Історична сатисфакція.

Не вспіло пройти і 20 років від тимчасового занепаду відновленої Української Держави, як ця обставина почала грати фатальну роль в ході подій не тільки Сходу Европи, але й цілого континенту. Національно-одностайна Українська Держава з її старими культурно-европейськими традиціями та щиро демократичним ладом була все на Сході Европи головним заборолом проти ріжних деструктивних рухів ріжних азійських орд, завдяки чому ціла західня Европа могла розвиватись успішніше в господарському та культурному відношенні. Україна була теж чи не головним поставцем продуктів і сирівців, необхідних для зах.-европейської промисловости з одного боку та ринком збуту для неї з другого. Крім того не де інде, а саме на українських землях уміщувався значний західно-европейський капітал (францусько-бельгійський, німецький, англійський та ін.), беручи значну участь у господарській розбудові України та рівночасно даючи значні зиски власникам цього капіталу.

Московсько-большевицький режім, який у своїй міжнародній політиці кермувався виключно своїми імперіялістичними цілями, вдарив не тільки по українській самостійній державности, але також з не меншою силою по тих фінансових скупинах та й державах, що за тими скупинами стояли, які вмістили свої значні капітали саме на території України. Тим більше дивна поведінка таких держав, як Франція, що була проти самостійности України, ба, що гірше, допомагала її ворогам фінансово і збройно нищити правні та фактичні підстави української державної самостійности. Нібито єдиним правним арґументом такої поведінки чільних француських політиків, що диктували умови версальського „миру", була та обставина, що Україна заключила „сепаратний" мир з Німеччиною. Те, що подібний мир заключила большевицька Московія, зовсім не стояло на перешкоді Франції шукати порозуміння з нею: порозуміння, яке завело француську закордонну політику на манівці, позбавивши Францію того примату, який вона грала за час цього двацятиліття в ході світової політики і, підірвавши остаточно її значіння як великої держави, разом з тим підірвало й ролю цілої т. зв. Ліґи Націй.

В цім відношенні не меншу помилку зробила й анґлійська політика, яка — не відомо з яких мотивів — побоювалася розбиття бувшої московської імперії, дарма, що саме остання загрожувала бритійській як своєю розкладовою політикою внутрі, так і на міжнародньому форумі.

Державно-політичний поділ Сходу та Центральної Європи, зроблений не на основі обєктивних передумовин, а лиш на основі спекулятивно-конюнктуральних і стратеґічно-політичних інтересів, через творення т. зв. „буферних" (назадницьких) держав, уже наперед рішив хід Цілої міжнародньої політики в цьому напрямі, що отверта світова війна в дійсности не була припинена, лише трансформована в перманентну (постійну) війну — економічну та дипльоматично-політичну. Найкраще ілюструє цю війну ціла низка післяверсальських „ріжносторонніх" міжнародніх договорів, які за всяку ціну намагалися “зберегти" та “убезпечити" мир при рівночасно напруженому зброєнні. Тим скорше і з більшою певністю та неминучістю падало “моральне" й фактичне значіння “мирових” договорів. Сьогодні заперечують уже їx практичну вартість і зобовязуючу силу не тільки покривджені держави, як Німеччина, Італія та інші, але навіть самі видатніші правники та політики, які ці договори диктували.

Ця обставина в значній мірі захитала правними підставами самостійности тих ново-повсталих держав, що їх утворено на основі договорів. А що в рівновазі міжнародніх сил право грає ролю щойно тоді, коли воно опирається на арґументах господарської та військової сили, то державно незалежне існування тих держав стало дуже ілюзорне.

Першою жертвою тої ситуації стала Франція, яка мовчки мусіла погодитися з обсадженням Поренщини, другою – Австрія. Це тільки початок тої феноменальної черги. Як бачимо, Чехословаччина є тепер у перехресному вогні складної дипломатичної гри; не в кращій позиції є також Польща, які загрожує натиск зі Сходу не менший, ніж із Заходу.

Здається, що прилюдна опінія Анґлії, Франції та інших держав уже переконалася в тому, що в рівновазі європейських держав бракує самостійної Української Держави; що істнування її тим більш оправдане, що хоч-не-хоч доводиться переглядати всі на основі версайського миру штучно утворені кордони, як такі, що не відповідають ні національним cкупченням, ні інтересам держав і народів, яким залежить на збереженні миру й господарської та культурної співпраці.

З великий болем і жалем ми, українці всіх земель, перенесли та перетерпіли зневагу наших найсвятіших національних починань, обpaзy нашої людської гідности — утрату своєї відновленої Держави. Цілих тих 20 років ятрять наші рани, повільно загоюючись. У цій утраті була найбільша трагедія нашої нації, що саме в часі свого відродження та державного усамостійнення мусіла так скоро оглядати своїми очима руїну рідної Держави під натиском зовнішніх і внутрішніх ворогів. Але... маємо повну історичну сатисфакцію саме в тому, то ця обставина фатально відбилася на цілому ході європейської політики і сьогодні це мементо стало перед очима тих держав, які раділи з нашої недолі і замість того, щоб пособляти нашому відродженню та державному усамостійненню, ставили і досі ще, засліплені своїми легкими успіхами, ставлять нам перешкоди.

Мусимо бути готові до всіх висновків, що випливають з тої історичної сатисфакції, готові морально та орґанізаційно, щоб у слушному часі здобути наново цю страчену позицію і вже ніколи нe випустили її зі своїх рук — на хосен і славу свого народу.

[Діло]