Коли ми говоримо, не продумавши речення до кінця, можемо допуститися незручних обмовок. Але чому? Одна з причин: наш мозок ще не сформулював речення, а ми вже говоримо. В таких умовах планування мовлення відбувається вже під час виступу, – пояснюють дослідники з Неймегена. І чим складнішим є зміст того, що ми намагаємося сказати, тим більше часу потрібно на планування мови.
В процесі мовлення ми користуємося не однією, а одразу кількома стратегіями, вибір яких залежить від складності ситуації, в контексті якої відбувається мовленнєвий акт.
Подумайте, перш ніж говорити! Цю доброзичливу пораду чуємо, коли допустилися помилки й опинилися в незручній ситуації чи добросовісно проговорилися про чиюсь таємницю. Це не дивина: вже відомо, що оратори рідко продумують промову заздалегідь. В основному вони готують тільки початок виступу, починають речення й вже тоді планують наступні слова.
Так відбувається тому, що вибір правильних слів і їх порядку потребує менше часу, ніж їх вимовлення. Для прикладу, потрібно не менше 1,5 секунди, щоб вимовити «маленька дівчинка». Цього достатньо, щоб спланувати наступну частину речення, наприклад, «штовхає хлопчика». Якщо часу для планування бракує, ми робимо коротку перерву або кажемо «ем», щоб виграти час.
Як достеменно відбувається планування мовлення, досі неясно, як і те, чому воно не завжди спрацьовує, і ми допускаємося обмовок. Це пояснюють з допомогою кількох гіпотез: спочатку люди визначають лише базавий концепт і планують перше слово. Коли, наприклад, хочуть описати картину, де дівчинка штовхає хлопчика на санках, в першу чергу, помічають тільки дівчинку як дієву особу, решту бачать вже пізніше. Інша теорія: люди охоплюють всю сцену з конкретними діями та відображають картину того, що бачать, в себе в голові. Третій варіант припускає, що той, хто говорить, не використовує ні одної, ні другої стратегії, а планування мови насправді залежить від складності поставленого завдання. Антьє Меєр та його колеги з Інституту психолінгвістики Макса Планка в Неймегені провели експеримент, щоб визначити, яка з цих гіпотез є правильною.
В експерименті піддослідні мусили описати сцену, яку бачили на картинці. «Ми фіксували відповіді учасників і визначали, коли піддослідні починали говорити та коли вони вимовляли кожне слово», – пояснює Меєр. У ході експерименту учасники носили камеру, що фіксувала рух ока, завдяки якій стало можливим визначити, коли і як довго кожен розглядав активного та пасивного агента на зображенні. На основі цих даних дослідники зрозуміли, яку стратегію використовує мовець.
Результат: коли піддослідним демонстрували прості зображення, вони користувалися другою стратегією: створювали загальну картину в себе в голові, а потім починали говорити. Якщо побачене було описати важче, суб'єкти експерименту концентрувалися на дійовій особі й зразу починали говорити. Фаза загального огляду за таких умов була відсутньою, оскільки вона не дозволяє охопити всіх контекстів. Інші деталі мовець помічає пізніше, в процесі того, як говорить.
Результати дослідження демонструють, що люди не використовують виключно одну стратегію планування мови, а вибирають з декількох можливих, зваживши ситуацію, – говорить Меєр. Ми плануємо наші висловлювання несвідомо різними способами й думаємо по-різному. Це допомагає висловлюватися швидко й належним чином, але також може й привести до помилок, якщо планування мови в мозку не встигає за вимовленням слів.
26.02.2014