Загибель богів

Не кажімо, що ситуація позбавила нас мужності висловити свою думку, коли ми бачили злочини. Відсутність мужності не виправдовує нікого – філософ зводить порахунки з комунізмом

Коли ми стаємо комуністами у віці 18 років, маючи непохитну впевненість у власній мудрості та трохи необміркованого та переоціненого досвіду, здобутого у Великому пеклі війни – ми дуже мало думаємо про те, що комунізм нам потрібен для того, щоб узгодити виробничі відносини з рівнем розвитку продуктивних сил. Нам рідко спадає на думку те, що у Польщі 1945 року надзвичайно високий рівень розвитку технологій вимагає обов'язкового і негайного усуспільнення засобів виробництва, оскільки в іншому разі кризи перевиробництва висітимуть над нами як градова хмара.

Коротше кажучи – ми не є добрими марксистами. Соціалізм, якими аргументами ми не захищали б його у теоретичних дискусіях, є для нас усім, окрім результату дії закону вартості. Нездало обґрунтований на підставі швидкого читання праць Маркса, Каутського чи Леніна, соціалізм насправді є лише міфом Кращого світу, неясною ностальгією за людським життям, запереченням злочинів і принижень, яких ми спостерігали у надлишку, королівством рівності та свободи, надією на велике оновлення, сенсом існування. Ми є братами паризьких комунарів, російських робітників часів революції, солдатами з громадянської війни в Іспанії.

Тому в нас є мета, яка виправдовує все. Ми ненавидимо націоналістичну фразеологію, яка заливає політичне життя у нашій партії, і яку ми трактуємо як незручну маску перехідної тактики, що має невдовзі привести до спільного світу без бар'єрів і кордонів, про який пише поет [Бруно Ясенський]:

У цей галасливий та червонолиций день,

Про який віщували град і шквал,

Ми всядемося, і червоні, і чорні,

Змивати фарби з прапорів та тіл.

Тим більше ми не терпимо тих, хто чистим та звучним голоском, як співом кастратів, закликає нас до поміркованості і обережності, а у дні, в які повно свіжої крові, знають тільки одне гасло: мийте руки, мийте руки.

***

Коли у час небезпечної кризи комуністичної свідомості – кризи, масштабу якої, глибини та наслідків, не всі до кінця усвідомлюють – коли ми зараз кидаємо неспокійний погляд на весь пройдений шлях та всю справу, будові якої ми присвятили багато зусиль і серця, то перше, що впадає в очі – це такий образ:

Ми утопічно вірили, що соціалізм означає автоматичне скасування соціальної нерівності, систему, у якій праця та індивідуальні здібності є єдиним чинником, що визначає становище та соціальні ролі людей, а виявилося, що процес, який ми називаємо соціалістичним будівництвом, породив власні форми соціального розшарування, власні системи привілеїв, що радикально протиставлені гаслам традиційного егалітаризму, власний механізм формування закритих еліт, власні правила, що служать увічненню та петрифікації кастових та ієрархічних систем, опірних та консервативних, і водночас таких, що маскуються фразеологією рівності.

Ми вірили, що природним наслідком соціалістичної форми правління є радикальне зникнення міжнаціональної ворожнечі, націоналістичних упереджень та міжплемінних конфліктів, а виявилося, що у політиці, яку називають соціалістичною, можна розпалювати та експлуатувати найбільш безглузді шовінізми, сліпі національні мегаломанії, які проявляються у культурі у вигляді наївних фальсифікацій та дитячої софістики, і у сто разів небезпечніше у політиці у вигляді колоніалізму, погано прихованого фасадом традиційних інтернаціоналістичних гасел.

Ми вірили, що досягненням соціалізму буде безжальне винищення найогиднішого жаху наших днів – расизму – і що кроку у начебто соціалістичній політиці та ідеології зловісна тінь шпальт Der Stürmer'а супроводжувала патріотичні гасла.

Ми пам'ятали добре відоме гасло Енгельса про соціалізм, який є стрибком до королівства свободи, але виявилося, що соціалістична індустріалізація може розвиватися за допомогою масової рабської праці, а надбудова держави з усуспільненим виробництвом може виродитися у систему тотального поліцейського терору, військової диктатури сваволі та страху.

