«Високого жанру більше немає і він не повернеться. Я взагалі впевнений, що мистецтво померло. Постмодернізм був останнім, що художник міг запропонувати світові. Сьогодні створення творів мистецтва у їхньому колишньому розумінні неможливе. Це не залежить ані від масштабу особистості митця, ані від таланту. Не буде сьогодні ані Сальвадора Далі, ані Леонардо да Вінчі, ані Тарковського. Ніхто сьогодні не в стані створити велике мистецтво. Не існує більше роботи з новими формами. Сьогодні ми переходимо на новий вид комунікації. Я би назвав його духовною комунікацією між енергіями та свідомостями. Глядач приходить у театр або кіно для діалогу…»
«Танець Делі» – остання робота Івана Вирипаєва, одного з найяскравіших представників нової хвилі російського кіно. Ціле покоління талановитих режисерів живлять своєю енергією потужну традицію російського кіно. І слід визнати, що завдяки їм російське кіно як було, так і залишається одним з кращих у світі. Деякі його зразки – справді найвищої проби якості – глибокі, драматичні. Щоправда, багато фільмів, відображаючи стан свідомості сучасної людини (і російської, зокрема), виходять похмурими і навіть депресивними.
Проте це зовсім не стосується Івана Вирипаєва. Він – режисер «світлої сторони життя». Його фільми – легкі і тому піднесені, хоча й змістовно глибші, ніж у колег. Водночас, вони настільки сильні, що здатні допомогти людині подолати тягар життя і піднятися у простір світлих ідей та мистецтва. Нагадати людині, що для того «щоб вижити у сучасному світі, необхідно усвідомити, що ти і світ – єдине ціле. Ти і є цей світ, а не просто живеш у ньому» – знову процитуємо режисера.
«Танець Делі» – легкий і водночас дуже незвичний фільм. Майже неймовірний за формою та мовленевою культурою. Цілковито авангардний, просякнутий театральною естетикою, духом Джойса, Беккета і Хармса, фільм звучить як бароковий концерт на теми життя і смерті, кохання і вірності, духовності і співчуття. А сприймається набагато легше, ніж «жанрові», але бездарні стрічки про любов чи супергероїв. Слова у структурі цього фільму слугують фоном, на якому, як на фотопапері, проявляються справжні думки, які у такому контрасті проникають глибоко в душу. Симетрія простежується не лише у структурі, але навіть у інтуїтивній взаємодотичності назви фільму та музики Боріса Грєбєнщікова.
І формально, і змістовно, це дуже «неросійський» фільм, якщо мати на увазі ментальні та політичні аспекти кіно і наше, українське, їх сприйняття. Мені здається, що «Танець Делі» – рідкісний і яскравий зразок чистого мистецтва, нового кіно, про яке говорить режисер. Яке ми шукаємо. На яке чекаємо…
Олег Яськів
Танец Дели, Иван Вырыпаев, 2012.