Життя… як шоколад із чилі???

Або як спосіб існування білкових тіл

у молодіжних романах польської та української письменниць

У грудні львівське видавництво «Урбіно» потішило продовженням історії про Лінку Барську від польської письменниці Йоанни Яґелло в перекладі Божени Антоняк. З попередніми подіями в житті головної героїні читачі могли познайомитись на сторінках роману «Кава з кардамоном», що вийшов друком на початку минулого року. Цього разу в якості кулінарної метафори життя своєї героїні Йоанна Яґелло використовує шоколад з чилі.

Задекларована в назві присутність «гірчинки» мала б потішити тих, кому закінчення попередньої книжки видалося надто мелодраматичним як на соціально-побутовий роман для молоді (так означує свій твір сама письменниця). Адже розвиток подій у «Шоколаді з чилі» засвідчує, що в житті молоді не все так просто, і солодких, як цукрова вата, хепі-ендів, не буває. Життя уже знайомих читачу героїв радше нагадує чорний шоколад з домішком пекучого перцю. Сімнадцятирічна Лінка змушена сама заробляти, аби платити за навчання мистецтву фотографії у омріяному ліцеї. Її мама залишилась без фінансової підтримки, бо вітчим, не готовий до того, що на нього посипались «скелети з шафи» маминого минулого, кидає родину. У дівчини фактично немає друзів у ліцеї, де всі занадто круті. До того ж її хлопець їде на навчання до Лондону, і закохані змушені випробувати свої почуття відстанню, ба навіть зрадою.

Не була б Йоанна Яґелло сама собою (тобто, прихильницею детективного жанру), якби в «Шоколаді із чилі» не з’явилася нова детективна сюжетна лінія. Лінці знову випадає проводити своєрідне розслідування, проте нова таємниця стосується вже не її родини, а… Втім, не розповідатиму, щоб зберегти інтригу для тих, хто ще не читав книжки.

Чим іще приваблює роман? Описом різних районів і цікавих куточків Варшави. Дуже виразною і психологічно достовірною характеристикою героїв роману – кожен з нових Лінчиних друзів привносить у текст історію свого життя, яка дає відповідь на те, чому саме такий у нього характер, чим він керується у своїх вчинках. «Шоколад» захоплює драматизмом викладу: особливо врізається у пам’ять сцена в лікарні – місці хвороб і страждань, де Лінка проводить імпровізовану фотосесію літнім пацієнтам. Авторка дуже професійно застосовує «прийом невідправлених мейлів», аби показати, як зростає відчуження і накопичується недовіра між головними героями.

«Шоколад із чилі» – роман з  виразним соціально-психологічним стрижнем. У ньому порушено актуальну для молоді проблему пошуку роботи і загалом – свого місця під сонцем. На відміну від своїх заможніших ровесників головна героїня не має можливості дивитися на життя мов на вічне свято, адже вимушена не лише навчатися, а й працювати. І хоча вона часто перевтомлена й розчарована, і, що найгірше, їй конче бракує часу на омріяне навчання, випробування не минають для неї намарне. Вона знайомиться з новими людьми, пробує себе не лише у фотографії, а й у журналістиці, тож виявляється, що життя – умілий вчитель, а головне – практик, а не теоретик.

Своєю цілеспрямованістю і бажанням освоїти журналістський фах до Лінки подібна героїня львівської письменниці Оксани Думанської з роману-колажу «Дитя епохи». Однак Люба не мусить працювати, як Лінка, аби вчитися – родина забезпечує добру підтримку. Але натомість їй, випускниці гімназії, стає не цікавою шкільна наука після тимчасової літньої роботи у виданні, куди вона вирішує влаштуватись на роботу, а останній рік закінчити фактично екстерном. Любу цікавить не шкільна теорія, а живе життя героїв інтерв’ю, зокрема соціальні проблеми і проблеми навчання незрячих дітей (її мама очолює відповідний заклад, а старша сестра – незряча). Прототипами роману «Дитя епохи» стали члени з насправді невигаданої львівської родини Ремажевських. Колориту книжці також надає впізнавана атмосфера Львова, як у Яґелло – Варшава.

Обидві юні героїні – і польська, і українська – не гламурні дівчатка, які тільки й роблять, що «чекають на принца» (втім, без любовних перипетій у сюжетах не обійшлося), а належать до покоління емансипованої молоді, що хоче будувати своє життя  і долю сама. Вони соціально і навіть політично активні (старшокласниця Люба вже побувала на Майдані 2004 року), дарма що вчителі вважають їх мало що не дітьми. Звісно, ця молодь, як притаманно більшості молоді, критично ставиться до старшого покоління – батьків, учителів чи викладачів. Проте справжніми вчинками дорослі – чи то вітчим або вчителька фотографії Лінки, чи літредактор у виданні, де працює Люба – можуть завоювати довіру молодих максималісток.  Попри юнацький бунт батьки можуть і мають залишатися авторитетними для дітей, як це є в Люби, або мають право на любов дітей, попри все, як у Лінки.