Ми були переконані, що одним з головних завоювань революції є система загальної участі народу в управлінні, справжнє народовладдя, що спирається на свідомість пролетаріату, але ця система, що називається соціалізмом, перетворювалася на наших очах на карикатуру з власних гасел, у крайній авторитарний або олігархічний централізм, що більше поневолює суспільну ініціативу, ніж будь-яка форма буржуазної демократії.

Ми дізналися від Маркса, що соціалізм, уперше даючи суспільству контроль над процесами власного матеріального відтворення, усуває ідеологічну містифікацію, робить суспільні відносин прозорими для всіх, визволяє людину від відчуження, яке породжує фетиші та міфи. Проте, виявилося, що тут затемнення реальних суспільних відносин досягло свого піку, що нові форми релігійної містифікації придушують соціальну свідомість, що ніколи ще колективне життя не відбивалося у свідомості настільки спотвореним та сповненим брехні.

Найбільш очевидною істиною у світі нам здавалося те, що соціалізм є кінцем війн та завоювань, але ми мали змогу спостерігати за політикою держави, що називається соціалістичною, яку деколи можна було описати як балансування на межі війни, а іноді – як агресивну та інтервенційну.

Соціалізм видавався наївній уяві як час великих врожаїв у духовній культурі людини, вільній, визволеній нарешті від залежностей, нічим не загальмованій. Проте, заради процвітання соціалістичної культури можна було вогнем і мечем боротися з її найкращими традиціями, перетворювати літературу і мистецтво в інструменти плаского підлабузництва, зводити філософію та соціологію до каламутного доктринерства, підпорядкованого суто поточній політичній тактиці, преміювати графоманів та вбивати митців, організувати систему, у якій великий руйнівник культури Андрєй Жданов день у день оголошує свої дивовижні тріумфи. Ми знали про те, що соціалізм дає людині свободу від принижень, свідомість власної гідності, і відчуття великого співгромадянства рівних та вільних. Важко було визнати, що те, що називали соціалізмом, увічнює у соціальних інституціях умови, в яких зневага людиною та приниження її людської гідності залишаються щоденною справою.

***

Довго можна було б складати цей сумний перелік втрачених ілюзій, що послідовно ілюструють поспішний шлях до 1984 року. Але цей перелік не є скаргою розчарованих та обдурених. В нас бодай є чітке усвідомлення свого становища: не кажімо, що нас обдурили, тому що нікого не виправдовує те, що він став жертвою шахрайства; не кажімо також, що ситуація позбавила нас мужності висловити свою думку, коли ми бачили злочини – тому що відсутність мужності нікого не виправдовує, навіть якби її можна було пояснити з точки зору історії, тому що людина несе відповідальність за все, що робить. Не кажімо також, що нам бракувало знань про те, що насправді відбувається, бо маючи їх менше, ніж нині, в нас було їх, однак, достатньо, і навіть забагато, щоб ясно усвідомити прірву між власним уявленням про соціалізм та радянською і нашою реальністю. Більше того – ми не були сліпі, тисячі фактів викликали в нас тривогу або сміх – і одне, і інше платонічне, нешкідливе та беззубе.

Тому не переконуймо себе, що лише внаслідок нещодавно набутих знань та знання нових фактів ми опинилися у певний момент на землі мовчання, залишеній богами.

Це не відсутність знань підживлювала наші ілюзії. Їх підживлювала система розумової та моральної організації знань, у якій кожен незручний факт легко пояснювали у комплексі з ідеологічними міфами – міфами, які служили добровільному самозасліплюванню до реальності. Криза комуністичної свідомості випливає не з появи нових знань про світ, а із занепаду міфології, яка надає форму цим знанням. Для того, щоб ідея соціалізму повернула собі первісний нефальшований блиск, безжальне усвідомлення існування та функціонування цієї міфології повинно привести її до занепаду.

Ось деякі з міфів, у яких зерно слушності переросло у фетиш.

***

Mіф обложеної фортеці: комуністи перебувають у постійному стані війни зі старим світом, захищають фортецю, на яку постійно пруть усі сили старого ладу. В обложеній фортеці не має ніякої іншого завдання, окрім одного: не піддаватися, і добрі усі засоби, що служать реалізації цього завдання. В обложеній фортеці кожна незгода є поразкою, кожне розкриття власної слабкості є тріумфом ворога, будь-яке послаблення дисципліни – катастрофою.

