Один епізод.

Подаючи в "Ділі" з 16 с. м. під заг. “Пасквіль і його аматори" скорочений передрук статї Ан. Василька, редакция зазначила, що в обговорюванім Ан. Васильком лїтературнім фактї вона бачить один епізод з того суспільно психічного явища пасквілянтства, яке висловяюєть ся в писанях цілого ряду наших письменників, і яке вимагає осібного розгляду. Отсе даємо пробу такого розгляду.

Кожда людина, котра рішаєть ся виступити нa публичну арену, тимсамим мовчки признає, що вона піддає свої діла в области свойого публичного званя під критику загалу й одиниць з-поміж нього. Посол, котрий приймає мандат, урядник, котрий приймає публичний уряд, письменник, котрий випускає книжку в сьвіт, редактор, котрий приймає на себе одвічальність за ґазету, — всї вони самим фактом свойого виступу, мовчки висказують свою згоду на те, що сучасники їх і будучі поколїня будуть критикувати їх дїла і особи їх, як жерела їx дїл. Мало сього. Коли виступаючий на публичну арену трохи тямить закони одиничної й масової психольоґії, то він і знає зовсїм певно, що не буде нї одного такого дїла його, що до якого не істнувала-б (ідеальна бодай) можність і імовірність критики не тільки не прихильної, а й наскрізь неґативної, критики "нищеня". Мусить він зрозуміти сю певність і з нею освоїти ся, що він, як кожда инша людина, односторонній, що всїх можливостий, які ставить перед нього вселенна і громадянство, анї обняти не зможе, анї відповісти їм не в силї; що отже від людий з инакшою умовою орґанїзациєю, котрі з иншого нїж він становища виходять, може стрінути його безпощадна, наскрізь від’ємна критика.

Се є, а властиво повинно бути, самозрозуміле для кождого з нас, хто пускаєть ся в громадянське житє. Коли не хочемо або не можемо з сим прінціпом погодити ся, то не остаєть ся нам нїщо инше, як зложити мандат, кинути уряд, не видавати своїх писань друком; тодї усуньмо ся в чотири стіни домашнього житя і жиймо так, не переступаючи рамок законів і пануючих обичаїв, щоби орґанам сих громадянських сил не давати приводу займати ся нашими особами. Домагати ся, коли виходимо на громадянський вид, щоб нас, наших діл, не критиковано навіть немилосерно й безпощадно, — щоби те, що говоримо в парляментї, робимо в урядї, друкуємо в книжці, не видавало ся комусь лихим, немудрим, навіть сьмішним — не маємо права. І навпаки — нїхто не має права чогось подібного домагатись від нас.

Але маємо инше право, право, яке з розвитком культури добуває собі що раз більшого признаня; право домагати ся, щоб ми лише стільки, і не більше, підлягали громадській обсервациї й критиці, на скільки ми ділами своїми входимо в те громадянство; право домагати ся отже, щоби нї наші фізичні прикмети — наш вигляд, наш хід, наше обличє, нї наша духова вдача, нї наші домашні звички й наше пожитє родинне — як довго ми добровільно на се не згодимо ся — не були критиковані, нї підношені на глум, нї навіть фотографовані — малюнком чи словом — для вселюдного огляданя. Все те — наша приватна, зовсім і безумовно приватна власнїсть, якої нїякий культурний лад не може нарушити, і яка в досконалїших, ніж теперішні, суспільних порядках буде бережена ще пильнїйше, ніж тепер.

Закон, котрий дав людині охорону перед фотоґрафованєм її особи і розповсюднюванєм її фотоґрафічного портрету, — се одна з норм правних, які санкціонують повсюдний серед культурної громади погляд про приватну власність людини самої на собі.

Анґлійське "мій дім — моя твердиня" з yсїми правними й обичаєвими наслїдками ceї максими належать також сюди.

Охорона інтімностий фізичних, духових, родинних, а навіть товариських, є одною з передумов людського співжитя в цивілїзованім громадянстві. Охорону таку дає новітнє людство навіть злочинцеви; він підпадає хочби найстрогійшій карі за потоптанє наказів обєктивного ладу громадянства, але інтімности його і родини його, неприсущі до висьвітленя каридостойного дїла, мають правну охорону перед киданєм їх на вселюдне позорище. Ще більше: закон хоронить навіть особу його як злочинця, встановляючи риґори карні на тих, котрі злочинцеви після відбутя кари посьміють кидати в очі ділом, за яке він уже відбув покуту.