Ще одна дражлива й актуальна тема, на якій акцентують і Йоанна Яґелло, і Оксана Думанська в своїх творах для молоді – тема розбитої сім’ї. Лінка, хоч і живе з вітчимом та молодшим братом вже від другого маминого шлюбу, дарма що майже доросла, дуже болісно сприймає те, що вітчим залишає родину. Польська авторка показує, наскільки важко ця подія також травмує психіку хлопчика, який щойно пішов до школи. Своєю чергою героїня повісті Оксани Думанської «Спосіб існування білкових тіл» – школярка-випускниця – теж переживає розпад своєї сім’ї. Вона часто згадує радісні миті дитинства, коли тато з мамою були молоді, закохані й щасливі. Тепер мама на заробітках у Греції, а тато навідується до дочки, однак має вже нову родину, про яку та спершу не знає. Звісно, до кінця повісті, як і годиться, цей скелет випадає із шафи. І не тільки цей. Мама, виявляється, теж має свого. Однак авторка не драматизує ситуацію, адже героїню таки люблять і піклуються про неї і обоє батьків, і бабуся, а «життя триває, бо ж воно не що інше, як спосіб існування білкових тіл».

Достовірності і природності персонажам і української, і польської авторок додає їхня мов: природна, не обтяжена стилістично складними конструкціями, близька до розмовної, хоч, звісно, не копіює її повністю. За словами перекладачки Божени Антоняк, мова героїв Яґелло, присмачена тонким гумором, що часом переходить в іронію, легко й органічно сприймається читачем. З іншого боку, авторки не зловживають і молодіжним сленгом, хоч, наприклад, з уст героїні Думанської можна почути і звикле для українських школярів «дєрік», «кєра», і скорочене звертаня «ма» замість «мама», яке часто можемо почути від дітей будь-якого віку. Вустами своїх героїнь обидві авторки іронізують над святковим офіціозом і пафосом, яким часто «хворіє» шкільне керівництво.

Яґелло як авторка не перекладає із себе на героїню ролі оповідача, хоча історія, розказана від третьої особи, абсолютно нічого на цьому не втрачає – читач однак бачить і переживає події і «Кави з кардамоном», і «Шоколаду з чилі» очима Лінки. Натомість Думанська ж у «Способі існування білкових тіл» віддає роль оповідачки своїй героїні, понад те – про події читач дізнається з її щоденникових записів, а щоденник – можливість щиро і невимушено розмовляти зі собою і з читачем. А в її «Диті епохи», що має підзаголовок «роман-колаж для сімейного читання», оповідачів аж п’ятеро. Крім головної героїні, історію розповідають її батьки та брат із сестрою. Це нібито дозволяє авторці взагалі «самоусунутись» від оцінок учинків персонажів, від зайвого дидактизму,  і – що цікаво – дає молодому читачу в ненав’язливий спосіб побачити ситуацію (а, можливо, в своєму досвіді мав аналогічні) очима людей різних поколінь, різної статі й темпераменту. Тож, окрім тематики, «Дитя епохи» цікава також стилістично й композиційно.

Обидві авторки торкаються у своїх творах й інших дражливих суспільних тем – депресії, алкоголізму, боротьби з хворобою, розшарування суспільства за майновим статусом, зради і прощення, довіри та її втрати, страху нереалізованості старшого покоління і віри молоді у своє призначення, у майбутнє. Тож тематика цих книг для молоді здатна в той чи інший спосіб зачепити багатьох.

Довідка

Йоанна Яґелло закінчила англійську філологію у Варшавському університеті. Тривалий час співпрацювала з популярними молодіжними журналами «Перспективи» та «Когіто».  Мама двох доньок, які становлять для авторки невичерпне джерело натхнення й цікавості до світу. Два її молодіжні романи – «Кава з кардамоном» та  «Шоколад із чилі» – перекладено українською. Також Йоанна Яґелло є авторкою поетичних збірок і книжечки для малят про динозаврів.

Окса́на Дума́нська — українська письменниця, доцент кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства. Стала відомою завдяки своїм книгам «Графиня з Куткора», «Спосіб існування білкових тіл» (у перевиданні — «Школярка з передмістя»), «Оповідки з жіночої торебки», «Романи на одну ніч», «Хроніки пригод Гєня Муркоцького» та «Дитя епохи». Авторка книготерапевтичної «Бабусиної муштри» для найменших читачів та «Як зарадити Марійці» (у співавторстві із психологом Юлією Стадницькою).