Деякі теми, здається, приречені на замовчування в публічному просторі та на викликання мимовільного зніяковіння. Бо навіть, якщо ми трохи навчились говорити про ґендер чи сексуальні проблеми, то про інші сторони принципу насолоди, здебільшого мовчимо. Іноді ми ніби спеціально забуваємо про самогубство, як про частину людського, ніби боїмось, що воно заразне. Про що майстерно пише Йоанна Яґелло у книжці «Як дві краплі води», котра нещодавно вийшла у видавництві «Урбіно» в перекладі Божени Антоняк. Попри всю депресивність, цей підлітковий роман говорить значно більше, ніж того очікуєш, і навіть трішки причаровує своїми хвилями холодного моря.
“Поліція з’ясовує обставини того, що трапилося. Що трапилося? Трапляється, наприклад, чхнути чи позіхнути на уроці. Трапляється форму на фізкультуру забути. Смерть теж трапляється? Ні, це те, що буває лише раз.”
Одразу з першої ж сторінки, не соромлячись і незважаючи на рівень готовності читача, Яґелло без зайвих вступів знайомить нас із останніми хвилинами життя Ніни – сімнадцятирічної учениці мистецького ліцею. Вона знімає все на камеру і транслює онлайн, її думки чіткі й зрозумілі, вона просто так вирішила, бо не могла б жити інакше, їй страшно, але ще секунда і все нарешті закінчилось. Як часто буває в таких випадках, ніхто б і не подумав, що вона схильна до самогубства, бо ж загальноприйняті норми кажуть, що мали би бути до цього певні ознаки, і самогубців ж взагалі собі уявляють зовсім інакшими. Її найкраща подруга Анна дізнається про це лиш через декілька днів, бо її відсутність і перебування поза зоною покриття були якраз одними з необхідних умов. А ще в той день у них обидвох було день народження і більше трагізму навряд чи можна було додати. Тому авторка надає слово Анні, бо тільки їй під силу продовжити цю історію самогубства, яка закінчилась ще на другій сторінці книжки.
Її манера розповіді меланхолійна, моментами поетична, по-юнацьки трагічна, чим власне й приваблює. Тому поки не зайве трохи відійти від сюжету та віддати належне стилю письма авторки, котре не викликає відчуття, ніби хтось взувся в мешти з підборами на два розміри менші та вирішив показати іншим, як правильніше ходити. Переживання головних героїнь і вся їхня мова ніби й справді належать 17-річним дівчатам, закоханим у мистецтво та з мріями стати художницями. А ведення розповіді від першої особи взагалі виглядає єдино можливим способом для написання «Як дві краплі води», принаймні так собі думаєш, поки читаєш і полегшено не відчуваєш роздратування він пафосу і сентиментальності, притаманним книжкам таких жанрів. Тому далі до самого сюжету.
Анна багато гуляє пляжем, намотуючи кілометри із Сопота в Ґдиню, постійно себе запитує, чому це все сталось з її коліжанкою, запитує також і в неї самої, але не отримує відповідей, тому іноді злиться на Ніну, звинувачує і знову просто сумує. Мама засуджує вчинок її загиблої подруги, як і багато хто з інших, вона не переймається тим, що за таким самогубством може критись щось зовсім інше, щось трагічне і взагалі не очевидне. Анна ж залишається переконаною, що поліції, батькам і їй самій не все відомо, що мала бути якась інша причина, що занадто це все підозріло. Але проходить час і потроху лікує спогади й рани, вона наважується подати заяву на вступ в мистецький ліцей, де вчилася Ніна і в який її не взяли торік, борючись із сумлінням совісті, яке каже, що вона не має права користатись звільненим місцем внаслідок смерті найкращої подруги. Зрештою її приймають в ліцей, за місяць до цього, під час літніх канікул вона ще встигає з’їздити в табір тамтешнього різновиду скаутів, закохатись, привезти звідти безпритульного пса, вмовити строгу маму залишити його жити з ними і почати бути більш впевненою в собі.
“Знаєш, Ніно, що через тебе всі мої найулюбленіші місця тепер як отруєні? Заражені твоєю смертю”.
