Сербска скупштина народна.

Ви бачили великі будівлї парляментів европейских, в котрих посли, вибрані волею і неволею народу, радять над добром і недобром свого краю. Про найбіднїйші краї, як Галичину, глядячи на величаві будівлї соймові, думав-би чоловік, що в тих краях мешкає нарід богатий, дуже богатий, — а коли ще загляне до середини сойму і побичать тілько сальонових панів, купців мало а селян зовсїм нїяких, то здаєсь єму, що він попав до гарного сальону шляхотского, де сидять репрезентанти одної кляси, котра має таке понятє, що тілько шляхта єсть народом. Селянин, що кровю потився, щоби вибудувано величаві ті будівлї і раз-у-раз працює на удержанє леґіона бюрократій, — не має нїякого репрезентанта з верстви своєї, котрий би міг панам сказати: що люд болить і чого він собі бажає? Страшна то, але, на жаль, истнуюча аномалія.

Прошу-ж заглянути до сербскої скупштини народної, котра єсть народною в повнім значіню слова.

Мала Сербія, котрої нарід маєся сорозмірно десять разів лучше, нїж нарід в Галичинї, виставила на сойм свій в Білградї невибагливий, але приличний будинок. А коли заглянути до середини, — якій незвичайний вид представиться оку чоловіка, вихованого на лонї західної цивилизациї і привиклого до якихсь сальонових парляментів західних. Погляньте тілько!

В скупштинї найчисленнїйше заступлений стан селяньскій, потім купецкій, — тілько ж годї сказати, щоби интелигенції було мало. Очевидно интелигенції тої не можна порівнувати з послами шляхотскими деяких парляментів, бо Сербія не має нинї нїякого шляхтича, — навіть в новій конституції єсть один параграф, що нїякій сербскій обиватель не може бути шляхтичем і король не може нїкому надати шляхотского титулу. Але то интелигенція, котра вийшла з народу, знає єго болї і єго бажаня дуже добре.

На першій мет ока застановить вас в сербскій скупштинї велике число попів, котрих завсїгди буває до трицять. На перекір звичаєви в инших землях, сидять они коло послів-селян на лавах крайної свідомої опозиції і творять ядро партії радикальної. Видко і тут осущений принцип сербскій: піп з людом рука об руку і в добрї і в лиху. Як любо для Серба згадати недавні часи, коли з тих лав посольских вставали — пізнїйше поубивані в заєчарскій ворохобни 1883 р. — піп Марко, піп Милан Джурич і другі, проповідаючи пересвідчуючими словами, з лицем одушевленим, найбільшу справедливість, свободу і рівність всїх синів Сербії. Посли ті кровію запечатали своє пересвідченє. Попів, яких мала і має Сербія, рїдко де стрїтити в широкім світї.

Хто не знає відносин в Сербії, хто не пізнає бистрого ума хлопа сербского і хто не знає, що попи сербскі займаються справами политичними більше, нїж в инших краях, той, на першій погляд, не знаючи народу сербского, міг-би і не добре подумати о степени просвіти, на котрім стоїть скупштина, а судячи після неї, і край сербскій.

Нам живо ще в памяти пригода, якої досвідив один политик віденьскій перед 15-ти лїтами в сербскій скупштинї. Він зайшов з кн. Вреде до скупштини і вельми здивувався, побачивши, як виглядає сербска скупштина народна.

— То отсе посли? Они надають краєви закони! — промовив австрійскій политик до кн. Вреде по нїмецки.

Близько стоячій посол Адам Богосавлевич, в селяньскій сукманї, почув ті слова і, усміхаючись, каже до гостя, також по нїмецки:

— Ми, пане, ухвалюємо закони для свого розуму тай після свого розуму, і виходимо з тим дуже добре.

Віденьскій политик зметушився, — не допускав, щоби хто коло него зрозумів єго мову, — а, не відповідаючи нїчо послови Богосавлевичеви, замітив до князя, уже не по нїмецки, але по француски:

— Покпився я.

А Богосавлевич усміхнувся і почав по француски:

— Не гнївайтесь, пане! Я не докоряю вам за ваші слова, бо ви не знаєте нас. Спасибі вам, що прийшли пізнати нас!

