Передозування минулим

Остап Дроздов

Цими днями дуже світла, витончена і мудра людина поставила мене в тупик простим, людяним питанням. Що робити, коли історія твого народу тобі не цікава? Коли вона аніскільки тебе не окрилює, не мотивує? Коли вивчення історії твого народу перетворюється в надривне гартування нервів – замість того, аби ставати джерелом світла й людяності?

Що робити, коли кожен дотик до історії твого народу подібний на впихання руки в мішок зі зміями? Коли твоя історія тільки те й робить, що нестерпно коле безоднею мороку. І нагадує довжелезний перепис утраченого – замість того, аби тішити національне самолюбство успіхами і вершинами?

Що робити, якщо на минуле свого народу ти дивишся не вверх – а суцільно вниз, наче в чорну хвилюючу яму? І яку добу української історії ти б не взяв– нічого тобі не подобається, нічого не надихає, нічого не торкає, нічого не збуджує до наслідування.

Починаючи зі школи, в тебе заливають густу смолу народних страждань та поразок – і ти до скону мусиш носити це лузерство в собі. Мусиш співчувати тим, хто гнув спину на панщині. Бурхливо радіти Коліївщині. Однозначно прославляти чорно-червоний утопічний тероризм. Національним героєм вважати Гітлера 17-го сторіччя (Б.Хмельницького). Мати перед очима тіні опухлих від голоду дітей…«А без історії ж не обійтись, я ж не манкурт…» – розважливо сказала ця еталонна для мене людина.

Отже, чи є у нас вибір? Чи існує право не любити свою історію? Чи можемо ми дозволити собі розкіш не бабратися в минулому, заражаючи своє майбутнє недолікованими вірусами? Та й зрештою – чому ми МУСИМО любити історію, яка не надається до любові? Це давня тема – що робити з минулим. З таким минулим.

Право не зациклюватися

Завжди заздрю народам, які мають потужну, успішну монархічну історію, бо страшенно люблю епос із королівськими замками, балами, придворними інтригами, середньовічним етикетом і модою, задоволеннями, розкошами, цнотливою розпустою, салонною музикою…

Моя історія цього мені не ніколи не дасть. Моя історія – історія не замків, а халуп. А халуп я не люблю, ви вже звиняйте. Моя історія – історія «замучених, розбитих, мов паралітиків отих на роздоріжжі». А мені це чуже.

Моя історія – історія безрозбірної, з запахом юнацького максималізму, збройної боротьби, атентатів, замахів, закликів до знищень. А я пацифіст, і УПА мені цікава суто з психологічної точки зору.

Ще зі школи, з традиційної літератури моя історія приходить в образі босоногих селян, прицвяшених бідністю і безпросвітністю. Ну не моя це тема…

Моя історія вчить виживати навіть тоді, коли немає що їсти і що пити. А я навіть не можу уявити стану біологічного виживання. Тюрми, різанина, репресії, знищення, тонни усіляких заборон, розстріли, арешти, крахи ілюзій, зради, чорні ради, Крути, Сибіри…

Було б краще, аби моя історія пройшла повз мене. А вона не проходить, бо ти – заручник історичних травм. Ти мусиш додивитися до кінця цей багатовіковий фільм жахів. І співпереживати, пам’ятати, тремтіти, ридати, обурюватися, жаліти себе, винуватити весь білий світ, що вирує за стінами кінотеатру.

Право не пропускати все це аж так глибоко крізь себе – воно мусить бути бодай як самозахист від історії, яка втинає крила. Мусить існувати право дурити себе, буцімто я – з числа щасливого племені, а не сповненого сліз. Це право має кожен. За нього теж варто боротись.

Пий мене, їж мене, шаленій

Я помітив одну цікаву річ… Як правило, вибиваються в люди саме ті, хто повністю рве зі своїм минулим. У такий життєствердний спосіб люди «з поганою історією» і поганою генеалогією стають хорошими людьми, взірцями людяності та миролюбства. Секрет їхнього успіху – незалежність від минулого. Вони відбулися всупереч минулому, яке підлягало викорчовуванню, витравлянню найхімічнішими гербіцидами. На особистісному рівні такі люди чудово дають собі раду з історією, яка їх отруює.

А народ – не може. Він із міркувань патріотизму приречений носити в собі те, що здорова психіка мала б витіснити чимось продуктивнішим і принаднішим.

