Василь Андрушко ‒ універсальний митець, який уміє промовляти віршами не тільки через слово, а й через дерево, камінь та фарбу. Лауреат літературної премії ім.Т.Мельничука, автор поетичних збірок «Сон вісімки» та «Брама N», член Національної спілки художників України був учасником міжнародних живописних та скульптурних виставок в Парижі, Відні, Комо.
Фото: Ярема Проців
Наталя Ткачик: – Три Ваших головні мистецькі іпостасі – це художник, скульптор і поет. Писати Ви почали найпізніше – у сорок років... Як саме Ви приходили до кожного з цих видів творчості, зокрема до поезії?
Василь Андрушко: – Процес почався з Тараса Мельничука. У 1991 році я серйозно захворів. То був початковий етап… Саме тоді Тарас жив в мене й майстерні... А я робити майже нічого не міг фізично, ні малювати, ні ліпити – та хвороба висмоктувала всі сили. Тож якщо вплив Тараса і був, то це був спонтанний вплив, я не наслідував, то саме десь зринало..
Н.Т.: – Отже, поезія до Вас, або Ви до поезії прийшли вже у зрілому віці. Хоча спочатку Ви займалися скульптурою, а згодом долучилося і до малярства… Очевидно, у скульптурі Вам було затісно?..
В.А.: – Я малював ще в училищі в Косові, в армії, і в той час було написаного декілька картин, наприклад автопортрет, натюрморти, формальні композиції. Вони досить непогані, але без претензії на мистецтво, без того, аби їх пропонувати на вищий рівень. Ще були студентські спроби у Львові в інституті…
Н.Т.: – Натомість скульптури відразу робилися із претензію?
В.А.: – Десь так. Це як самоусвідомлення художника, який має себе зреалізувати власне в дерев’яній скульптурі. А вірші… Тут все простіше… Вони прийшли природно. Але з появою однієї жінки мені захотілося малювати… Взяти більший формат… Це потягло далі… З появою жінки з'явилася потреба ‒ світ зробився кольоровішим…
Н.Т.: – А особисто для Вас як митця які переваги живопису над скульптурою?
В.А.: – Живопис емоційніший, натомість скульптура…
Н.Т.: – Більш концептуальна і конкретніша?
В.А.: – Так, безперечно. Це навіть пов’язано зі способом мислення митця, художника. Є три типи митця: живописець, графік і скульптор. Це основні, класичні типи. Хоча зараз поширені синтетичні мистецтва, де все на купу… Зокрема, банально кажучи, кіно – це синтетичний вид мистецтва, але зараз я говорю про образотворчість. І ці види, типи митця пов’язані з певними психотипами конкретної людини. Раціо найбільше відображається у скульптурі і навпаки, стихійність – у живописі. Графіка десь посередині.
Хоча, безперечно, це умовно. Існує дифузія. Але це окрема тема.
Н.Т.: – Малярство за скульптуру емоційніше. А поезія? Це ще якийсь третій рівень?
В.А.: – У мене є один знайомий, дуже відомий художник. Він теж, до речі, графік і скульптур, і теж робить спроби в літературі… Одного разу він мені показував зразки. А то кольоровий друк. Це означає, що кожного разу на матрицю ти по-новому фарбу накладаєш, і кожен відбиток є на нюанс різний, хоча може бути й дуже контрастний – це залежить від нього. Бо можна зробити в теплій гамі, скажімо, або в холодній – такі крайнощі. І те, що я бачив – це було в одній гамі, але відтінки кольорів різнилися. Я йому й кажу, що цей варіант попсою попахує, у тому сенсі, що трохи засолодко. Структура тієї графіки передбачала інші відтінки. Він каже: «Ти розумієш, часто ловиш себе на думці, що це мають купити...» І це отакий я зробив вступ, преамбулу… А в поезії не так. Адже на поезії не заробиш… Як на мене, поезія є найчистіший зі всіх видів творчості, мистецтва, тобто найменш комерційна… Юрко Андрухович каже, що він не з поезії живе… На прозі Курков, автори детективів, Дяченки, ще дехто заробляють... Але це інше – це чтиво. А на поезії не заробиш. Тому насправді це найчистіше, це на поверхні. Зрозуміло, що не я один до цього дійшов.
Н.Т.: – Але ж все набагато глибше, ніж просто «продається – не продається». Очевидно, поезія дає Вам щось, що не додали скульптура і малярство.
В.А.: – Безперечно. Загалом можна сказати, що поштовхом для писання віршів був і Мельничук, і певний етап світоглядної зрілості. Я аналізував ці речі на зрізі езотерики… Справа в тому, що якщо ти робиш порухи в якихось напрямках – тобі дасться, згадаймо Біблію. Ми вже говорили про можливості впливу на долю...