Нарушують сей категоричний приказ людського співжитя — сплетня й клевета, тай синтеза їх обох — пасквіль.

А нарушуючи його, розкриваючи перед очами всїх, хто хоче дивити ся, ті житєві інтімности людини й найблизших її, котрі прилюдно виявляти вона женуєть ся, — творці й кольпортери сплетень, клевет і пасквілїв ідуть на зустріч низьким похотям юрби. Вони-ж знають, що на певне можуть числити на те, що знайдуть аматорів доволї, котрі будуть цьмякати язиками, розжовуючи пікантериї, тай що аматорів таких буде по правді значно більше від тих одиниць, котрі мають відвагу або наївність признати ся до сього аматорства.

Треба тільки вловити хвилю, і поглянути в личка певних читачів такої лектури, — а жах нас прошибне на вид виразу сих личок і на думку: якже мало ми властиво знали сих наших знайомих!

Так! Має пасквіль темне жерело в таємних глибинах анімальної підсьвідомости людий. Спробуймо дати дефінїцию його.

Пасквілем називаємо оклеветанє малюнком або друком людських осіб, виконане так, що оклеветаний не має змоги від клевети оборонитись, бо або не знає імени клеветника, або боїть ся, що потягненєм клеветника до звичайної в цивілїзованих громадянствах одвічальности накликав би на себе й на особи своїх найблизших таку скандальну публичну сензацию, якої не видержить нїяка людина, що займає трохи виднійше становище в громадї і має бодай трохи затонкі нерви для сього, щоби перенести на собі сензацию судової чи ґонорової сатисфакциї.

Можна клясифікувати пасквілї по ріжним катеґориям: є їx докладно стільки, скільки є сторінок людського житя. Тут мусимо обмежити ся на двох, а властиво трьох катеґориях.

Пасквіль публїцистичний, пасквіль белєтристичний, врешті підрозділ пасквілю публіцистичного або, як хто хоче, осібний рід пасквілю, — пасквіль ad usum національно чужої й ворожої публики. Чому сей рід пасквілю може претендувати на осібну увагу, легко зрозуміти, коли пригадати собі, що як родина, так і нация має свої інтімности, свої болї і нужди, які хоче й повинна полагодити в себе дома і з якими виходити на сьвіт божий, поміж чужі люди — морально варте якраз стільки, скільки варта безсоромність жебрака, котрий потрясає прилюдно своєю дряною одежиною. Пасквіль сеї породи мав в суспільній і національній боротьбі, значінє оружя, вложеного в руки ворога; оружем сим кидає ворог потім противникови в очі, відбираючи йому віру в себе і ту силу розмаху, яку дає почутє ґрунту морального під ногами. Хто переживав се депримуюче вражінє, яке викликували всякі пасквілі п. з. "Z życia і działalności Rusinów" або "U podstaw ukraińskiej kultury" в польських ґазетах на переважній частинї наших людий, той не скаже, що в змістї слів моїх що-небудь переборщене.

Перше, заки перейду до конкретних зразків пасквілянтства у нас і до їx суспільно-психічного підкладу в нашім громадянстві, хочу для усуненя непорозуміня свецияльнїйше розглянути питанє, чи і на скільки особистий момент може грати ролю в публіцистичній і белєтристичній творчости.

[Дїло, 21.10.1913]

ІІ.

Відповідь на питанє, чи й на скільки особистий момент може грати ролю в публїцистичній і белєтристичній творчости, виводить ся льоґічно з того, що сказане в першій части сих уваг.

Виключивши поза рамки публїцистики й красного письменства ті фізіольоґічні функциї житєві, які новочасній людинї видають ся осоружними, треба сказати, що нема такої области людського житя, про яку публіцист і белєтрист не мав би права писати.