Священики кроплять пам’ятники тим, хто прямим текстом наказував убивати. Політики апелюють до пам’яті того, хто обманом міг прийти до цивільної беззбройної людини і вистрелити в чоло. На національній валюті –той, хто святим ділом вважав різати жидів і греко-католиків. І той, хто під страхом смерті заганяв у віру Христову.

Безперебірна любов – найгірша дія стосовно історії, яка ніколи не буває однотонною. Основна ознака слабоумства – відсутність критики як такої – вразила покоління тих, хто нав’язує сакральне ставлення до історії, за яку буває інколи й соромно.

Ще гірша – вибірковість, згідно з якою так вигідно чути присягу на вірність Україні і не чути присяги на вірність Великому Фюреру абзацом швидше. Нам забороняють рвати з цим минулим. Нас змушують його глорифікувати нарівні з іншими, істинно героїчними, актами. Все в одну кучу, і чим вона більша, тим більша національна гордість. І вчать нас не на прикладах великодушності високої інтелігенції, а на прикладах агресії войовничої пацанви.

За бортом (або у списку манкуртів) опиняється кожен, хто не хоче бути великим у малому. Хто не хоче зациклюватися, рвійно любити, цілодобово пишатися, повсюдно носитися, ставити у приклад – а хоче просто ЗНАТИ. Знати історію – це нічого більшого, ніж просто знати історію. Не лише солодку, а й гірку. Уникати історії, свідомо не жити нею – це природнє право людини на внутрішню свободу.

У нас дефіцит таких «вискочок». Вони не в фаворі. Тих, які хочуть просто жити зі спрямованим поглядом у майбуття, дуже легко загнати в табун пофігістів, яничар, збайдужілих істот, яким «подавай лише добробут». Можна подумати, фанати Зої Космодем’янської чи ОУН-УПА живуть у криївках.

Парад мертвих

Філософ-неопозитивіст Бертран Рассел писав: «Історія – ще не наука. Її можна змусити виглядати наукою лише за допомогою фальсифікацій і замовчувань».

Історію творимо ми, керуючись не об’єктивністю, а власними інтерпретаціями. Професійні історики втомилися постійно уточнювати всяку дурню, яка постійно виринає то з одного, то іншого табору одержимих. Це означає, що «одержимі історією» не хочуть просто знати свою історію – вони хочуть її або обожнювати і засувати в усі діри, або лаяти, висмикувати, дорікати нею. Історія перестала бути минулим, яке неможливо змінити.

Таке враження, вона ще досі кипить, бухтить і викидує в сьогодення як не опришків, то колабораціоністів, то націоналюг, то чекістів, то ще когось, хто матеріалізовує собою привидів мертвої, перегнилої минувшини. Минуле, яке раптом робиться занадто живучим, стає карикатурою на самого себе. І дуже мало знаходиться тих, які виважено скажуть: «Ну було таке… Було та й було».

Від прогресивних істориків лунає рецепт, який так і називається – подолання історії. Отже, так і запишем: ми є представниками народу, історію якого хочеться долати, долати і ще раз долати.

Долати – не значить забувати. Просто історію треба позбавити демонів сучасності. Мало де можна зустріти настільки несамодостатній, нецілісний, закомплексований народ, який би так гаряче бавився в некрофілію. Безперервне оживлення політичних трупів, розходжування з ними на мітинги, насильне перенесення їх у цілком нову епоху інтернету і мобілок – це вже набиває оскомину навіть у терплячих. Напишу це все з малої букви: сталін і бандера досі воюють в Україні, помагають їм павліки морозови і січинські, з трибун виступають геббельси і донцови. А за вікном у цей час літають надзвукові літаки, вирощується штучна шкіра, музика передається через блютус, молодь ходить у яскравому взутті з люмінесцентними шнурівками, роблять операції трансгендерам, грають шахи з комп’ютером.

Змістилися часи, риторики, акценти. Усе це – дико невпопад. Процвітає дослівне, буквальне прочитання кожного слова, десь-там написаного чи сказаного 100 років тому в цілком інших умовах. Мішанина часів, горох з капустою. Червоно-чорний банер підтримує футбольну команду, складену з легіонерів. Ця фантасмагорія нагадує конкурс померлих героїв на кращу живучість. Минуле перестало бути минулим.

