Венесуела вже не є демократичною країною, і велика народна мобілізація відбувається саме для того, аби в майбутньому у цій країні мали місце справжні вибори, а не ті циркові ритуальні дії, якими є вибори на Кубі
Минуло вже чотири тижні відтоді, як венесуельські студенти розпочали свої протести на вулицях основних міст країни проти уряду Ніколаса Мадуро, і незважаючи на сувору одповідь – 20 загиблих, понад 300 поранених, на даний момент визнаних режимом, і близько тисячі затриманих, серед яких і Леопольдо Лопес, один з основних лідерів опозиції, - народна мобілізація не припиняється. Венесуела усіяна «Окопами свободи», в яких окрім учнів та студентів тепер є робітники, домогосподарки, службовці, професіонали – народна хвиля, яка, схоже, навіть вийшла за межі Круглого столу за демократичну єдність (MUD), організації-парасольки усіх партій та політичних груп, завдяки яким Венесуела досі не перетворилася на другу Кубу.
Проте цілком очевидно, що саме такими є наміри наступника команданте Уго Чавеса. Усі кроки, зароблені ним за той рік, впродовж якого він знаходиться при владі, переданій йому попередником, є недвозначними. Найбільш очевидний – систематичне придушення свободи слова. Єдиний незалежний телевізійний канал, який продовжував існувати – Globovisión, - зазнав таких переслідувань з боку уряду, що його власники змушені були його продати відданим режиму підприємцям, які тепер зробили його рупором чавізму. Контроль за радіостанціями є майже абсолютним, а дні тих, які усе ще зважуються говорити правду про катастрофічну економічну та соціальну ситуацію в країні, вже пораховано. Те саме відбувається з незалежною пресою, яку уряд потроху ліквідовує, позбавляючи її паперу.
Утім, попри те, що венесуельський народ вже майже не може ні бачити, ні чути, ні читати вільної інформації, він на власній шкурі переживає відверто трагічну ситуацію, до якої Венесуелу довели ідеологічні бредні режиму – націоналізація, систематичний інтервенціонізм в економічне життя, переслідування приватного бізнесу, злоякісна бюрократизація, і цю дійсність не можна приховати за демагогією. Інфляція є найвищою в Латинській Америці, а злочинність – одна з найвищих у світі. Дорожнеча та нестача спустошили полиці крамниць, а встановлення офіційних цін на всі базові продукти породило чорний ринок, який помножує корупцію до запаморочливих меж. Лише номенклатура зберігає високий рівень життя, тоді як середній клас щодня все більше скорочується, а народні прошарки відчувають на собі нещадні удари, які режим намагається пом’якшити при допомозі популістський заходів – етатизму, колективізму, роздавання подачок - і потужної пропаганди, звинувачуючи «правих», «фашизм» та «американський імперіалізм» у хаосі та різкому падінні рівня життя венесуельського народу.
Мексиканський історик Енріке Краусе кілька днів тому згадував фантастичну марнотратність чавістського режиму, який за 15 років свого перебування при владі розтринькав 800 млрд. дол., які надійшли в країну за цей період від продажу нафти (нафтові запаси Венесуели є найбільшими у світі). Значна частина цієї безвідповідальної розтрати пішла на те, аби забезпечити економічне виживання Куби і на те, аби субсидіювати чи підкуповувати ті уряди, які – як от нікарагуанський уряд команданте Ортеги, аргентинський сеньйори Кіршнер чи болівійський Ево Моралеса – поквапилися цими днями солідаризуватися з Ніколасом Мадуро та засудити протест венесуельських студентів-«фашистів».
