«Заборонено заходити без штанів» є чудовою фрескою Росії перших десятиліть ХХ ст., яка реконструює захопливу історію Володимира Маяковського
Головним персонажем книги Хуана Бонільї «Заборонено заходити без штанів», яка здобула перемогу на Bienal de Novela в Лімі, і яку я щойно прочитав, є не Володимир Маяковський, а спритний, невидимий і багатоликий оповідач: він розповідає історію, прикидаючись об’єктивний хроністом, і зненацька перетворюється у того, про кого розповідає, тобто у головного героя оповіді, аби знову – через кілька фраз чи сторінок – почати розповідати з безпристрасною близькістю. Відсутні цезури між об’єктивним і суб’єктивним, між сьогоденням і минулим, між приватним і публічним у звивистій прозі цього чудового роману, який розповідає те, у що вірить, і порушує (так, аби цього не помітив читач) усі кордони, подекуди перетворюючись на оглушливі вірші та промови і маніфести, які поет-футурист майже одночасно складав і декламував у кафе, театрах, на площах, фабриках, переконаний у тому, що авангардна поезія і марксизм, які йтимуть рука в руку, змінять світ.
Завдяки цій плинній і швидкій оповідній манері роман «Заборонено заходити без штанів» є чудовою фрескою Росії перших десятиліть ХХ ст., коли її потрясали одночасні землетруси: один, спровокований обезумілими поетами-авангардистами, які – як Рембо – вірили, що ударами поезії можливо революціонізувати життя, кохання, красу, почуття, мораль, мову і звичаї, та інший, викликаний професійними революціонерами, які на фоні хаосу та спустошень світової війни здійснять під проводом Леніна першу в історію пролетарську та комуністичну революцію.
Володимир Маяковський, російський футурист, самозакоханий гігант-нарцис, агітатор і геніальний поет, самоук, ексґібіціоніст і штукар, перебував у центрі цих двох ураганів, дуже наївно вірячи, що обидва ці землетруси можуть об’єднатися і доповнити один одного. Його творчість та всепоглинаюче і коротке життя були героїчною та відчайдушною пригодою, в якій він намагався досягти того неможливого об’єднання, аби незадовго перед самогубством виявити, що політичні революції, щойно ставши абсолютною владою і враженою раком бюрократією, завжди пожирають поетів і поезію, приручаючи їх і змушуючи їх собі служити. Сторінки роману, які описують партизанську війну між різними літературними та мистецькими групами і течіями – символістами, акмеїстами, футуристами – в кафе, газетах і журналах, театрах і на площах Москви і Петрограду, сповнені виразності і кольору і показують, що у роки, які передували Жовтневій революції, культурне житті в Росії було напрочуд мінливим.
Хуан Бонілья своєю версією Маяковського моделює захопливого персонажа, що уособлював природну силу, яка сочилася поезією, немов природною вологою, не лише у тому, що він писав, але й у тому, що робив, говорив і переживав. Його ідеї були суперечливими і розпливчастими, але манера, в якій він їх викладав, із заразливою пристрастю, зухвалістю і словесною відвагою, вражали його слухачів і читачів, а також – на початках революції – її ієрархів: Троцький, Ленін, Луначарський читали його із захопленням і дозволяли йому бути зухвалим та різким. З приходом Сталіна його доля змінилася. У «батька народів» була дуже конкретна ідея про утилітарну і пропагандистську функцію поетів і поезії, і непокірних літераторів він змушував замокнути, інколи вбиваючи їх, а інколи лише принижуючи, як от Булгакова, якого, незважаючи на те, що був його другом, понизив з автора до прибиральника в театрі, де раніше ставилися його твори.