Має отже публїцист право, а инодї навіть обовязок, писати про відрадні або невідрадні явища товариського, а навіть родинного житя в своїм громадянстві, коли бачить пр., що якесь невідрадне явище показуєть ся масово, прибирає характер моральної пошести: коли бачить напр. т. зв. житє над стан, розтратність на непродуктивні й некультурні ціли, картярство. Завваживши такі явища, публїцист, який виконує службу і свойому громадянству, має право й обовязок про них заговорити, не зважаючи на те, що явища сї на перший погляд є більш або менш інтімного характеру. Бо се тільки на перший погляд і тільки про око. В дїйсности ж вони, коли наберуть характеру масового, стають ся явищами не особистими (приватними, родинними), а суспільними, які впливають на здоровлє громадянства, його розвиток, його будуччину.

Тодї говорить публіцист суспільний чи обичаєвий про обєктивні явища, лишаючи на боці особи, на котрих явища сї здїйснюють ся, — хиба, що поодинокі особи ті стались загально відомі, прим. через судову розправу із-зa картярства. Тай публїцистика поетична (сатира) цікавить ся такими явищами; вона виводить перед очі громади людий-носителїв картаних нею норовів, — не особи-фотоґрафії конкретних жиючих осіб, а особи-типи, змальовані з рисів, для даного пороку характеристичних, з ріжних конкретних осіб призбираних і в нову ідеальну цілїсть артистично перетоплених.

А все те з тою високою метою, щоб cаstigando mutare mores. І все — з отвертим шоломом: на написане мною беру ся завсїди перевести доказ правди, я завсїди писав bona fide і я завсїди готовий приняти громадянську одвічальність.

Одначе має публіцист право і обовязок займати ся не тільки явищами абстрагованими з конкретних випадків і людий, а й поіменно названими особами. О скільки дїла осіб тих входять в обсяг публичного житя, становлять вони й їx автори тимсамим предмет публїцистичної діяльности. Посол сказав нерозумну (хочби навіть тільки з односторонного погляду нерозумну) промову або надужив свойого становища до цілий шкідних громадянству, актор зле грав на сценї, письменник видав (не тільки написав) книжку, яку публїцист критик уважав за лиху або шкідну, — то всї вони мусять на те пристати, що імена їх і особи, як жерела їх дїл, будуть предметами прилюдної дискусиї, може навіть безоглядного прилюдного осуду.

Трохи инакше, хоча в дїйсности не суперечно з сим, стоїть справа особистого моменту в письменстві краснім і взагалї в штуці.

Артист не творить „з повітря". Все, що він знає, одержав він від суспільности; він малює те, що пережив внутрішнім і зверхнім житєм. З'осібна штука реалїстична заєдно глядає леґітимації в правдивости, а бодай правдоподібности. Не може артист (маляр, письменник і т. д.) зректи ся обсервациї осіб людських навіть в їх інтімнім житю і зректи ся користуватись своїми поміченями. Які границі, які критериї, які ціли при сїм дозволені?

Візьмімо маляря реаліста і якийсь повсюдний, банальний "сюжет": сцена домашної сварки. Чи вільно маляреви скопіювати в образї один з бачених ним випадків хатньої сварки? Ні — бо таке робить не справжнїй артист, котрий шанує достоїнство штуки і людське достоїнство своє, своїх знайомих і своєї публики. Таке робить маляр-пасквілянт. Якась часть, як не загал, глядачів спізнає, хто саме на образї оскандалений, і акторам домашньої суперечки, увічненої на образі, буде кривда непростима: навіть хочби маляр і не написав під образом імен своїх — жертв. Малювати артистови вільно навіть хатнї сцени, але задля них мусить він, якщо він справді артист і людина чесна, вбирати поодинокі риси, "людські документи", в як найширшім околї житя — на те, щоб їх силою свойого артизму, відповідно до катеґорий штуки, перетопити в нову цілість, в яку благородність його духа дихне нове, питоме, з обсервованими особами незвязане — житє.

