Про владу

Колишній британський канцлер, коли його в телевізії запитали, чи хотів би бути прем'єром, сказав з якимось здивуванням: "та ж кожен би хотів бути прем'єром". Це здивувало знов  вже мене, бо я зовсім не думаю, що кожен хотів би бути прем'єром; є безліч людей, які аж ніяк такою посадою не марять, – не тому, що і так не мають шансів (як той "кислий виноград"), а тому, що би вважали цю роботу жахливою: велика морока, тяжка відповідальність, наперед відомо, що безперестанно будеш підлягати нападкам, висміюванню, що тобі будуть приписуватись якнайгірші інтенції і т. д.

Тож чи не є це правдою, що "всі хочуть влади"? Це залежить від того, як далеко ми розтягнемо сенс слова. В найширшому значенні "владою" ми називаємо все, що дозволяє нам впливати на оточення – природнє чи людське – в бажаному напрямі. Маля, що вперше потрафить саме встати або починає ходити, здобуває певну кількість влади над своїм тілом, і ми бачимо, як воно тим тішиться; напевне, так само кожен бажав би собі мати радше більше, аніж менше влади над функціями тіла, щоб контролювати їх, як контролює м'язи і суглоби. Коли навчимося іноземної мови або грати в шахи, або плавати, або якоїсь теми математики, то можна сказати, що дістали вміння, завдяки яким володіємо певним обсягом культури.

Таке широке поняття влади допустиме, від цього ж і виникають теорії, за якими все в людських справах підпорядковане прагненню влади, що всі наші мотивації виходять з прагнення до влади в її найрізноманітніших формах; якщо чогось добиваємось, то поправді добиваємося влади – це є джерело енергії людського життя. Люди прагнуть багатств, бо багатство дає їм владу як над речами, так і, певною мірою – часом значною, – над іншими людьми. Навіть секс можна пояснити категоріями влади, бо ж, як нам здається, ми оволодіваємо тілом іншої людини, а отже і самою людиною, чи ж бо володіючи ним, ми виключаємо інших з цього володіння і через це виключення, тобто збіднення інших, ми дістаємо задоволення владаря. Секс, зрозуміло, є  справою долюдської природи, але вся природа (згідно з цими теоріями) просякнута таким самим прагненням, що в людей приймає інші, культурою сформовані, форми, але в корені своєму є тим самим. Більше того, навіть альтруїстичну поведінку при певному зусиллі можна пояснити так само: якщо ми робимо добро іншим людям, то це для того, щоб контролювати їхнє життя, отже здобувати над ними часткову владу – навіть якщо ми не усвідомлюємо цієї прихованої мотивації. Отже, все в житті є шуканням влади, нічого іншого нема, а решта є самообманом.

Такі теорії з викривальними намірами мають видимість достовірності, але пояснюють дуже небагато. Кожну теорію, яка пояснює всю людську поведінку одним типом мотивації або пояснює цілість суспільного життя одним видом рушійної енергії, можна захищати, але власне це показує, що всі вони є марними і зрештою є філософськими конструкціями.

Що ж нам це пояснить, коли ми, наприклад, скажемо: чи людина присвячує себе для ближнього, чи ж його мучить – так чи інак її мотивації є такими самими, тому нема повноважних понять, за допомогою яких ми би могли оцінювати ці речі чи просто розрізняти їх з огляду на те, про що в них йдеться, бо завжди ж йдеться про те саме (однак теорія помічна тим, хто радо собі каже: нема чого докоряти собі за свою ницість, бо всі ж є такі самі). Подібну  розумову спокусу ми відкриваємо в тих течіях християнської думки – нині рідкісних, а колись потужних – за якими що б ми не робили, то при відсутності божого натхнення завше робимо зло, а при його наявності – обов'язково робимо добро. Звідси також випливає, що коли цього натхнення нема, то все одно – чи ми помагаємо ближнім, чи мучимо їх – ми підемо до пекла, як пішли всі язичники, навіть найшляхетніші. В таких теоріях завжди шукають одної відмички, яка відкриває всі двері, все пояснює. Але такої відмички нема, культура зростає завдяки диференціації, завдяки появі нових потреб і унезалежненню старих.

Якщо теорія, згідно з якою в нас нічого нема, окрім прагнення влади, наївна і мало що пояснює, то ніхто не заперечить, що влада є дуже бажаним благом. Найчастіше, коли говоримо про владу, то маємо на думці її вужчий за той, про який йшлося, сенс, а саме: владу, яка полягає в розпорядженні ресурсами, за допомогою яких ми можемо впливати – насиллям або погрозою насилля – на поведінку людей і регулювати цю поведінку згідно з намірами владаря (особистого чи колективного). Влада в цьому сенсі передбачає присутність організованих інструментів примусу, а у сучасному світі – держави.