Незважаючи на те, що Маяковський був готовий піти на певні поступки, які розчарували його колишніх товаришів по футуризму – під час правління Леніна він погодився стати свідком звинувачення ЧК супроти першого чоловіка Анни Ахматової Ніколая Гумільова, якого розстріляли, а під час правління Сталіна написав поему, в якій уславив Перший п’ятирічний план, - його долю було визначено. Джерелом нападок на нього самого і його творчість була не лише Спілка пролетарський поетів; преса, університетська молодь, публіка загалом також освистували його під час виступів, видавництва відмовлялися його видавати і навіть Московський цирк не захотів поставити одну з його п’єс. Офіційні критики і преса переконали громадськість у тому, що колишній ідол є снобом, декадентом і може, - найбільша ганьба – навіть троцькістом.
Чи був Маяковський людиною, яку хотілося не лише читати, а з якою би хотілося підтримувати стосунки? Попри симпатію і захоплення, якими просякнута обширна інформація про його життя, творчість та епоху, яку демонструє даний роман, і делікатність поводження, з якою оповідач добирає слова, Хуан Бонілья подає увесь цей матеріал з цілковитою об’єктивністю, тож на дане питання я відповів би, що «ні». Маяковський був одним із тих письменників, яких краще читати, ніж бути з ними знайомим, оскільки людиною він, мабуть, був нестерпною: забіякуватий, пихатий, самозакоханий і марнославний геній. Усі персонажі, які ладнають з ним, є сателітами, які обертаються довкола нього, колонізовані нездоланною силою його привабливості, як от Осип Брік, який утримував його з ранньої юності і дозволив йому стати коханцем Лілі, своєї дружини. Остання є ще одним персонажем, який заворожує читача майже так само, як поет, без сумніву, вона є єдиною справжньою любов’ю Маяковського, яку він так і не зумів скорити собі і використовувати (як завжди використовував багатьох жінок, які падали в його обійми) і яка, навпаки, виявилася здатна взяти над ним гору і захопити своєю красою, розумом і чарами. Ліля Брік була єдиною людиною, серед його близьких та друзів, здатною увійти в той руйнівний ураган, що ним була особистість Маяковського, і вийти звідти абсолютно неушкодженою. Опис пригод і халеп Лілі Брік, актриси, феміністки avant la lettre, музи митців, акторів та літераторів, імператриці сексу та натхненниці найкращих віршів та найгірших страждань Маяковського, є одним з найбільших здобутків цього роману.
Через усе, що сталося згодом, ми схильні забувати те, що ця книжка із блиском воскрешає. Що у перші роки замість того, аби брати в шори культурне життя і перетворювати його на інструмент пропаганди режиму, російська революція – принаймні поки культуру та освіту очолював Луначарський – сприяла експериментам у всіх проявах мистецтва і багато зробила для того, аби твори найкращих письменників і митців вирвалися з ув’язнення і без жодної цензури дійшли до широких мас. Ця спроба спокусила художників, музикантів, акторів, театральних та кінорежисерів, поетів, романістів, які таким чином внесли свою лепту у звеличення образу революції та її міфологізації. Щоправда, шлюб радянської влади та літературного і мистецького авангарду виявився нетривалим і закінчився з приходом до влади Сталіна. У ту коротку перерву Маяковський був найбільшою зіркою шоу. Його талант, зітканий з імпровізації, спритності, інстинкту, нестриманості, знайшов аудиторію собі до пари в суспільстві, яке, здавалося, змінювало своє історичне коріння і творило новий світ – такий оригінальний, досконалий і цільний, як найкраща поезія. Це надихало його на створення видатних віршів, маніфестів та вистав, але також штовхало до розпусного життя та безрозсудних безчинств, які часто ламали життя інших людей, подібно до того, як його кулаки розбивали обличчя критиків, які наважувалися заперечувати його геніальність. Усе це було результатом омани. Коли Маяковський це виявив, то вірний своїй любові до галасу і жорстокості, вистрілив собі у серце, чим і закінчується цей напружений роман.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
Mario Vargas Llosa
El payaso trágico
El País, 6.04.2014
Зреферувала Галина Грабовська
10.04.2014