Гортаючи «П’ятикнижжя» Грицька Чубая, видане «Видавництвом Старого Лева» (Львів, 2013), я зауважив деякі перестановки. Найсуттєвіша з них, порівняно з попередніми виданнями (1990, 1998 і 2001), – розташування поеми «Говорити, мовчати і говорити знову» після віршів, згрупованих у розділі «Поза П’ятикнижжям».
У цьому розділі подано як пізні, так і ранні вірші, які поет не вважав за потрібне включати до впорядкованого ним самим машинописного «П’ятикнижжя». У книзі 1990 року, названій, як і згадувана поема, «Говорити, мовчати і говорити знову», поеми «Марія» і «Говорити, мовчати і говорити знову» завершують п’яту книгу, а у книзі «Плач Єремії» (1998, 2001) йдуть зразу ж за нею як окремі розділи, перед розділом «З останніх віршів та начерків». Автор передмови до «старолевівського» видання Костянтин Москалець вважає і «Марію», і «Говорити, мовчати і говорити знову» приналежними до п’ятої книги Чубаєвого «П’ятикнижжя»: «Заключна, п’ята книжка “Світло і сповідь” (1970), містить зовсім небагато віршів і дві приголомшливі поеми: “Марія” (1970) та “Говорити, мовчати і говорити знову” (1975)».
Припускаю, що для багатьох читачів питання структурних невідповідностей у різних виданнях поезій Грицька Чубая може бути несуттєвим. Так чи так, а поема «Говорити, мовчати і говорити знову» – особлива вже хоча б тому, що написав її поет після майже п’ятирічного неписання. Невідомо, скільки часу пішло на створення поеми, чи були якісь її начерки, варіанти. Зі слів Галини Чубай знаю, що поет майже не залишив чернеток. Після цієї поеми були ще окремі вірші й уривки – на жаль, недатовані. Поема стала останньою поетичною вершиною Грицька Чубая. Після її написання він прожив ще близько семи років.
Отож виділення поеми в окремий розділ – небезпідставне (за умови, якщо видавці-упорядники зберегли останню волю автора). Цей твір, написаний у великій Зоні, – про привселюдне публічне помирання, яке ніхто зі свідків не хоче визнати, своєрідне зведення рахунків зі світом і собою.
Вперше я прочитав цю поему ще восени 1982 року. Її машинописний примірник дав мені Микола Рябчук, з яким я познайомився незадовго перед тим. Я нічого не знав тоді про Грицька Чубая, про обставини його життя і передчасної смерті. Микола – перший, хто розповів мені про нього і показав його вірші. Я був студентом 5-го курсу філології Університету імені Івана Франка, сам дещо писав і навіть публікував, та не уявляв, що, крім офіційної друкованої літератури, була ще й неофіційна, дисидентська, підпільна. Престиж письменницької професії у ті роки був досить високий, книги улюблених поетів і прозаїків були дефіцитом, і, щоб потрапити до їхніх бадьорих лав, тобто до Спілки письменників, потрібно було публікувати свої твори. І раптом з’ясувалося, що були автори, яких з тих чи інших причин не друкували, які й самі, знаючи вимоги тодішньої системи, не намагалися «пробитися» в друк. Їхні тексти розповсюджувалися в самвидаві, який читали не лише шанувальники. Самвидав був ризикованою заміною «справжнього» друку, ясна річ, безгонорарною.
Навряд чи Микола тоді вжив це слово – «самвидав». Я приніс йому зошити зі своїми віршами, а він дав мені почитати вірші Грицька Чубая, сподіваючись, що початківцю не завадить знати, якого рівня поезія ще зовсім недавно писалася у Львові. Я не вважав читання передрукованих на машинці віршів небезпечним заняттям і переконався, що справжня поезія промовляє і з аркушів стандартного паперу. Не певен, що я вловив бодай напрямок поетичної думки у дивовижному верлібровому плині Чубаєвої поеми, але окремі óбрази справили незабутнє враження. Особливо душа дівчинки-школярки, яка ще сорок днів після її смерті готувала уроки на горищі школи.
Згодом я не раз перечитував «Говорити, мовчати і говорити знову», як і інші поеми і вірші Грицька Чубая, не раз чув деякі з них у виконанні Тараса Чубая і його групи «Плач Єремії». Безумовно, ця поема – дивовижна хоча б тому, що виникла посеред мовчання, болісного для молодого поета, якого до 1970 року натхнення не покидало. Прибувши до Львова навесні 1969 року, двадцятилітній автор «Вертепу» здобув собі широке коло прихильників, друзів, які були його слухачами і читачами. Про магнетизм і енергетичність Грицька згадують майже всі автори спогадів, уміщених у двох виданнях книги «Плач Єремії», серед них і Володимир Яворський:
«Поезією Грицька я (як і багато хто з львівської молоді) захоплювався неймовірно. Вірші його передруковував власноручно і давав їх читати своїм друзям. <…> Що притягувало людей до Грицька? Я думаю, що насамперед його жвавість, широта інтересів і величезна наснага, з якою він брався до будь-якої справи. Грицько постійно був на гребені подій, постійно зустрічався з різними людьми, одержував безліч найрізноманітнішої кореспонденції».
