Лучило ся мені ходити до школи, коли то у нас ширилось язичє. Були також тогдї ріжницї в правописи, на котрі однакож не звертано уваги. Писане рускої бесїди латиньскими буквами, а польскою правописею рішучо відкидувало ся Русинами, а навіть декотрі приклонники польскої правописи (Йосиф Лозиньский) пізнїйше стали писати „рускими“ буквами, кирилицею або гражданкою. По виданю декотрих утворів Маркіяна Шашкевича і Граматики Якова Головацкого язик руских писателїв що раз більше занечищував ся, ставав що раз тяжший і безжизненнїйший. На язик у Русинів тогдї не зважано; „рускі букви“ се одно, що ободряло і оживляло Русинів, а дуже велику вагу мало тогдї ы і ъ, на котрі, іменно на ъ, по части також нападано, але без’успішно.
Я частив до школи „рускої“, так званої „поєзуїтскої“ (директором тої школи був Русин: Юркевич), котра містила ся тогдї в ринку в теперішнім домі „Просьвіти“. З великою охотою я вчив ся з власної пильности рускі евангелія на память. Вивчені евангелія я здавав перед моїм катехитом к великій єго радости (бл. п. катехит руский звав ся Левицкий, тогдї молодий, 26—30 лїтний мужчина). З руских книжок шкільних найліпше подобала ся менї: „Читанка для малыхъ дѣтей до школьного и домашного употребленія сочинена Маркіяномъ Шашкевичемъ ч. 7. Въ Львовѣ 1850. (вид. Галицко-Руска Матица). Ту книжочку я дуже полюбив і яко девятилїтний хлопець співав з захватом із „Пісень“ уміщених при кінци ,, Читанки“:
Вже сонце красно Хвалабогъ встало,
Бачьте, якъ ясно Свѣтомъ засіяло;
Ночни, сонливи Мраки розбило,
Боже, ахъ Боже То твоє дѣло!
Дивно! ту книжочку я заховав на памятку по нинїшний день — а мали ми і инші рускі шкільні книжки, але они не зробили на мене нїякого враженя; по скінченю шкіл нормальних я ті книжки продав яко менї вже непотрібні, і навіть забув, як виглядали; лишень читанка Маркіяна Шашкевича остала мені яко дорога памятка по нинїшний день.
Відтак я записав ся до ґімназиї академічної. По зданю іспиту вступного принято мене до І. кляси. Викладний язик в тій ґімназиї був тогдї нїмецкий. Лише релїґія і руский язик викладались в нашій бе́сїдї. Для низшої ґімназиї була приписана читанка Ковальского. В тій читанцї переважала правопись етимольоґічна, але в многих річах панувала „воля“, на що однакож не звертано уваги. Перві мої учителї руского язика Цибик, Омелян Огоновский, Попель позваляли в задачах писати былъ і бувъ, жолтый, желтый і жовтый, волкъ і вовкъ, долгій і довгій і пр. Тимчасом, що раз більше проявляла ся неохота до язика літературного Русинів.
Р. 1859. відбули ся під проводом намісника ґр. Аґенора Ґолуховского засїданя*), на котрих обрадувано о новій шкільній правописи рускій, котра вправдї р. 1860. була введена в школах, але Русинами була ненавиджена, жадна книжка шкільна не була печатана в тій правописи, сама-ж правопись р. 1861. мінїстериєю Просьвіти і Науки знесена і привернена правопись, якої перед тим Русини вживали. Заведене давної правописи в школах вельми врадувало Русинів; тож викликували: вірність веде до побіди! Treue führt zum Siege! (Die ruthenische Sprach- und Schriftfrage in Galizien Lemberg. 1861. стор. LXV.).
------------------
*) До комісиї скликаної ґр. Аґенором Ґолуховским належали: єпископ Спірідіон Литвинович, крилошанин Михаил Куземский, крилошанин Михаил Малиновский, о. Иосиф Лозиньский, о. Яков Головацкий, ц. к. професор руского язика в університеті львівскім, др. Амврозий Яновский, ц. к. радник шкільний і директор ґімназийний, др, Евсевій Черкавский, ц. к. інспектор шкільний, о. Тома Поляньский, ц. к. директор ґімназийний, Кароль Мош, ц. к. радник двора, др. Ернест Зелїґ, ц. к. радник намісництва. мінїстериї Просвіти і Науки присланий був Йосиф Йіречек (Jireček) до тої комісиї. По урученю мінїстерийному секретар Йосиф Йіречек зладив пропамятне письмо з предложенєм ужити латиньскої азбуки для руского письма. (Ueber den Vorschlag das Ruthenische mit lateini sehen Schriftzeichen zu schreiben. Im Aufträge des k. k. Ministeriums für Cultus und Unterricht. Wien, aus der k. k. Hof- und Staatsdruckerei 1859). Комісия відбула 4 засїданя в будинку намісництва (1. засїданє 30. мая 1859). По нарадах предложенєе секретаря не удержало ся. Але на підставі ореченя комісиєю 8. червня 1859 поданого завела мінїстерия нову правопись шкільну. Рускі учебники шкільні мали печатати ся виключно кирилицею. В словах закінчених суголосною опускало ся наконечне ъ; лише в середозвучю клало ся ъ по суголосках, котрі через слідуючу голосівку не змягчають ся: розъярити, съѣсти, адъютант. Стиснене о віддавало ся через ô. Кромі, душею, вербою: уживано: душев, вербов і пр.