Розумієся, Адам Богосавлевич, син хлїбороба, скінчив университет в Білградї, студіював права і европейскі язики, а коли упорався з студіями, повернув до свого села і орав землю. Разом з Светозаром Марковичем був він батьком сербскої партії соціяльної, з котрої вийшла нинїшна партія радикальна, і найгорячійшим пропагатором идей поступових. Іован Ристич, не знаючи, як перешкодити Адамови Богосавлевичеви, казав єго д. 29 марта 1879 р. увязнити, а за два днї помер Адам у вязници з поданої отрути. Смерть Богосавлевича — то найчорнїйша карта в житю Ристича.

Побіч Богосавлевича займали і займають в сербскій скупштинї видатні місця єго товариші-селяне Димитриє Катич, М. Милованович і другі, котрі, хоч не скінчили университету, все таки запасом свого знаня зєднують собі повагу і у найбільших своїх противників.

Відповідно до складу скупштини і наради в нїй ведуться инакше, як де-инде. В сербскім соймі нема звичаю говорити довгі бесїди. Встане якійсь посол-селянин, щоби збити мову свого противника, наведе лиш кілька примірів і сяде. Але того досить. Змішаний министер часом не знає, що відповісти. Знаменитим в таких коротких промовах був Адам Богосавлевич. Правда, були случаї, що він говорив пів години, і більше, але то дуже рїдко. І як-раз найнебезпечнїйшій був він тогди, коли вставши, сказав кілька речень або пригадав яку приповідку народну, він так умів се зручно зробити, що сказав нераз лиш кілька слів, а ціла скупштина або вибухала сміхом гомеричним або аж греміла від гучних і довгих оплесків.

Що межи сербскими послами суть і бесїдники, що орудують богатством реторики, се видко тогди, коли перед скупштину прийде якась справа ваги перворядної. І коли-б чоловік не видїв перед собою на крїслї маршалка хлопа в сукманї (н. пр. Л. Катича), а на крїслах секретарских двох-трех попів, — думав-би, що се слухає бесїдників в парляментї англійскім.

В исторії сербскої скупштини кульминаційного пункту досягла дебата 1881 року, коли т. зв. "ґульденовці" і тиском і грішими перевели зелїзничу конвенцію з француским банком "Union Generale". То була раз дебата! Петро Велимирович, инжинир, говорив чотири години против конвенції. Піп Марко і піп Джурич стрясали скупштиною, вказуючи світови, якими повинні бути священики народні. Катич, Тайсич і другі селяне зачудовували правительство, бо з промов их було видко, що ті люде пересидїли богато ночей студіюючи закони і справи зелїзничі. Найлїпше тогди говорив хлоп Милия Милованович. Він такими живими красками намалював шкоду, яку потерпить Сербія з тої конвенції, віщуючи нещастє, — котре пізнїйше наступило, як "Union Generale" скрахувала, — що не міг спокійно скінчити своєї мови, слези правдивого болю за вітчиною поплили з єго очей, голос зрадив єго — і він розплакався, мов ті герої у Гомера... Се, очевидно, не згідне з приписами параграфів парляментарної реторики, але то був вилив честної душі, що вітчину і нарід любить безмежною любовію...

И що до самого заінтересованя, яке показують посли при кождій справі, що приходить перед скупштину, різниться сербскій сойм від парляментів західних. В тих парляментах видко зацікавленє тілько тогди, коли говорить якійсь знаменитий бесїдник і о справі дуже важній, — впрочім посли одні читають газети або що инше, другі пишуть статьї до газет, треті розмавляють в сали, четверті ходять по коридорах або сидять в буфетї, пяті заглядають на галерію... Промовляє якій посол або читаєсь якій акт, а в сали гармидер, що тяжко слова зрозуміти. Стенографи мусять підбігати і присїдати до бесїдника, бо инакше нїчого би не почули і не записали... В сербскій скупштинї инакше. Там посли з найбільшим занятєм уважають на кожду справу і слухають кождої мови. Видко, що ті люде завсїгди мають на мисли, що им нарід віддав у руки долю своєї нинїшности і будущини.

Се образок сербскої скупштини народної. Єсть она вірною фотографією свого краю. На нашу гадку, неодин сальоновий парлямент західний міг-би їй поклонитися...

[Дѣло]