Армія не терпить демократії; в армії краще слухати тупого командувача, ніж сіяти анархію, навіть якщо вона спирається на глибший інтелект. Якщо ми знаємо, що Йосип Сталін є бідним та примітивним філософом, то нам краще звернути наш розум на доведення чогось протилежного, ніж підривати у цій одній сфері авторитет, існування якого є необхідною передумовою для перемоги. Якщо ми знаємо, що Жід є великим письменником, то краще, щоб стрілець у фортеці ніколи не чув його прізвища, ніж одного разу вистрілив невлучно, зачитаний його творами. Якщо командувач фортеці є злочинцем, то краще промовчати про це перед його підлеглими, ніж допустити, щоб вони, розправляючись з ним, залишили без нагляду браму.

Міф обложеної фортеці не цілком позбавлений підстав. Але він у найпростіший спосіб робить свій внесок у знищення комунізму. Комуністи в обложеній фортеці повинні бути ізольованими – з обложеної фортеці неможливо здобути союзників в армії ворога. Тактика, що випливає з відчуття облоги, має два наслідки, однаково трагічні: по-перше, весь видимий зовнішній світ вона наказує трактувати як ворога, не дозволяє множити власні сили, відрізає від усіх цінностей і усіх можливостей поза межами фортеці. І одночасно всередині фортеці вона створює військову ієрархію, засновану на бездумному послуху, таку, що не зносить критики. Небезпечний міф: в обложеній фортеці неможливо захищатися десятки років.

А коли стрілець, ще вчаділий від диму, відкриває врешті-решт браму, виходить на вулицю міста, переповнену людьми, серед яких повно ворогів, але є й багато друзів, у яких, як виявляється, він стріляв навмання. Лише тоді він дізнається, що жорстокий капрал, якого він слухав з переконанням, що так повинно бути на війні – так любить командувати, що воліє радше вводити солдатів в оману загрозою облоги, ніж робити свій внесок у мир, в якому його влада зазнає краху. Небезпечна це річ – мати владу. Влада прагне перспективи нескінченного існування і легше задовольняє своє бажання, коли її менше контролюють. Тому влада, не лише через суб'єктивні забаганки, але й через історичний механізм, створює собі власні міфи.

***

Міф влади. Зауваження про життя міфів. Ми не завжди пам'ятаємо начебто банальну, але таку, що часто забувають, різницю у поглядах Маркса і Леніна, що виникла з різних умов їхньої політичної діяльності. Для Маркса соціалізм був насамперед результатом економічної зрілості країни, для якої пролетарська революція, усуспільнення засобів виробництва є своєрідним неминучим соціальним вибухом, що випливає з хімізму економічного життя. Для Леніна соціалізм був проблемою політичної влади, яку можна та треба брати завжди, коли виникає така можливість. Там, де виникають політичні умови для захоплення влади, треба їх довести до кінця: точка зору революціонера, з якою повинен погодитися кожен революціонер.

З одним застереженням: говорять про "умови здобуття влади", ми маємо на увазі умови однієї конкретної країни, і ніколи про умови, що дозволяють їй здобути владу деінде. Експорт революції – не може бути сумнівів щодо цього – виключений. Можливий є лише експорт контрреволюції, яку б вона не мала назву та як би не маскувалася її фразеологія.

Тож легко можна зрозуміти, що політичні умови для здобуття влади набагато легші у слаборозвинених країнах, у яких зберігають свою життєздатність не лише соціалістичні, але й антифеодальні та національно-визвольні гасла, у яких соціалістична за припущенням революція є водночас революцією демократичною, що веде за собою верстви населення, що не мають соціалістичної свідомості – селян та поневолені народи. Але ті самі умови, які полегшують здобуття влади, створюють потім особливі труднощі з її утриманням у довгостроковій перспективі. Влада, для якої існують загрози, і яка концентрує на собі усі політичні зусилля – стає метою для самої себе.