Проституювання слів, як зазначив Орвелл, є першим діянням будь-якої тоталітарної влади. Ніколас Мадуро не є ідейним чоловіком, як це відразу зауважує той, хто чує, як він говорить; банальності затуманюють його промови, які він виголошує завжди волаючи, неначе крик може компенсувати відсутність доводів, його улюбленим словом, схоже, є «фашист!», яке він ліпить ні сіло ні впало до всіх, хто його критикує чи протистоїть режимові, який довів одну з потенційно найбагатших країн світу до тієї страшної ситуації, в якій вона знаходиться. Чи знає сеньйор Мадуро, що означає фашизм? Хіба його цьому не навчили в кубинських школах, де він здобув свою політичну освіту? Фашизм означає вертикальний і вождистський режим, який ліквідує будь-яку форму опозиції і, застосовуючи насильство, придушує або знищує дисидентські голоси; це режим, який вторгається в усі сфери життя громадян – від економічної аж до культурної і, ясна річ, політичної; режим, при якому бандити і головорізи шляхом терору забезпечують одностайність страху і мовчання, а несамовита демагогія через мас-медіа намагається вдень і вночі переконати народ у тому, що він живе в найкращому зі світів. Тобто фашизм – це те, що кожного дня переживає нещасний венесуельський народ, це те, що насправді представляє собою чавізм, отой ідеологічний фон, на якому, як добре пояснив Жан-Франсуа Ревель, усі тоталітаризми – фашизм, ленінізм, сталінізм, кастризм, маоїзм, чавізм – збігаються і перемішуються.
Супроти цього трагічного занепаду і загрози ще гіршого посилення режиму – перетворення на другу Кубу – і повстали венесуельські студенти, потягнувши за собою дуже різні прошарки суспільства. Мета їх боротьби - завадити тому, аби тоталітарна ніч цілком спустилася на землю Сімона Болівара, коли повернення назад вже не буде. Сьогодні вранці я прочитав в El País статтю Хоакіна Вільялобоса («Як протистояти чавізму»), в якій він відмовляє венесуельську опозицію від прямих дій, які та застосовує, і радить їй почекати, аби наростити свої сили для перемоги на майбутніх виборах. Дивує наївність колишнього повстанця, який навернувся в демократичну культуру. Хто може гарантувати, що майбутні вибори у Венесуелі будуть гідні так називатися? Хіба такими були останні вибори, під час проведення яких опозиція перебувала в абсолютно невигідному становищі, з повністю залежними від режиму виборчими органами, упокореною пресою та непристойним контролем за підрахунком голосів підставними особами від уряду? Звісно, мирна опозиція є чимось ідеальним – при демократії. Однак Венесуела вже не є демократичною країною, вона є значно ближчою до диктатури на кшталт кубинської, аніж нині є такі країни як Мексика, Чилі чи Перу. Велика народна мобілізація, яку сьогодні переживає Венесуела, і відбувається саме для того, аби в майбутньому у цій країні мали місце справжні вибори, а не ті ритуальні дії, якими були вибори в Радянському Союзі чи якими вони досі є на Кубі, де виборці голосують за єдиних кандидатів, які перемагають – яка несподіванка, - завжди набираючи 99% голосів.
Викликає сум, хоча й не дивує, та самотність, в якій відважні венесуельці, які перебувають в «Окопах свободи», борються за те, аби врятувати свою країну – і всю Латинську Америку – від нової комуністичної сатрапії, не отримуючи підтримки, на яку вони заслуговують, від демократичних країн чи від цієї ні на що нездатної, битої міллю Організації Американських Держав (ОЕА), в статуті якої – яка ганьба – прописано наглядати за законністю та свободою в країнах, які до неї входять. Природно, хіба можна сподіватись чогось іншого від урядів, голови яких – практично всі – з’явилися в Гавані, щоби провести саміт Співтовариства латиноамериканських та карибських держав (CELAC) та вшанувати Фіделя Кастро, ожилу мумію та живий символ найтривалішої в історії Латинської Америки диктатури.
Однак цей жалюгідний спектакль не повинен деморалізувати тих із нас, хто вірить, що – незважаючи на всі ті ознаки протилежного – культура свободи пустила коріння на латиноамериканському континенті і її не зможуть викорчувати в найближчому майбутньому, як це стільки разів мало місце в минулому. Народи наших країн зазвичай є кращими, ніж їх влада. Саме це демонструють венесуельці – як вчора зробили українці, - ризикуючи життям заради усіх нас, аби завадити тому, щоб на землі, яка породила визволителів Південної Америки, зникли останні сліди свободи, які ще залишилися. Рано чи пізно вони переможуть.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa
La libertad en las calles
El País, 09.03.2014
Зреферувала Галина Грабовська
13.03.2014