Самогубство Ніни поступово перетворюється на тло для змін всередині подруги, яка завжди була в її тіні. Бо тепер Анні доводиться самотужки розмовляти з однокласниками на вечірках чи в навчальних поїздках, вона нарешті починає малювати те, що відчуває, незважаючи на талант покійної подруги, який сковував її раніше; їй самотужки доводиться вперше розчаровуватись в чоловіках і вирішувати проблеми в своїх стосунках, зрештою вона починає розуміти, що ця дружба тривалістю у вічність і з близькістю, на яку здатні тільки дівчатка, була разом з тим і певною кліткою з невидимими досі для неї обмеженнями.
Місяць за місяцем ми спостерігаємо, як травма від смерті подруги, поперемінно, плавно і доволі природно змінюється, переосмислюється і з відкритої рани, що кровоточить, перетворюється на рубець, що іноді болить, але все ж затягується шкірою і відпускає. І поки Анна перетравлює це все у собі, майже ні з ким не ділячись внутрішнім болем, в її житті з’являється чоловік, щиросердно розуміючий такі переживання, з вірою в талант до малювання цієї самотньої дівчини, а заодно й викладаючи в її ліцеї теорію мистецтва. Такий собі типовий викладач, мрія учениць, цікавий оповідач ще й із запитаннями, від яких не позіхаєш, а думаєш, не закохатись в нього нема шансів, особливо, якщо він почне пильно дивитися у вічі під час тих занять. Одного разу він випадково зустріне її на пляжі, Анна сумуватиме через смерть улюбленого пса – її єдиного друга, – щоб втішити її, викладач покаже свій проект галереї для різних талановитих, щоправда будівля майбутнього осередку богемного життя на той час виглядає скоріш як халабуда. Таких історій можна наслухатись на кожному кроці, тому якось навіть не переймаєшся тим, що ось починаються таємні стосунки між викладачем та ліцеїсткою, хіба що якось інтуїтивно насторожуєшся цим всім.
Невдовзі Анна напивається на вечірці з однокласниками, домовляється про зустріч з чоловіком її мрій, точніше погоджується на неї, опиняється в його автівці, після чого тема самогубства перестає бути центральною подією книжки, від якої навертаються сльози на очі. І тоді помічаєш важливу деталь, яка допомогла зробити так, щоб ця книга не була майже суцільним скупченням депресивності. Тут просто перелічу так між іншим, що в головної героїні тато помер ще коли їй було 8 років, в Ніни батьки були просто розлучені, в їхнього друга-гея Лукаша в дитинстві помер молодший братик , сама ж головна героїня перебуває в стані постійного нерозуміння власної мами і відчуження від неї, а з попереднім хлопцем вона розійшлась, бо він вважав її проституткою через бажання зайнятися сексом. В певні моменти читання «Як дві краплі води» здається, що самогубство на самому початку не найбільше вражає в цій книжці, і навіть перестаєш відчувати дискомфорт від того, що ця безпросвітність не зовсім гнітить завдяки описам природи, особливо моря, цитування віршів Сильвії Плат та мистецьких розмов поміж усіма цими трагедіями.
Йоанна Яґелло не вдається до повного занурення в думки самогубиці, не показує всіх деталей і переживань, однак впродовж всієї книги вона натякає, що завжди є дещо, що може врятувати в таких критичних ситуаціях, і це – розмова. Вона не завжди повинна бути довгою чи бурхливою, іноді просто достатньо наважитись сказати перше слово і бути почутим. Адже обидві подруги – Анна та Ніна – потрапили в одну й ту ж страшну ситуацію, яка завдала їм непоправної травми, власне через оцей страх промовити перше слово, сказати бодай щось, не тримати все у собі, не ховатись від світу і просто повірити, що оцей світ здатен тебе почути, особливо, якщо маєш друга-гея.
“Я б хотіла сказати їй, що почуваюся, як солдат, що саме повернувся з Афганістану, зі світу, якого він не знав і не розумів, до старого світу, що тепер видається йому чужим. Як солдат, який втратив на війні друга й обидві ноги, і тепер сидить на інвалідному візку. Як солдат, який усі свої сили вклав у цю місію, а тепер знає лише те, що назавжди залишиться калікою. Як солдат, котрому всі кажуть, що він герой, а той почувається хворим і слабким, і не має жодної надії на те, що колись буде щасливим. Що хтось його покохає. Як солдат, який досі щоночі прокидається із криком, бо десь там у темряві, зачаїлися вони. Ті, що повернулись, аби його вбити.”
Фото: видавництво «Урбіно».
23.09.2020