Після судового процесу над Ігорем Калинцем ситуація докорінно змінилася. Виявилося, що самвидавче розповсюдження поезії, якщо доведуть її антидержавне спрямування, – підсудна справа як для автора, так і для поширювачів. Калинець, опинившись у малій Зоні, потрапив у коло інтелектуальної еліти, яка заохочувала його до творчості. Чубай, залишившись у великій Зоні, відчув себе в пустелі відчуження. Ті, що раніше ним захоплювалися, стали його оминати. Що міг він запропонувати у відповідь, крім мовчання? Та все-таки настав час, коли поет спромігся проговорити собі і всім, хто зумів його вислухати (прочитати і перечитати), чим для нього було мовчання, а також – як Зло перетворює світ і людину.
Поет вдався до мови символів, яку розуміють «свої» і в якій не здатні помітити антирадянщину «чужі». Звідси наскрізний сюжет поеми – вбивство місяця, зраненого спочатку чорним насінням акації і наприкінці поеми оточеного загоном «фотографів» у маскувальних халатах. Цей беззахисний зранений місяць волає голосом поета до «нас», які заспокоїли себе ліками від психіатрів досвідчених. У поемі те, що було колись добрим, стає злим. Стан світу – сутінковий, переднічний, осінній. Усі речі підлягають неуникненним змінам, їм притаманна озлобленість: озлоблені вірші, озлоблений колір троянд, дерева озлоблені, накреслене хлопчаками на асфальті «місячне коло – обличчя від злості бліде», затаєна злоба того, хто приречений на смерть. Поема одночасно розгортається в кількох площинах: русла річок зі злими назвами «сповільнюють ритм свій до ритму лікарень», хмари на їхньому плесі (відображення хмар) – «це психіатри досвідчені / зодягнуті в біле», «ми» – це їхні пацієнти, свідки помирання місяця.
Поет заховує себе у цьому загальному «ми», так ніби хоче відвести підозру, що передсмертні волання місяця належать саме йому:
«я ж насправді вмираю
в розквіті сил над повільною річкою
я вже сьогодні не в змозі навіть освітити
обличчя
тим що мене убивають жартуючи»
До смерті місяця причетні всі, навіть не усвідомлюючи того, що діється. Але й смерть – повсюдна, – як у вигребених бульдозером з-під коріння акацій кістках Піфагора, так і в падінні осіннього листя, яке здається велетенським духовим оркестром. Асоціативний плин поеми нагадує сповільнену течію осінньої ріки і веде читача від згадок про кістки Піфагора до розповіді про душу загиблої школярки, яку на сороковий день по смерті відносить вітер «на захід разом із сторінками / вирваними з підручника Геометрії».
Ця шкільна тема, розвинута більш ніж у сорока рядках поеми, – тема узаконеного начебто заради Геометрії Доброти (передачі корисних знань) насильства, яке виливається в озлобленість і смерть. У світі сталася непомічена «нами» катастрофа – вбивство місяця, що декому видається живим. Його оспівують бадьорими і зухвалими голосами «ваші» поети, порівнюючи його з жовтим обличчям Мао Дзедуна, називають його насучаснішим (наймодернішим) місяцем. Насправді він – мертвий. А «нам – всіх жінок позбавленим» ліки, прописані психіатрами, «допоможуть в облудні слова про любов / більше ніколи не вірити».
Світ перетворився в антисвіт, втекти від нього (від його облудних фотографів у маскхалатах) можна лише до потойбічної ріки. І тоді можна побажати собі і «нам»: «нехай і на сей раз / вони в нас не вполюють нічого». Це слова, вимовлені людьми (кожен з яких уподібнюється до мертвого місяця), що зважилися на самогубство, щоб не бути впольованими.
Поема «Говорити, мовчати і говорити знову» – неспростовне свідчення того, що Грицько Чубай наважився назвати речі своїми іменами, хоч заплатив за це своїм передчасним відходом.
Закінчу словами Олега Лишеги з послання Грицькові Чубаєві, написаного замість післямови до «П’ятикнижжя»: «Як можна не зірватись у цю безодню – назавжди, забувши усі найдрібніші знаки на руці... Ти вже був там, у безодні, і тепер, через сорок майже літ, я ловлю відлуння Твоїх кроків тут, у Львові, у цій безодні..»
Фото - сторінки з «П’ятикнижжя» Грицька Чубая, «Видавництво Старого Лева», Львів, 2013.