Комуністи, які здобувають владу, теоретично знають, що влада повинна бути лише засобом, щоб позбавити суспільство від експлуатації, та з часом веде до саморуйнування. Але влада має власні безжальні закони розвитку. Що важче її утримати, то більше вона повинна оточувати себе ореолом слави та предметом культу. Найпростіше у світі забути, що влада є інструментом класу і речником його інтересів. А точніше ще скажемо: для всього, для чого потрібна ця влада, ще прийде час, а наразі найважливіше її утримати; а коли "наразі" тягнеться роками – то виявляється, що вже занадто пізно.

Влада стала метою сама по собі, влада перестала бути інструментом класу, який її здобув, влада стала інструментом тих, хто нею володіє. Апарат влади, що розрісся, як злоякісна пухлина, не питає вже про сенс свого існування з огляду на суспільний інтерес: в нього є свій інтерес, як в апарату влади, власний інтерес касти або автономної та окремої організації, що маскується постійно фасадом Великого гасла. Але ідеологія панівних груп стає панівною ідеологією – ми завдячуємо Марксові цим простим спостереженням. Міф про владу як найвищу чесноту проникає до свідомості тих, хто сам бере у ній участь, хоча в них виникає ілюзія, що все є інакше.

Таким чином вкорінюється зловісне переконання, що володіння владою є найвищою метою. Немає ціни, яку не можна заплатити за владу: цією ціною може бути агресія, втручання, знищення нації, масові страждання, моральна ганьба, зневаження власних первинних гасел, готовність до зневаги з боку інших. Це теж вже мало місце. Але коли одного разу стане ясно, що влада жадає чужої крові інших задля власного існування, і що не може ані перед чим відступити, що має природну схильність до необмеженого росту – міф про владу відкриває своє ганебне обличчя, довший час сховане першою шпальтою щоденної газети. Одного разу викритий міф перестає існувати у розумах тих, хто його помітив.

Безперечно – містифікації суспільної свідомості мають власне життя: може статися, що побожний шанувальник Бога не похитнеться у своїй вірі навіть тоді, коли побачить, що у дерев'яній статуї, яка говорила з ним, сидить схований священик; він також може більше вірити міфові, ніж власним очам. Масова смерть міфів тому потребує особливих умов – але коли викрито один, решта валяться лавиною; так само буде достатньо того, що викриє себе один священик – а найкраще, якщо інший священик, з будь-якої причини, це зробить – то вірні не віритимуть жодному, так само й тому священику, що викрив іншого. Найскладнішим є перший крок – решта приходять без болю; якщо вірний перестав лише вірити у дієвість Розарію – мабуть, невдовзі буде атеїстом.

Так що – нехай пам'ятають священики – міфологія повинна бути інтегральною, якщо треба, що вона ефективно працювала. Загибель богів є ланцюговою реакцією – один тягне іншого в безодню – Abyssus abyssum invocat. Звідси випливає необхідність, добре відома досвідченим священикам, підтримання міфології як системи, у якій кожна деталь однаково важлива і однаково священна. Ось логіка міфології – відома кожному священикові, коли він каже: нині підеш зі служби, завтра будеш блюзнити на Бога, післязавтра станеш більшовиком. Лише тому сталінізм був життєздатною міфологією саме через свій інтегральний характер, власне це й казав сталінський священик: Нині тобі сподобається картина Пауля Клее, завтра ти перестанеш милуватися архітектурою соціалістичного реалізму, наступного дня почнеш сумніватися у переході кількості в якість, а через день станеш лояльним до імператора, а коли вважатимеш, що влада імператора є владою народу – станеш ворогом народу. Таким чином, якщо тобі подобаються картини Пауля Клее, то ти є ворогом народу in potentia, ти об'єктивний ворог, об'єктивний шпигун та диверсант.

Не можна заперечити цій тактиці сили, а особливо історичному досвіду багатьох століть. Але її занепад мав бути так само тотальним, яким тотальним було його панування. Ланцюг ідолів – що падають разом, як картковий будиночок. О нерозважливий, що хочете викинути лише одну карту!

Не можна, звичайно, сказати, що навіть у випадку справного функціонування міфів, не мали місце факти, що викликають тривогу, і які не можна було пояснити міфом обложеної фортеці чи міфом про владу. Такі факти повинні були бути вписані у систему додаткових міфів, де їм знайшли пояснення, якщо не завжди позбавлене від ірраціональності і не завжди таке, що заспокоює сумління, так принаймні достатнє, загалом, щоб нав'язати самому собі певну форму інтелектуальної вегетації, в межах якої можна було якось вижити.

