Наказ президента Мадуро був сприйнятий як карт-бланш на мародерство. Намагаючись здолати інфляцію ударом кулака по столу, Мадуро водночас забезпечив себе диктаторськими повноваженнями
Оскільки у Венесуелі лютували дефіцит та дорожнеча і наростало народне невдоволення, президент Ніколас Мадуро, який на економіці, мабуть, розуміється не дуже, але є відчайдухом та фанфароном, вирішив раз-два вирішити цю проблему. Він пояснив своєму народові, що висока інфляція, що від неї потерпає країна (яка складає 57% і є найвищою в Латинській Америці), є результатом змови, задуманої Сполученими Штатами, жадібними підприємцями та комерсантами і опозиційними партіями для того, аби занапастити боліваріанську революцію чи «соціалізм ХХІ століття». І не довго думаючи, наказав знизити ціни на продукти харчування та електропобутові товари на 50% і навіть 70%, одночасно скомандувавши солдатам та штурмовим загонам зайняти комерційні підприємства та відправивши до в’язниці з велику кількість «змовників», тобто власників крамниць і торгівельних закладів.
Дану кампанію президент Мадуро розпочав під гаслом: «Змітайте все з полиць!» Цей наказ велика кількість збитих з пантелику людей сприйняла як карт-бланш на мародерство, особливо у Валенсії, але також у Каракасі та інших містах, серед неймовірного замішання мали місце грабежі та розбої. Було зворушливо чути, як багатостраждальні венесуельські домогосподарки пояснюють репортерам офіційного телебачення, наскільки щасливими їх зробили ці надзвичайні знижки, які дозволять їм в подальшому обновити їх холодильники та кухні і забезпечити дворазове харчування для родини.
Намагаючись здолати інфляцію ударом кулака по столу, тобто продаючи з молотка та конфіскуючи торгові мережі із продажу продуктів харчування та електропобутових приладів, президент Мадуро водночас із цим через прийняття Закону про надзвичайні повноваження забезпечив собі абсолютну владу, яка протягом року дозволить йому керувати без дотримання законів, у зручній та оперативній манері диктаторів. Аби домогтися цього, Національна асамблея Венесуели позбавила імунітету депутата від опозиції Марію Мерседес Арангурен і замінила її заступником, депутатом Карлосом Флоресом, який за одну ніч (і завдяки щедрим синекурам) зробився чавістом і проголосував за вже згаданий закон.
У підсумку, коли мине ілюзія, яка через ці дії виникла в громадськості, доведеної до відчаю корупцією, зубожінням та зростаючою анархією, що їх переживає зараз Венесуела, ціна, яку країна змушена буде заплатити за нинішню безвідповідальну демагогію, виявиться дуже високою. Без сумніву, всупереч розрахункам урядовців це призведе до нової і більш нищівної поразки уряду на наступних виборах, які мають відбутися 8 грудня, через що той буде змушений вдатися, як це було на президентських виборах, до нових масштабних фальсифікацій для того, аби утриматися при владі, незважаючи на втрату довіри та розорення, до якого він щодня все сильніше штовхає свою нещасну країну.
Венесуела ніколи не мала процвітаючого сільського господарства, попри велетенські можливості для землеробства, які у неї є; проте з приходом чавізму, з його експропріаціями та захопленнями земель, незаконною реквізицією садиб та всюдисущою бюрократією, сільськогосподарське виробництво у деяких регіонах скоротилося до мінімуму, а в інших попросту зникло. Результатом усього цього є те, що країна змушена імпортувати майже 95% того, що споживає, та в період розквіту нафтового бізнесу це заледве давало себе знати. Однак революційний контроль над промисловістю, запроваджений Чавесом та Мадуро, призвів до радикального зниження видобутку нафти у Венесуелі, і водночас з цим політика валютного контролю, яка є одним з найсприятливіших джерел корупції, перетворила отримання доларів для підприємців та комерсантів, яким потрібно імпортувати сировину та продукти з-за кордону, на справжній кошмар. Валюта дістається лише тим, хто має гарні зв’язки в уряді, чи тим, хто готовий платити за неї щедрі комісійні. Інші повинні купувати валюту на чорному ринку, де долар коштує удесятеро дорожче, ніж його офіційна ціна.