Н.Т.: – Мимовільне програмування, енергетика думки?..
В.А.: – Так, в езотериці є такий постулат: тобі дано зверху ‒ при народженні. Це константа. І наскільки ти зможеш це виконати... У мене є вірш «перелізь хоча б через п’ять перелазів». П’ять – це число людини... Стань хоч людиною нарешті. А зараз Ніцше згадується, його надлюдина – в хорошому смислі слова, в тому плані, що виконай задане на 120 відсотків, але ти можеш лише на 50, на два відсотки, зрештою. І тут зразу тягнеться протяг на реінкарнацію, яку заперечує традиційна Церква.
Н.Т.: – А повертаючись до поезії і Мельничука...
В.А.: – Я підводив до цього ‒ значить, Мельничук зустрівся. Так само, як Василь Герасим’юк зустрівся, який мені дуже близький… Ще деякі люди, близькі за світовідчуттям, світоглядом. Їх небагато, але багато і не потрібно.
Н.Т.: – Очевидно, такі зустрічі ‒ це знаки доведенення того, що Ви ще мали в поезії себе проявити, і перелізти більше «мистецьких» перелазів.
В.А.: – Ті перелази – ніби апеляція до себе. Десь в 19-20 років я у стані закоханості написав шмат поеми, яку потім безжалісно спалив (фрагменти пам’ятаю дотепер).
Н.Т.: – Поезія у Вас жила роками, просто Мельничук був знаком того, що цьому пора виходити…
В.А.: – Очевидно так, він дав поштовх.
Н.Т.: – Ви є членом Спілки художників. От, скажімо, Модільяні не був членом Спілки… Це не заважало йому творити фантастичні речі. Що членство у Спілці Вам дає як митцю?
В.А.: – Конкретні прикладні речі. От ми зараз сидимо в майстерні, яку я отримав завдяки тому, що був членом Спілки художників. Нещодавно я мав в Києві виставку. Оренда залу, де я виставлявся, для «нечленів» Спілки – сім або вісім тисяч. Я ж заплатив три. Виставка була у виставкових залах Спілки художників України на Львівській площі. Спілка наразі дає більше простору для реалізації, але поступово стає анахронізмом в прикладному варіанті.
Н.Т.: – Наскільки, на Вашу думку, зовнішнє культурне середовище впливає на розвиток таланту і творчого бачення?
В.А.: – Тут немає сентиментів: або ти художник, або не художник, або ти поет, або не поет. От недавно на фестивалі імені Тараса Мельничука «Покрова» в Івано-Франківську був Мідянка. Він живе в селі, але він лауреат Шевченківської премії. Ось і відповідь на запитання.
Н.Т.: – Або ж наші Катерина Білокур і Параска Хома в малярстві...
В.А.: – Так. Тут розходиться у значній мірі, як кажуть гуцули, аби ти був пізнаний, тобто щоб був ідентифікований твій метод праці, твій стиль, твій почерк. Ще й якийсь важливий – це з роками приходить – світоглядний рівень... Адже в академії випускають купу дипломованих художників, але справжніх небагато. Кожна робота художника – то автопортрет. І я можу, виходячи з професійних набутків і виходячи з життєвого досвіду, психологічно зчитати, хто то є. Адже можна просто займатись декоративним мистецтвом, най простять мене декоративісти. Тобто, по суті, дизайном, картинкою для певного середовища, банально кажучи, щоб тішило око. І це потрібно, певно що так. Проте існує вищий, духовний рівень. І в названих художниць цей рівень зашкалює.
Н.Т.: – Тут як баланс між фаховістю і творчістю? Як у філологів? Кожен поет до певної міри є філологом, проте не кожен філолог, будучи технічно вправним, може бути поетом.
В.А.: – Безперечно. Адже якщо нема душі, нема емоції… Письменник має бути наладований енергетикою.
Н.Т.: – Усім відомо, що Ви є неабияким меломаном і у Вас дуже широкий діапазон музичних зацікавлень. Можна сказати, що Ви «всеїдні» у цьому плані?
В.А.: – Окроми попси (усміхається). Передусім ‒ класичний рок – Led Zeppelin, Дженіс Джоплін, King Krimson і т. п.. Джаз, але не «диксиленди» – Чік Коріа, Майлз Девіс. Народні, передусім українські, «Божичі», «ДахаБраха»...
Н.Т.: – А що наштовхує на що? Музика наштовхує на життєвий лад, чи життя обирає музику?