З белєтристом зовсім те саме. Він не може не обсервувати, не студіювати людий, не збирати, як казав Золя, "людських документів". Жив він напр. з якоюсь родиною, одною, другою, бачив її хатнє, інтімне житє, входив у взаємини з нею цілою і з окремими членами її, бачив її слабости, може підглянув навіть прикрі анормальности (нехай буде: кровосумішку). Всї ті факти й дати збогачують засіб його материялїв сирих, тимсамим розкривають йому творчі можливости. Він може і має право збирати заобсервовані риси й факти, має право ними покористатись — артистично. Але чи має він право скопіювати дану конкретну родину, з котрою живу і котра перед ним, як домашнїм приятелем, не берегла так дуже своїх інтімностий, як берегла їx перед оком інших, сторонніх людий? Чи має він право вивести скопіовану родину на сьвітло дня і в надрукованій книжці кинути її на позорище публики, серед якої більше або менше тисяч людий мусить пізнати, хто саме в книжці змальований? Мусить пізнати, хочби навіть автор менше або більше дотепно поперекручував імена осіб, і хочби навіть — о, інвенциє артистична! — видумав декому з них нові імена?

А навіть якби скопіованої і в поганім сьвітлі зображеної людини чи родини не пізнав нїхто инший, крім неї самої (річ зовсім неімовірна!), то — невже не має також для сеї области людських діл приложеня обовязуюча всїх максіма, що злий вчинок є злим вчинком без огляду на те, чи знають про нього тисячі людий, чи — одна людина, чи навіть ніхто, крім справця, про нього не знає?

Нема двох відповідий на сї питаня. А найсильнїйше заперечує сї питаня творчість великих романїстів сьвітової літератури, великих збирачів і артистичних перетворювачів "документів людських". Із знаних також нашому громадянству назву тільки Золю і Болєслава Пруса. Оба вони пристрастно цікавили ся людськими долями, характерами, дїлами. Оба малювали людий і малювали богато, але оба були великими артистами і були — поважні теоретики впевняють, що се конечна передумова великого артизму — високо благородними людьми. Велика любов до людий вела їх пером, велика вирозумілість людських слабостий витончувала їх зір, а високі суспільні й національні цїли іскрились перед їх творчими душами.

Малювали сьвіт і людий, благороднїсть сїяли; весь сьвіт знав, що все писане ними — не з пальця виссане, а в дїйсности перетоплене, поодинокі люди відкривали в їх героях поодинокі свої риси, але ніхто не міг сказати, що він Золею або Прусом оскандалений, оклеветаний, сфотоґрафований і виставлений на глум людської юрби.

Просто не хочеть ся класти на папір понятє клевети, сплетні й пасквілю поруч імен сих великих артистів. Навіть із знаком запереченя — не хочеть ся!

Все доси сказане — в сути річи таке елєментарно самозрозуміле і в кождій цивілїзованій громаді признане всїми без ріжниці партийних сьвітоглядів, — що пишучий се хвилями почуває певну ніяковість, а навіть моторошність, коли усьвідомляє собі, що таке треба аж толкувати per longum et latum. А що треба сей мало принадний обовязок говореня самозрозумілостий виконати, про се впевняють ті факти з нашого громадянського житя, які вказують на нерозумінє сути і недоцінюванє значіня пасквілянтства взагалї, а белєтристичного паскві-лянтства з'осібна.

На сї теми треба далї поговорити окремо.

[Дїло, 22.10.1913]

ІІІ.

Ще найменше небезпечною породою белєтристичного пасквілю є твори типу пасквілю брукового: так назвемо сю породу, яка має широку популярність серед польського громадянства в східній Галичинї. Найменше небезпечний сей тип белєтристичного пасквілю тому, бо в нїкого нема найменших сумнівів що-до сути сих творів і їx моральної вартости. Вони не лишають читачеви ілюзий що до своєї вдачі й своїх цілий. Під перекрученими назвищами оповідаєть ся в них скандальні домашні істориї поодиноких родин, а автори їx не маскують своїх творчих інтенций ніяким геройським жестом: не притворюють ся нї жрецями Краси (писаної великим k), нї жертвами штуки, нї борцями за визволенє свого суспільства з болота, нї революціонїстами, нї реформаторами етики, нї індивідуалїстами, — і взагалі не повторяють по зразкам шарлятанів на кождій сторінці аж до обмервіня нїяких инших бренячих слїв, які викликують дрож набожного зворушеня в серцях наївних інституток тай безкритичних і малоначитаних студентів. Беручи до рук писаня ceї марки, навіть середно-осьвічена людина відразу таки знає, що входить в атмосферу культурних і моральних сутерен, а інстинкт самоохорони береже її — як перед признаванєм паскві лянтства, з котрим стрічаєть ся в книжці, за річ добру й варту наслїдуваня, так і перед приниманєм розсіяних по сторінках книжки, вложених в уста ріжних осіб складників інтелєктуального й етичного сьвітогляду їх автора.

