Український поет-бурлака. (Михайло Мочульський: Погруддя з бронзи. Микола Цертелєв і Іван Манжура. Львів 1938. Накладом автора, ст. 182).
Заголовок цієї книжки означує величину двох людей, яким вона присвячена. М. Цертелев і І. Манжура не такі великі, щоби заслуговували на бронзові памятники чи статуї, але і не такі вже малі, щоб не варт згадати їх пам'ять бронзовим погруддям. Таке погруддя вирізьбив для них М. Мочульський своєю студією.
Якщо у кращому вищому світі покійники мають змогу споглядати на нашу землю, то Цертелев напевне не може зрозуміти, якто він князь, людина з тими великими звязками до свого життя, поміщик, попечитель харківського університету та шкільної округи, державний високий урядовець і вельможа, що так щиро піклувався розвитком російської держави, щез зі сторінок історії цієї держави, а живе досі в памяті людей тільки тому, що колись видав... збірник українських народніх пісень! І не може певно, Цертелев цього зрозуміти тому, що хоч він у Росії поклав основи під етноґрафічні досліди та дав приклад як науково записувати народні пісні, він уважав ту свою працю одним із поривів чи розваг своєї молодости і в пізні роки, коли мав багато часу, не хотів навіть хопити за перо, щоб списати цікаві спомини свого життя.
Цертелев жив колись в українській атмосфері і захопився українськими народніми піснями, коли вперше почув їx у 1814 р. з уст 60-літнього сліпця-бандуриста. Він відчув у цих піснях поетичного та геройського духа народу, що їx створив і ставив їх вище від російських билін, поем т. зв. Осіяна і прирівнював з деякими частинами Іліяди та Одисеї. За його покликом, щоб творити літературу в народньому дусі пішли такі українські письменники, як Квітка, Метлинський і Костомарів. Цертелев звернув теж перший увагу на механізм вірша, в якому велику ролю грає час, потрібний до вимови деяких складів.
Який контраст, коли порівняти життя князя Цертелева з життям сіромахи та невдахи Івана Манжури, теж доброго знавця народньої поезії, ще й поета! Манжура почав від злиднів і злиднями скінчив. Можнаб навіть сказати, що почав від віршів і віршами скінчив, але тільки в іронічному розумінні: що не вмів зробити нічого путнього. Над життям Манжури нависло, як Дамоклевий меч одне із найстрашніших слів, які так часто повторяються у життєписах наших письменників: обставини. Знавці нашої мови вважали Манжуру знавцем нашої мови, неодин критик не міг заперечити йому таланту, що й досі проблискує з деяких його поезій, а у висліді? Хто читає нині його „Степові думи та співи"?
М. Мочульський завдав собі багато труду, щоб накреслити невеселий життєвий шлях поета і зробити підсумок із ріжних розбіжних голосів про вартість нашого призабутого поета та етноґрафа. З цього повстало маленьке погруддя з бронзи.
м. р.