В.А.: – Навіть не знаю, складно розібратись. Це все взаємопов’язано. І так, і так. Якщо я хочу собі скорегувати настрій, то слухаю виконавців, які мене можуть вивести з напівдепресивного стану. Ну, скажімо Dire Straits, Висоцький, «Божичі», народняк… Ще гурт «Сплін», у них така мряка, але глибока… І ще – я в значній мірі залежу від атмосферних станів. То цікава річ. Скажімо, найбільше віршів пишуться в період глухої осені – тумани, перед снігом… Тоді собі цей стан підсилюєш і це впливає на процес..
Н.Т.: – Малюєте і творите скульптуру теж під музику?
В.А.: – Обов’язково. І думаю, що це асоціативно і підсвідомо теж впливає… Але я спеціально не підбираю… А вірші під музику не пишу, тобто фіксую те, що вже є. Хіба дуже легенький фон. Часом себе навіть ловлю на думці, що я прийшов в майстерню і ще не ввімкнув світло, а вже включив музику. Музика – це суттєвий елемент мого існування.
Н.Т.: – Окремі картини Ви не продаєте. Які і чому саме?
В.А.: – Вони дуже дорогі мені. Ну, скажімо, «Втеча в Єгипет», «Хустка Вероніки», «Таємна Вечеря з Отцем», «Благовіщення».
Н.Т.: – Розкажіть про період «мамаїв» у Вашій творчості. З цим образом пов’язаний цикл картин та віршів...
В.А.: – Так, Мамай мені дорогий… На тому левкасі цифра... Число «пі»… Мамай перекладається як «ніхто». Якась ірреальна істота. А чому моя книжка так називається – «Сон вісімки»? Ірреальність... Знову ж хочеться згадати слово «езотерика». Це безкінечність як ірреальність. Мамай асоціюється не просто з народною картинкою. Мамай невідчитуваний, він «кудись» пішов, «звідкись» вийшов… Як Ісус йшов ‒ як голограма через юрбу, яка хотіла Йому зробити щось не дуже добре…
Н.Т.: – Знаю, що з напоїв Ви найбільше любите віскі… Уявіть, що маєте можливість запросити у майстерню одного художника, поета і скульптора на віскі. Хто би це був? Зі всіх часів і народів?
В.А.: – А можна по два?
Н.Т.: – Вам – можна.
В.А.: – Я є прихильником модернового мистецтва. Цей досвід формувався ще із Косівського училища. Викладач був із таким мисленням і підкидав відповідну інформацію. А також із баченого у деяких музеях України, Росії, Європи, Прибалтики… Ну, добре. Серед скульпторів ‒ Мікеланджело, Олександр Архипенко. Серед живописців – Леонардо, Ван Гог і Пікассо. Серед поетів… Тут складніше. Я колись дуже любив, хоча давно не читав (бо мою книжку вкрали), Поля Елюара. Скажімо, мені дуже близький Стус. Ну, Гессе, але він швидше прозаїк… Пардон, хоча поет. Кнехт читав у «Грі в бісер».
Н.Т.: – У кожній із трьох мистецьких іпостасей Ви обираєте одного класика і одного модернового експериментатора…
В.А.: – Так, це я навмисне. Це місток такий… Існують художники, які протягом всього життя працюють в одній манері. Як на мене, це нудно. Те, що художник упізнається ‒ це нормально, але мені більш близькі люди, які трансформуються. Формальні пошуки, експериментальність, як на мене, необхідні художнику, будь-якому митцю, поету теж... От у Флоренції я бачив 7 творів Мікеланджело, і останній блок, що стоїться в Академії, – це вже предтечі ХХ ст. Формальні ходи в цих творах пізніше розчинились у «здохлих» епохах типу барок. Я вважаю, що то хвороба, барок. Згодом вони розчинилися в наступних мистецьких дріботах, хоч я, може, і не маю права таке говорити. Але в порівнянні з Мікеланджело вони були значно нижчі... І потім з'явилися вже у ХХ ст. передовсім як формальні ходи кубістів... Згадаймо хоч українця Архипенка.
Н.Т.: – Усі названі Вами постаті об’єднує динаміка. Тобто, для Вас десь навіть важливіша внутрішня поступальна логіка змін, творчий пошук, а не філігранна довершеність форми?
В.А.: – Так, це десь є логічний підсумок.
Н.Т.: – І на закінчення розмови. Яка строфа Вашої поезії саме зараз найповніше відображає Ваш стан?
В.А.:
...рибам плавати треба під небом
споживати планктон на глибинах
і з відкритими спати очима...
і ще:
пірнаєш повільно туди
одна
і дна не знаходиш
спереду
праворуч – ліворуч
канали вузенькі – печери широкі
вода та вода
тісна як вода після ока...
20.12.2013