Свобода має свої ризики, і той, хто вірить у неї, повинен бути готовим наражатися на них. Саме так це зрозумів уругвайський уряд Хосе Мухіки, легалізувавши марихуану та одностатеві шлюби. За це йому слід рукоплескати
The Economist добре зробив, оголосивши Уругвай країною року і назвавши чудовими дві найрадикальніші ліберальні реформи, проведені у 2013 р. урядом президента Хосе Мухіки: одностатеві шлюби та легалізацію і упорядкування виробництва, продажу та споживання марихуани.
Незвичайним є те, що обидва ці заходи, натхненні культурою свободи, були прийняті урядом, сформованим рухом, який при своєму виникненні не вірив у демократію, а лиш в марксистсько-ленінську революцію та кубинську модель вертикального авторитаризму єдиної партії. З моменту свого приходу до влади президент Хосе Мухіка - який в юності був учасником партизанського руху «Тупамарос», грабував банки та провів багато років у в’язниці, де зазнав катувань в часи військової хунти - сумлінно шанував демократичні інституції: свободу преси, незалежність гілок влади, співіснування політичних партій та вільні вибори, а також ринкову економіку, приватну власність та заохочення іноземних інвестицій. Ця політика старого та симпатичного державного діяча, який розмовляє з незвичною для можновладця щирістю, через що час від часу дає маху, живе дуже скромно у невеличкому заміському будинку на околиці Монтевідео і завжди подорожує другим класом під час офіційних візитів, створила Уругваю імідж стабільної, модерної, вільної та безпечної держави, що дозволило їй економічно зростати та просуватися в соціальній справедливості, а разом з тим поширювати переваги свободи на усі сфери, долаючи тиск непоступливої меншості.
Слід нагадати, що Уругвай, на відміну від більшості латиноамериканських країн, має настільки давню і тривку демократичну традицію, що коли я був дитиною, цю східну країну називали «американською Швейцарією» за силу її громадянського суспільства, глибоко вкорінену законність та збройні сили, які поважали конституційну владу. Окрім того – особливо після реформ «батльїзму», внаслідок яких посилилася світськість та розвинувся потужний середній клас, - уругвайське суспільство було високоосвіченим, мало насичене культурне життя та збалансовану та гармонійну патріотичну свідомість, яка була предметом заздрощів усього континенту.
Пригадую, що означало для мене пізнати Уругвай десь всередині шістдесятих років. Вона не здавалася однією з наших, ця країна, де економічні та соціальні відмінності не були такими неприхованими та доведеними до крайнощів, як у решті Латинської Америки, якість її періодичних видань та радіопрограм, її театри, бібліотеки, високий рівень політичної дискусії, університетське життя, митці та письменники – особливо когорта критиків і той вплив, який вони чинили на смаки широкої публіки, - і необмежена свобода, якою дихалося всюди, значно більше ріднили її з найбільш розвинутими європейськими країнами, аніж з її сусідами. Там я відкрив для себе щотижневик Marcha, один з найкращих відомих мені журналів, який відтоді став для мене обов’язковим читанням для того, аби бути в курсі всього, що відбувається в цілій Латинській Америці.
Утім, вже тоді почало підупадати це суспільство, яке – як задавалося чужинцеві – щораз більше віддалялося від третього світу і все більше наближалося до першого. Тому що, незважаючи на все добре, що там діялося, багато молодих людей, і дехто з уже не таких молодих, підпали під чари революційної утопії і заходилися здійснювати – за кубинським взірцем – насильницькі дії, які зруйнують «буржуазну демократію», та на зміну їй прийде не соціалістичний рай, а права військова диктатура, яка переповнить тюрми політичними в’язнями, застосовуватиме тортури і змусить податися у вигнання тисячі уругвайців. Відтік талантів і найкращих професіоналів, митців та інтелектуалів, що його зазнав Уругвай у ті роки, у пропорційному відношенні був одним з найбільш критичних в історії латиноамериканських країн. Та незважаючи на це, демократична традиція та культура законності та свободи не цілком зникли у ті роки терору і після падіння диктатури і відновлення демократії вони знову і розквітли з іще більшою силою і, можна сказати, з накопиченим досвідом, який безсумнівно став наукою як для правих, так і для лівих, ставши для них вакциною проти насильницьких ілюзій минулого.
