Навіть той, хто має тисячі контактів у мережі, не може по-справжньому вийти за межі своєї групи. Переважна ж більшість немережних життів обертається в орбіті дуже подібних собі істот. Закономірність про пошук подібного подібним надзвичайно сильно виявляє себе у наших біографіях.
Така подібність людей, якими ми себе оточуємо – це той максимум пожертви, на який готовий наш такий природній еґоцентризм, який нічого спільного з еґоїзмом може і не мати.
Егоцентризм в такому разі отримує полегшу. Уявити собі, що у когось можуть бути інші потреби і бажання, значно легше, коли потреби і бажання інших є потребами людей, подібними на тебе.
З обмеженості наших груп і середовищ виникає фальшиве уявлення про те, якими є більші спільноти – місто, народ, країна… Виходячи з власного знання про тісні кола, ми готові до узагальнень, які претендують на статистично достовірні.
Керуючись власним щоденним досвідом спілкування, ми робимо висновки про те прекрасне і паскудне у інших людях, яке ми готові прийняти і зрозуміти.
Та сама віра у власне так зване знання життя і людей, примушує нас нічого не знати про інше життя і інших людей, не настільки подібних на нас. Миттєві контакти з іншими світами видаються настільки повними спостережень і висновків, що не залишають жодної можливості для того, щоби похитнути власний еґоцентризм. Зустрічі з іншими обертаються на щось таке, як інтерес спостерігача-дослідника щодо штрихів, котрі пасують до ймовірного репортажу з екзотичних країв.
Нам надто важко уявити собі, що у всіх тих людей, які впродовж секунд або хвилин калейдоскопічно мерехтять перед нашими очима, може бути таке ж довге, широке, глибоке і багате життя, як у нас.
А ще важче допустити таку думку, що для всіх цих істот, які мерехтять перед нашими очами, ми самі можемо бути такою ж випадковою мушкою, якою для нас може бути кожен з них.
Плекаючи свою мрію про найкращий варіант і обставини життя, ми лише зрідка спроможні собі уявити, що чиясь мрія – така ж велика, чиста і щира – може не те, що не збігатися з нашою, не тільки бути протилежною, але й цілком реально унеможливлювати нашу мрію так само, як наша калічить якусь іншу. Усвідомивши таке, складно говорити про ідеальну спільноту загального добра.
У цьому сенсі життя на київському майдані є дуже помічним. Триваліше перебування у такому гігантському зібранні найрізноманітніших осіб, дає зближене, тільки зближене, розуміння того, що мається на увазі, коли вживається слова ми, народ, нація, країна…
Уважне перебування на майдані дає великий шанс переступити межі еґоцентризму. Адже група подібних тут розтягнена настільки, що подібність мало не ховається за виразними і кричущими іншостями. Незважаючи на це, об'єднує якась подібність, яка стає виразною, коли виходиш за межі майдану і стикаєшся ще з чимось незбагненним, яке у ширшому розумінні також є частиною того, що кимсь називається – вони, народ, країна…
Справжнє просвітління настає у той момент, коли – знову повернувшись в оболонку свого такого природного еґоцентризму – розумієш, що твоє життя у якомусь дуже реалістичному вимірі невідривно пов'язане з усіма цими прекрасними, чужими, страшними, химерними, простими, незрозумілими, близькими і далекими, милими і неприємними, сильними і безпомічними, грішними і божевільними людьми. І що твоє життя – всупереч усім вигаданим і апробованим схемам – є не тільки життям з ними, серед них, але й життям заради них усіх. Заради мільйонів еґоцентризмів, які не завжди здатні зауважити щось поза собою. Хоча би заради того, щоби хтось – як і ти – мав можливість спостерігати за мерехтінням у полі зору.
(знимка Тетяни Давиденко)
19.12.2013