Фатально помиляються ті, що думають, ніби вони вдихають життя в історію. О ні, вони вдихають свої власні недуги в субстанцію, яка вже не зможе нічим відповісти. Історія оживає лише тоді, коли до неї доторкається або уява, або умисел. Це – вирок. Бо якщо історією не цікавитися – вона стає мертвою зоною. А якщо нею забагато цікавитися – вона стає фальсифікатом. Я обираю перше на знак протесту проти другого.

Когось це надихає

Я спостерігаю за дітьми, які вчать історію. Їм голова пухне. Знання історії вони розцінюють як примусове опанування нецікавого. А історичні сюжети, які приходять зі сторінок літератури, тягнуть на сценарій малобюджетного хоррору. Особливо це стосується незораної теми патріотизму. Страшно, якщо на цьому ми хочемо виховати сучасних патріотів!

Сюжет перший – Гонта. Ну це ж жахіття! Як це можна викладати неповнолітнім? До справжнього патріота України приводять католицького ксьондза і двох учнів, які виявляються синами Гонти. Справжній патріот України вимагає в дітей привселюдно зізнатися, що вони католики. Потім власноруч ріже своїх синів зі словами «не я вбиваю, а присяга». Натхненний своїм вчинком, Гонта руйнує базиліанську школу, а живих школярів-дітей топить у криниці.

Тарас Бульба, герой-патріот, із педагогічних мотивів убиває свого сина за те, що той закохується у паняночку. Катерина нагуляла дитину з москалем, і за це її прирекли на смерть. Кохайтеся, дівчатка, але тільки зі своїми, бо інші народи – це гріх страшний (вже мовчу про інші раси). І ніякого сексу до шлюбу. Якщо ти хлопчик, то намотай собі на вус усю велич Коліївщини – зі спаленням цілих сіл включно з жінками та дітьми. Бий, топчи поляка, католика, щоб кров рікою текла во ім’я свого народу!А якщо ти, хлопчику, виростеш справжнім християнином, то заради України готуйся повторити подвиг однолітиків під Крутами. А коли станеш мужнім месником – то чини з опонентами так, як чинили бандерівці: вбивай конкурентів мельниківців. А для кращої дохідливості вчини так, як ОУН(б) вчинила з дружиною видатного повстанця Бульби-Боровця: коли той відмовився свою УПА перепідпорядкувати партії Бандери, ті викрали Анну (дружину Бульби-Боровця) і замучили в тортурах. Про всяк випадок якщо ти, хлопчику, захочеш стати депутатом, то історія підкине тобі досвід Олекси Довбуша –опришка, який керувався залізною логікою: щоб тебе прості селяни любили і на руках носили, треба нічого не придумувати, ні до чого не прагнути, а лишень грабувати багатих. Рейтинг буде гарантовано.

Усе це (і не тільки це, і не тільки в історії нашого народу) треба знати. Але ж не прославляти як взірець людської поведінки найвищого гатунку!

Долаємо разом

І все-таки… Історія повинна додавати статусності, бути аргументом на користь. Інакше вона перетвориться на безпросвітну тугу за безповоротно втраченою величчю. Українська історія, можливо, тому-то й відштовхує сучасників, бо побудована на докорі «ото колись було!». Я би посперечався з Расселлом, чого більше в нашій історії – замовчувань чи фальсифікацій. І чи готові ми безпристрасно оцінювати своє минуле без намірів чимскоріш попишатись чи чимскоріш пожуритись.

Славетна Київська Русь. Прийшли варяги зі Скандинавії і соорудили нам нашу першу державу, якою повинен пишатися саме ти, сучасний українець, який навряд чи колись побуває в країні походження своїх пращурів (у Швеції та Норвегії).

Україна для українців – досить дивний лозунг для народу, першу державу якого заснували скандинави.

А ви знаєте, що донька Ярослава Мудрого стала королевою Франції! Це доводить, що українці, які зараз слізливо топчуться біля дверей Євросоюзу, були зачинателями цілої династії французьких королів. Прикро усвідомлювати, що вхожий в європейські двори народ зараз не виїжджає далі свого райцентру й ображається на тему багатомовності.

А ви знаєте, що сам Папа Римський освятив корону Данилу Галицькому! Не підозрюючи, мабуть, що згодом московський патріарх Кіріл буде двічі на рік об’їжджати свою вкраїнську вотчину. А колись давно, коли ще в помині не існувало Москви, наші люди по селах були писемні і вміли з кожного ліктя землі отримувати максимум віддачі. Щоб зараз поля заростали, грунти деградували, село спивалося, єгипетська катопля і голандський часник продавалися.