Бо інакше не було б можливим, аби радикальна лівиця, яка разом з «Широким фронтом» та «Тупамарос» прийшла до влади, від самого початку стала взірцем прагматизму та реалістичного духу, який зробив можливим співжиття у розмаїтості і поглибив уругвайську демократію, замість того аби її зіпсувати. Цей демократичний та ліберальний стиль пояснює відвагу, з якою уряд президента Хосе Мухіки узаконив шлюби між людьми однієї статі і перетворив Уругвай на першу в світі країну, яка радикально змінила свою політику стосовно проблеми наркотиків, яка є важливою повсюди, однак в Латинській Америці стоїть особливо гостро. Обидві ці реформи є дуже глибокими та всеохоплюючими і – як сказано в The Economist – «можуть піти на користь цілому світові».
Шлюби між особами однієї статі, які вже узаконені у кількох країнах світу, як правило дозволяють побороти дурне упередження й усунути несправедливість, через яку мільйони людей страждали (і нині продовжують страждати) від безчинств та систематичної дискримінації – від інквізиторського вогнища до ув’язнення, утисків, суспільної маргіналізації та різного роду свавілля. Через абсурдну віру в те, що є лише одна «нормальна» сексуальна ідентичність - гетеросексуальна, і що той, хто відмовляється від неї, є хворим чи злочинцем, гомосексуалісти та лесбійки досі наражаються на заборони, зловживання та нетерпимість, які перешкоджають їм вести вільне та відкрите життя, хоча, на щастя, у цій сфері, принаймні на Заході, гомофобські табу та упередження поступово зникли і на зміну їм прийшло раціональне переконання, що сексуальний вибір повинен бути таким самим вільним та різноманітним, як релігійний чи політичний, і що гомосексуальні пари є такими ж «нормальними», як і гетеросексуальні. (Проявом абсолютного варварства є той факт, що парламент Уганди щойно схвалив закон, який передбачає довічне ув’язнення для усіх гомосексуалістів).
Стосовно наркотиків у світі досі переважає думка, що покарання є найкращим способом вирішення цієї проблеми, попри те, що досвід вже не один раз показав, що незважаючи на величезну кількість ресурсів та непомірність зусиль, спрямованих на те, аби побороти їх, виробництво та споживання наркотиків і далі повсюдно зростає, збагачуючи мафію та злочинців, пов’язаних з наркотрафіком. У наші дні це є головним фактором корупції, яка становить загрозу для нових та старих демократій і всіває міста Латинської Америки головорізами і трупами.
Чи буде успішним сміливий уругвайський експеримент з легалізації та споживання марихуани? Він був би без сумніву значно успішнішим, якби не обмежувався лише однією країною (і не був таким статичним), а включав міжнародну угоду, в якій би брали участь як країни-виробники, так і країни-споживачі. Утім, навіть так цей захід ударить по наркоторговцях і таким чином по злочинності, пов’язаній з нелегальним споживанням наркотиків, і з часом покаже, що легалізація не призводить до помітного збільшення їх споживання, хіба що на початку, та згодом, коли зникає табу, яке зазвичай додає їм престижу в очах молоді, стає помітною тенденція до зниження споживання. Важливо, аби легалізація супроводжувалася виховними кампаніями – як от ті, які спрямовані на боротьбу з тютюнопалінням чи пояснюють шкідливі наслідки вживання алкоголю, - і реабілітаційними кампаніями, аби ті, хто курить марихуану, робили це, чудово усвідомлюючи, що вони роблять, як це відбувається нині з тими, хто курить тютюн чи п’є алкоголь.
Свобода має свої ризики, і ті, хто вірить у неї, повинні бути готові наражатися на них в усіх сферах, не лише культурній, релігійній та політичній. Саме так це зрозумів уругвайський уряд, і за це йому варто рукоплескати. Дай Боже, щоб інші засвоїли його науку та взяли з нього приклад.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
Mario Vargas Llosa
El ejemplo uruguayo
El País, 29.12.2013
Зреферувала Галина Грабовська