Це були насамперед: міф про подвійне обличчя речей, міфи слів: "пережитки" і "викривлення", і, нарешті, король міфів – міф про єдність.

***

Міф про подвійне обличчя речей заснований на простацькій діалектиці, пов'язаній з улюбленим слівцем сталінської філософії для бідних, слівцем "конкретно". Треба власне розглянути "конкретно", тобто оцінити його з огляду на усі умови, в яких воно існує, а не "взагалі", не "поза простором та часом".

Тож у різних умовах позірно та сама річ показує різні обличчя – більше того – протилежні. Йдеться, зокрема, про оцінки моральної та політичної природи. Існує найвища мета пролетаріату – комуністичне суспільство, існує також найвища мета буржуазії – збереження власного панування, що спирається на експлуатацію. Оцінювати "конкретно" будь-що, це оцінювати з огляду на першу або другу найвищу мету.

У соціалістичній країні брехня не є брехнею, якщо вона служить найвищій меті – тому що вона служить правді, у соціалістичній країні вбивство не є вбивством, агресія не є агресією, рабство не є рабством – якщо воно служить свободі, концентраційні табори не є концентраційними таборами, тортури не є тортурами, а шовінізм не є шовінізмом. Найвища мета нав'язує свій священний блиск усьому, що відбувається від його імені.

Буржуазія обдурює народ, щоб над ним панувати, соціалістична держава за своєю природою не може обдурювати людей – позірні шахрайства служать майбутнім тріумфам істини, а тому вони не є шахрайствами. У капіталістичній держави бідність є "сутністю" суспільного життя, а елементи процвітання є оманливими хитрощами панівної еліти для заспокоєння мас; у соціалістичній державі позірна бідність є лише засобом майбутнього достатку, і тому кожна бідність є потенційним добробутом, так само як брехня – потенційною правдою, а потенційна тиранія – свободою. Зниження рівня життя населення є власне його підвищенням з перспективи найвищої мети, так само як підвищення рівня життя у капіталістичній країні за своєю сутністю є його зниженням – якщо воно служить консолідації влади буржуазії.

Конкретно треба оцінювати, товаришу, конкретно. Ти кажеш, що встановлення плати за навчання у соціалістичній державі обмежує доступ дітей робітників до шкіл? Навпаки, воно служить покращенню якості соціалістичної шкільної освіти, а, отже, у перспективі та "за своєю сутністю" розширює доступ до шкільної освіти. Ти кажеш, що насильницьке виселення цілого народу з його землі суперечить принципу самовизначення? Мислиш метафізично, тому що це виселення служить захисту соціалістичної влади, яка захищає принцип самовизначення народів, а отже, "за своєю сутністю" не підриває цей принцип, а сприяє його зміцненню.

Це міф про подвійне обличчя речей. Чи треба додати, що принцип самовизначення народів, який реалізують через його заперечення, може мати місце лише як цинічний обман? Що Найвища мета перетворюється у цій ситуації неминуче на Найвище шахрайство?

***

Інакше діє міф слів: "пережитки та викривлення". Якщо попередні освячують злочини, цей має знайти справжнього злочинця, який діє за плечима виконавця. У данського королівстві іноді щось гниє, але точніше навіть не "гниє", а просто не досягнуто ще досконалості, є тимчасові труднощі. Іноді ситуація вимагає швидкої зміни політики та раптового засудження гасел, які проповідували ще годину тому, або рішень, прийнятих учора. Але водночас слід пояснити, що практично нічого не змінилося, що "сутність" політики залишається незмінною.

Цій меті служить слово "викривлення". У доісторичні часи, приблизно рік тому, сперечалися про те, чи існує "іманентне зло соціалізму", тобто чи власне те зло, яке тут з'являється, є лише залишком капіталістичного суспільства, чи своєрідним продуктом нових умов. Ця суперечка видається нині анахронічною. Адже вона припускає, що історична сучасність є справжньою реалізацією соціалізму.

Тим не менше, дія міфу цих слів зовсім не згасла. Жодне минуле зло, яке вже засуджують, не хоче бути витвором законів існуючого суспільства, і вимагає, щоб його називали "викривленням" або "пережитком"'.