Одно лише письмо краєвих законів (Landesgesetzblatt) виходило в тій правописи. Руска публика відвернула ся від тої правописи зовсім. В школах введена була тота правопись р. шк. 1860., та вже р. 1861. привернено перед тим уживану правопись. Головно причинив ся до приверненя давнїйшої правописи митрополит Григорий Яхимович двома жалобами зверненими прямо до ц. к. апостольского Величества Франца Йосифа;
І. В.
P. 1861. передостала ся до Галичини сумна вість о смерти Тараса Шевченка (ум. 26. лютня 1861.). Декотрі стихи Т.Шевченка в відписях ходили між нашими людьми, але про самого поета ледви чи у нас відано. Доперва р. 1862. більше зачато у нас занимати ся Шевченком і україньскою літературою. Старанєм Ксенофонта Климковича відбуло ся перве поминальне богослуженє за Шевченка в православній церкві 26. лютня 1862. Климкович розповсюдняв лїтоґрафовані стихи Шевченка (Кавказ, Сон). Федор Заревич видавав „Вечерницї“, в котрих богато поміщав творів Шевченка, Кулїша і инших україньских писателїв. До тогож причинив ся до розширеня творів україньских звісний „малорос“ бл. п. Богдан Дїдицкий. Він то через купця Димета спровадив перший запас книжок україньских, межи ними Кобзаря Шевченка, твори Кулїша, Вовчка, Котляревского... Продавав їх незвичайно дорого (через кпигарню Ставропигийску). Мимо те ті так дорого продавані книжки розішлись скоро межи рускою публикою, іменно межи молодежею.**) **) Спроваджених книжок було що найбільше стокількадесять. Купувала їх понайбільше молодь, переписувала і так розширяла головно також межи молодию в цілім краю. — І.В.
Росийских книжок тогдї Богдан Дїдицкий не спровадив мабуть тому, бо тяжко булоб їх межи нашою публикою розпродати, ледви чиб їх тогдї читала і розуміла. Але ті україньскі книжки стали для наших „старорусинів“ вельми неприємними. Публика, іменно молода, щораз більше нарікала на язик літературний Галичан, а україньскі книжки зискували, іменно у молодих, що раз більшого взятя. Тож наші „старорусини“ передовсім славили свою „етимологическую“ правопись і морочили нашу публику, що в україньских книжках язик єще-б „ушов“, але правопись зовсім неможлива. Як-жеж можна писати: стілъ, стола, двіръ, двора, всюда місто ѣ пишуть і: діло, сімя, чоловікъ — місто ы пишуть и: гризти, риба і пр., те все неможливе. Нам слїдує задержати наше „тысящьлѣтное правописаніе“, а не вигадувати якісь чудовища. Те все морочило не одному голову, а старші майже без виєму порікали правопись Українців. Але що до язика таки і межи старшими згадували, що „Слово“ такой пише нераз „за твердо“. Приклонники етимольоґічної правописи називали себе гордо „старорусинами“, „твердими“. В етимольоґічній правописи оказували часто велику непевність і хитність. Іменно часто помилялись в писаню ы в назвищах на пр. Бѣлыкъ, Дудыкъ, Юрыкъ, Борысевичь, Гаврылюкъ, Кобрыновичъ, Решетыловичь, Струтыньскій, Тыховскій, — в названих місцевин: Гладышовъ, Грыбовичи, Крыве, Мокрывы, Ратыще, Татарыновъ, Устрыкы, Ярычовъ, Гаврылôвка, Крывче, Кудрынцѣ, Кутыска, Худыкôвцѣ. Місто Львів писали звичайно Львовъ, декотрі твердіші „Львѣгородъ“ або навіть „Львѣградъ“, додаючи часто „нашь искони рускій городъ“ *).
------------------
*) Відай найтвердше буде „истинно руское“: Лембергъ. — Примітка складача.
07.02.1913