Саме цим пояснюється непомірне зростання цін і загальна нестача товарів першої необхідності. Хвацькі знижки, що їх Мадуро запровадив manu militari, лише прискорять загальний дефіцит – з полиць і справді все зметуть – і чорний ринок, який непомірно зростатиме і буде доступний лише привілейованим, тобто тим, хто користується перевагами режиму чи запаморочливої корупції, породженої інтервенціоністською політикою в економіці. Іншими словами, політика чавістського соціалізму сприятиме поглибленню економічних та суспільних відмінностей, які він мав на меті ліквідувати.
Поки у Венесуелі відбувалися ці події, в Пекіні Центральний комітет Комуністичної партії Китаю проголосив нову економічну політику, розширюючи вже існуючі вільні ринки, аби забезпечити кращий розподіл ресурсів та дозволити участь приватних підприємств – як китайських, так і іноземних – в державному промисловому виробництві. (Однак із застереженням, що ця економічна відкритість не матиме свого продовження у політичній площині, оскільки Комуністична партія залишатиметься головним арбітром суспільного життя). Навряд чи китайська Комуністична партія вдається до цих заходів, які мають явно капіталістичний ухил, через ідеологічні переконання і здійснює їх із задоволенням. Ні, вона примирилася з ними, тому що – вірна традиційному для своєї культури прагматизму – зрозуміла, що колективізм та економічний етатизм ведуть країни до загибелі і не лише роблять їх біднішими та відсталішими, але й помножують соціальну несправедливість, збільшуючи дистанцію між привілейованими функціонерами номенклатури та пересічними громадянами, які не лише відчувають невпевненість та страх, але й живуть, вистоюючи в чергах, заробляючи мізерні зарплати, без жодної рівності можливостей. Ці елементарні істини, що їх пізнав Радянський Союз перед своїм розвалом, і які починають проявлятися – хоча усе ще дуже несміливо – на Кубі, здається, знаходяться поза межами досяжності інтелекту та політичного чуття президента Мадуро та його економічних радників.
Тому неважко передбачити, яке найближче майбутнє чекає на Венесуелу, країну, яка з огляду на її численні природні ресурси мала би мати найвищий рівень життя в Латинській Америці. З огляду на те, що дефіцит та дорожнеча – які скоряються економічним законам, а не політичним указам – посиляться, наступним кроком режиму буде перехід до прогресуючої націоналізації крамниць та торгівельних закладів, які «перебувають у змові» проти революції, спекулюючи та змушуючи народ голодувати. Невеликі простори приватної економіки поступово зачинятимуться, доки не зникнуть і потраплять в руки некомпетентної та корумпованої бюрократії, так що раціоналізація родинного продуктового кошика, яка вже багато де існує, розповзатиметься, мов гідра, з усіх щілин економіки, доки Венесуела не стане такою самою одержавленою країною, як Куба чи Північна Корея. Неминучий наслідок цієї державної гегемонії: зникнення нечисленних незалежних засобів комунікації, які ціною величезної самопожертви та мужності усе ще опираються переслідуванням з боку уряду.
Чи вартували чогось усі ілюзії, зусилля та диктат чавістської революції? Це правда, що демократія, яку вона принесла, була неефективною, марнотратною, демагогічною і доволі нечутливою до великих суспільних проблем. І це викликало величезне невдоволення в суспільстві, яке – вкотре в нещасній історії Латинської Америки - наївно побачило в харизматичному та язикатому каудильйо свого спасителя. Результат очевидний: зубожіла, озлоблена, розорена демагогією та корупцією Венесуела, з купою нуворишів, позбавлених чеснот, яка, одного разу повернувши собі свободу та здоровий глузд, багато років відновлюватиме те, що втратила після краху своєї демократії.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
Mario Vargas Llosa
¡Vacíen los anaqueles!
El País, 17.11.2013
Зреферувала Галина Грабовська