Хто захищав би бюрократію? Кожна людина має чимало причин для її засудження. Але бюрократія не має нічого спільного з існуючою системою правління, вона є "викривленням". "Сутність" системи правління, здорова та міцна, залишається незмінною. Якщо вона не відкривається для очей спостерігача, то це означає, що спостерігач дивиться поверхнево, "ковзає по поверхні явищ" і не досягає "сутності". Натомість, "сутність", як вчить теорія, неможливо викрити простим спостереженням, треба її викрити силою проникливої абстракції, яка, замість випадкового терору покаже найбільшу свободу суспільства, замість бюрократії – верховенство закону, замість ієрархії – рівність. Все пояснить філософське мислення, озброєне категоріями "сутності" та "явища"; "викривлення" та "пережитки" можуть кидатися в очі поверхневим критикам, легковажний журналіст нічого поза ними не помічає, але проникливий погляд філософа та політика змахує зовнішню піну явищ та вхоплюється за сутність речей, неушкоджений корінь соціалізму.

Таким чином, філософи теж потрібні політикам. Міфом слів "пережитки" та "викривлення" вони здатні підтримувати нескінченно віру у неторкнуту, хоча й невидиму, завжди живу сутність соціалізму. "Пережитки" та "викривлення" є незрівнянним моральним та інтелектуальним притулком, вони звільняють від будь-якого аналізу суспільних явищ, пояснюють усе, що треба пояснити і конструюють надто зручну постать злочинця, наперед відповідального за будь-яке зло, яке за соціалізму завжди переможно ставалося – буде ставатися і може статися. Слава філософам.

***

І ось приходить король міфів – міф про єдність. Засада єдності робітничого руху як умови його ефективної діяльності має довгу історію, не завжди живу у суспільній пам'яті руху; ми навіть не завжди пам'ятаємо, що більшовизм виник як фракція, що відкололася від цього руху. Сталінізм зробив зі слова єдність інструмент постійного шантажу, яким займалася панівна бюрократія щодо руху, який повинен був втратити органічний характер та перетворитися на атомізовану масу, позбавлену власного політичного життя та підпорядковану безвільно неконтрольованим рішенням правлячої олігархії. У такий спосіб виникла бюрократична єдність, єдність купки каменів, вкинутих у торбу та стиснутих мотузкою військової дисципліни.

Ця єдність має свої позитивні сторони, принаймні для тих, хто тримає цю мотузку у руці, торбою з камінням можна розбивати голови, а якщо ще камені переконати, що вони діють з власної волі і заради шляхетних цілей, мета міфу про єдність була досягнута.

Цей тип єдності, що спирається на повне знищення політичного життя, унеможливлює суттєві розбіжності думок всередині партії з тієї простої причини, що він позбавляє її взагалі будь-яких думок. Все політичне життя відбувається у середовище – дедалі вужчому – верховного командування, яке у цій ситуації отримує абсолютну свободу дій.

Існує ще один тип єдності, що виникає тоді, коли у бюрократизованій та атомізованій партії з'являється внаслідок якого-небудь шоку справжнє політичне життя, коли камені починають кричати людським голосом, коли партія постає перед розколом. Розкол у міжнародному комуністичному русі видавався нещодавно перспективою тижня і був врегульований за допомогою засобів, від яких волосся на голові стає дибки.

Але там, де діють потужні сили, що утримують цей рух у стані гниття та стагнації, гасло єдності стає прокляттям. Ми спостерігаємо тоді за єдністю гангрени з організмом, заклики до якої дорівнюють практично толерантності до найбільш реакційних течій у русі – тих, що завжди шукають засоби, щоб зберегти у ньому свої токсичні анклави, які загрожують смертю цілому руху. Штучно підтримуваний фасад єдності не може витримати випробування життям в умовах, коли усвідомлення моральної та політичної кризи проникла та вкорінилася глибоко у головах, стаючи незворотним фактом.

У нинішній момент ніхто вже не зможе відновити єдності, що спирається на засаду торби з каменями. Позірна єдність нагадує радше копицю сіна, яка тліє спонтанно зсередини, і у певний момент несподівано вибухає полум'ям. Гасло єдності перестало справляти свій гіпнотичний та паралітичний вплив. Воно стало зброєю тих, кого лякає перспектива конкуренції думок, у якій їх неминуче викриють; хто у будь-якій системі влади зі суспільним контролем мав би впасти з паперового Олімпу; безідейність яких гармонійно поєднується з бездумним доктринерством, замилування владою з капральським стилем, а антисемітизм із захопленням військовою диктатурою. Вони полюбляють закликати до єдності, організованої методом кляпу і кулаків.