Коли вільно ужити драстичного порівнаня, то можна сказати, що з пасквілями й пасквілянтами сеї марки так стоїть справа, як з приставанєм із публичними жінками: дехто не може обійти ся без їx товариства, як не може обійти ся без підзираня людських слабостий, підлот і брудів у пасквілях, але по заспокоєню своїх примітивних похотей мало хто схоче з ними приставати як рівний з рівними. Занадто ярко вирите на чолах таких пасквілянтів і їх творів знамя їx ремесла чи їх пристрасти, щоб у когось могли лишити ся сумніви про те, з ким саме має діло.

Вони — "чесні з собою". Всяк знає, що пером їх водить потреба гроша, або месть особиста, а в кождім paзї патольоґічна пристрасть мальованя знайомих людий в пасквілях. Та сама пів анїмальна пристрасть, яка окрилює орґани мовні кольпортерів і кольпортерок сплетень, і яка сталить чола авторів клевет.

Ноторийність белєтристичних пасквілянтів сеї марки не є, правда, облекшуючою обставиною при судженю їx занять, але є — так сказати-б — презервативом, який хоронить від моральної зарази тих, котрі з ними й творами їх сходять ся.

Не дає такої охорони нї особистим знайомим авторів нї читачам їx творів дїяльність белєтристичних пасквілянтів тої марки, яку можна назвати маркою лїтературною.

В сїм місци — короткий екскурс у теорию.

Всяка без виїмку лїтературна діяльність є — коли глянути на неї з соціольоґічної вихідної точки — в сути своїй таким самим виконуванєм певних суспільних задач, заспокоюванєм певних громадянських потреб, як є ним всяка творчість артистична, полїтична, економічна і т. п. Субєктивні мотиви дїланя людий в ріжних областях житя є ріжні в кождім конкретнім випадку, або бодай видають ся на перший погляд ріжними у ріжних одиниць. Але обєктивна ціль людських діл, незалежна від згоди й охоти людий — в усіх однакова: служенє потребам громадянства.

З сього факту пливуть важні консеквенциї.

Все, що підходить під суспільну катеґорию, відріжняєть ся від усього того, що підпадає під катеґорию природничу, прінціпіяльно сим, що воно є обєктом моральних ціновань. Нема тут місця, щоби вивести сю тезу в цілій ширині її теоретичної й практичної ваги. Без наводженя мотивів можна тут звернути увагу тільки на факти, котрі найблизші нашій темі.

Перше: що в кождім без виїмку своїм ділі людина виявляв своє моральне обличє — без ріжниці, чи се буде дїло в области полїтичній, чи економічній, чи лїтературній, чи якійнебудь иншій. Друге: що наслїдком сього кождий акт людини, хоч би потайки від сьвіта доконаний, підпадав під моральне цінованє — plus або minus. Третє: що в сьвідомім і доцільнім означуваню степеня моральної вартости конкретного діла людини є моментом важним, инодї рішаючим, відповідь на питанє — яку позицию займає дана людина в людській громадї; чи у випадках відємного осуду не мало місця надуживанє осягненої позициї; чи ґенеральна повновласть, дана громадою людині прим. на пошану, не була людиною використана для цілий неморальних, невартих пошани, розкладових, громадянству шкідних; иншими словами — чи здобуте прим. письменником наслїдком певних лїтературних заслуг становище мужа довіря в громадянстві не було письменником сим надуживане для такої самої моральної контрабанди супроти суспільности як надуживанє послом свойого громадянського становища до актів супроти суспільности неморальних.

Відразу треба відповісти, що белєтристичне пасквілянтство тої марки, яку висше названо лїтературною, має всї знамена такого надуживаня публичного довіря для цілий морально від'ємних.

Haйблизший уступ сих уваг дасть короткий розгляд питаня про часто недоцінюваний вплив культурної й моральної індівідуальности авторів белєтристичних писань тай вплив ідей, незамітно передаваних читачеви таких писань, — на формованє культурного сьвітогляду громадянства і його моральної вдачі.

[Дїло, 24. 10. 1913]