Чи кожен з нас прагне влади в цьому сенсі? Напевно, кожен би хотів, щоб інші люди вели себе так, як він вважає правильним, що означає: або відповідно до його відчуття справедливості, або до його найбільшої вигоди. Проте звідси не випливає, що кожен хотів би бути королем. Як казав Паскаль, тільки позбавлений трону король є нещасним з приводу того, що не є королем.

Оскільки відомо, що мати владу дуже часто – хоч і не без винятків – корумпує людей; оскільки люди, які довший час насолоджувались якомось значним обсягом влади мають вкінці відчуття, що влада належить їм в силу природнього порядку речей, як влада давніх монархів мала бути божим посланням, а коли її при певних обставинах втрачають, це вважається космічною катастрофою; оскільки боротьба за владу є головним джерелом воєн і всіх жахів світу, то з'явилися дитинячі анархістські утопії, які знайшли на це все рятівні ліки: скасувати владу взагалі. Що більше, такі утопії часами проповідують мислителі, які надають поняттю влади найширший сенс, кажучи, наприклад, що влада батьків над дітьми за своєю природою є жахливою тиранією: звідси би виникало, що коли батьки навчають дітей рідної мови, то здійснюють тиранічне над ними насилля, відбираючи їм свободу, і що найкраще би було лишити їх в тваринному стані, щоб самі собі придумали мову, традиції і всю культуру. Але менш абсурдальний анархізм має на думці ліквідувати владу політичну: скасуймо всі уряди, адміністрації і суди, і люди будуть насолоджуватися природним  братерством.

На щастя, зробити анархістську революцію на замовлення неможливо: анархія виникає, коли при якихось обставинах розпадаються всі органи влади і ніхто не володіє ситуацією; результат мусить бути такий, що якась сила, яка хоче для себе неподільної влади, – а завше такі є – скористається загальним безладом та деморалізацією і накине власний деспотичний порядок; найбільш наочним прикладом цього була російська революція – встановлення деспотичних більшовицьких урядів завдяки загальній анархізації суспільства. Анархізм практично є на службі тиранії.

Ні, владу ліквідувати не можна, можна тільки кращу замінити гіршою або часом навпаки. Нема, дастьбі, так, що коли політичної влади не буде, то всі стануть братами; оскільки людські інтереси є суперечливими з природи речі, а не з випадку; оскільки неможливо  заперечити тому, що ми несем в собі певний ресурс агресії; оскільки наші потреби і забаганки можуть зростати безкінечно, то коли б інституції політичної влади якимсь дивом випарувалися – результатом би було не загальне братство, а загальна різня.

Не було і не буде в дослівному сенсі "влади народу": зрештою, це  технічно нездійсненно. Можуть бути тільки різні інструменти, за допомогою яких народ дивиться владі на руки і здатний замінити її іншою. Очевидно, коли влада вже на місці, ми підлягаємо різним обмеженням і в багатьох важливих справах не маєм вибору; ми не маєм вибору посилати чи не посилати наших дітей до шкіл, платити чи не платити податки, складати чи не складати іспит на право водіння (якщо хочем їздити), і те саме стосовно тисяч інших справ.

Контроль народу над владою також не є безпомилковим,  демократично обрана влада також корумпується, її рішення часто суперечать прагненням більшості, всіх задовольнити жодна влада не потрафить, і т. д. Це є банальні речі, нам всім відомі. Інструменти контролю народу над владою ніколи не є досконалими, але найефективніше що людство до цього часу придумало, щоб запобігати свавільній тиранії, то власне це: зміцнювати інструменти суспільного контролю влади і обмежувати розмір державної влади до справді необхідного для збереження суспільного порядку. Регулювати все, що роблять люди, це те саме, що тоталітарна влада.

Отже, ми можемо – і повинні – органи політичної влади розглядати з підозрою, перевіряти якнайбільше і в разі потреби на неї нарікати (а потреба є праві завше), але не повинні нарікати на саме існування, саму наявність влади – хіба би придумали інший світ, що вже багато хто пробував, але ніхто –  успішно.

Leszek Kołakowski
O władzy
Mini wykłady o maxi sprawach (Znak, Kraków 2003)
Переклад О.Д.