***

Так ми протягом багатьох років працювали над тотальною дискредитацією ідеї соціалізму. Ця праця вдалася, на щастя, лише частково, однак, є ще достатньо сил, які ведуть її надалі з послідовністю гідною захоплення. Довготривале ототожнення ідеї соціалізму з найбільш невдалими формами його реалізації призвело до ситуації, у якій головним завданням є усвідомлення усім, що ще ніде у світі соціалізм як суспільний лад не був реалізований; що ідея побудови соціалізму в одній відсталій країні є найдорожчою утопією, яку знає історія людства. Віра в цю утопію та спроба перетворити її на реальність і стали одним з основних джерел цієї міфології, аргументи яких були тут представлені.

Ми асистуємо на похороні цієї міфології, і водночас на моральному похороні певних форм революційного руху, нездатних вести до суспільного поступу: це, однак, незвичайний похорони – жахливий гротеск, у якому труп, не знаючи про власну смерть, вигукує радісно різні гасла, вважаючи, що стоїть на чолі радісної демонстрації, і роздає важкі удари учасникам процесії, яких шокує моторошний сміх.

Але загибель богів має особливі властивості, яких не зустріти у повсякденному житті. Прощання з людиною, що вмирає, залишає непохитною впевненість, що з нею більше не вдасться зустрітися. Прощання з богами є небезпечним – ніколи не можна бути впевненим, що вони не повернуться у новій тілесній формі, а їхні здатності до перевтілення є гідними подиву. Революції страчують імператорів, але історія вчить нас, що часто найбільш автентичний син революції кладе собі на голову імператорську корону, після чого видає указ, який забороняє людям співати: Ça ira! ["Все вдасться" – відома пісня Французької революції]. Загибель богів має тому свій тривожний та небезпечний бік.

Але вона має також й оптимістичний бік. Загибель богів є визволенням людини – завжди частковим, завжди недосконалим, часто болісним, часто жорстоким і драматичним, як муки народження – але завжди гідним привітання.

***

І у такий спосіб ми повернулися у вихідну точку. До ситуації, у якій теоретична і політична робота над відродженням робітничого руху, здатного до життя та розвитку, повинна початися з нуля. До стану, у якому ми стикаємося з необхідністю аналізу цілого сучасного суспільства, щоб на цій підставі створити перспективу нового революційного гуманізму, що спирається на сили робітничого класу і адекватні знання про нинішній світ. До стану, про який розповідає відома французька пісенька для дітей:

Si cette histoire vous amuse

Nous allons la recommencer;

Si au contraire, elle vous ennuie

Nous allons la répéter.

[Сподобалася історія?

То ми її ще раз почнемо.

А може вам набридла?

Так ми її знову розповімо.] 

1956 р.

Лєшек Колаковскі – філософ, історик філософії. Народився 23 жовтня 1927 року у Радомі, помер 17 липня 2009 року в Оксфорді. Починав як прибічник марксизму, пізніше став його критиком. Після подій березня 1968 року звільнений з Варшавського університету, залишив Польщу. Викладав у Єйлі, Берклі, Чикаго та Оксфорді. Опублікував праці: «Світогляд та щодення життя» (1957), «Розмови з дияволом» (1965), «Релігійна свідомість та зв'язок з Церквою» (1965), «Культура та фетиши» (1967), «Присутність міфу» (1972), «Головні течії марксизму» (1976-1978), «Чи диявол може врятуватися та 27 інших проповідей» (1982), «Якщо Бога немає…» (1987), «Бог нам нічого не винен» (1994), «Бергсон» (1997), «Мої слушні погляди на все» (2000), «Міні-лекції про максі-справи» (2003), «Про що нас питають великі філософи» (2004), «Серед знайомих. Про різних мудрих, порядних, цікавих людей…» (2004).

Leszek Kołakowski. «Smierć bogów»
Gazeta Wyborcza, 20.10.2012
Зреферував Омелян Радимський