Телесеріал про Пабло Ескобара залишає моторошне враження, що якби влада та багатство не штовхали його на патологічні безчинства, він міг би стати президентом Колумбії
Колумбійський телевізійний серіал «Ескобар, покровитель зла» мав величезний успіх на своїй батьківщині і без сумніву матиме такий самий усюди, де його демонструватимуть. Він добре зроблений, написаний та відзнятий, і Андрес Парра, актор, який виконує роль знаменитого наркотрафіканта Пабло Еміліо Ескобара Ґавірія, робить це напрочуд талановито. Утім, на відміну від інших блискучих телесеріалів, як от американський The Wire чи 24, його дивишся, відчуваючи певний дискомфорт, неясне занепокоєння, спричинене відчуттям того, що на відміну від того, що розповідається в тих серіалах, «Ескобар, покровитель зла» не є вимислом, а більш-менш достовірним описом кошмару, що його не один рік переживала Колумбія, в якій правила не законність, а наркотрафік.
Оскільки 74 серії, які я переглянув (хоча в них дещо вільно трактується реальна історія та змінено деякі власні імена), є напрочуд щирою, захопливою та повчальною демонстрацією насильницької економічної та соціальної модернізації – справжнісінького землетрусу, - якою стало для зануреного в летаргію колумбійського суспільства здійснене при допомозі підприємницького генію Пабло Ескобара перетворення того, що у сімдесяті роки було кустарним виробництвом, на світову столицю підпільного виробництва та торгівлі кокаїном. На жаль, цей аспект життєвого шляху Ескобара – незчисленна кількість його лабораторій в горах та сельві, підпільні шляхи, якими наркотики, сировина для виготовлення яких спочатку імпортувалася з Перу, Болівії та Еквадору та перероблялася в Колумбії, потім експортувалися звідти у Сполучені Штати та решту світу – заледве показаний у серіалі, який зосереджений на родинних стосунках наркотрафіканта, його публічному та підпільному житті, його маніях та страхітливих злочинах.
Його амбіції були такими ж великими, як і його безчесність, а манії та злостивість, які спонукали його застосовувати жорстокість із вишуканістю та холодністю персонажів маркіза де Сада, дивним чином контрастували з його неподоланим комплексом Едіпа, через який він перетворювався на ягня перед суворою матроною, якою була його мати, та вдачею взірцевого чоловіка та люблячого батька. Коли йому хотілося «незайманки», його головорізи добували її для нього, а потім він наказував її убити, аби замести сліди. Він завжди вважав себе «лівим» і коли він дарував біднякам будинки, будував для них зоопарки та влаштовував грандіозні спортивні шоу, як і тоді коли висаджував в повітря начинені вибухівкою автомобілі, що пошматували сотні невинних людей, був переконаний – як запевняв у своїх пишномовних відозвах, - що бореться за справедливість та людські права. Оскільки він створив сотні робочих місць – легальних та нелегальних, - був щедрим, сипав грошима та уособлював ідею про те, що можна стати багатим за одну ніч при допомозі пістолета, то став кумиром медельїнських нетрищ і через це по його смерті його оплакували тисячі бідняків, які називали його святим та другим Ісусом Христом. Він, як і його родина та полчище поплічників, був ревним католиком і особливо почитував Святе Дитя Аточі (Santo Niño de Atocha).
Його статки були велетенськими, хоча ніхто не зміг обчислити їх точно, і можливо, не було перебільшенням, коли в якийсь період про нього говорилося, як про найбагатшу людину світу. Це перетворило його на найвпливовішу в Колумбії фігуру, мало що не господаря країни: він міг порушувати усі закони з власної примхи, підкуповувати політиків, військових, чиновників, суддів або мордувати, викрадати та вбивати тих, хто зважувався йому опиратися (їх, а інколи і їхні родини). Варто зауважити, що були люди – як от журналіст Ґільєрмо Кано, власник та головний редактор часопису «Еспектадор» та його героїчна родина, жменька суддів, військових та політиків, які, опинившись перед вибором «гроші або свинець», на який Пабло Ескобар перетворив життя для колумбійців, не дозволили себе підкупити чи залякати і воліли померти, як от Луїс Карлос Галан та міністр Родріго Лара Бонілья, чи розоритися, аніж скоритися божевільним вимогам наркотрафіканта.
Коли дивишся цей серіал, аж мороз пробирає від враження, яке він залишає в глядача, що якби наявні в нього влада та багатство не штовхали його в останні роки життя на патологічні безчинства та чвари з власними спільниками, яких він обдирав та наказував убити, та якби його задовольнила менш позерська та ексгібіоністська роль, Пабло Ескобар нині міг би бути президентом Колумбії або, можливо, тіньовим господарем цієї країни. Його згубили зарозумілість, віра у власну всемогутність, те, що він створив стільки ворогів у власному оточенні та породив стільки страху та жаху масовими убивствами при допомозі авто, начинених вибухівкою, які за його наказом висаджували в повітря в час пік, аби держава скорялася його наказам, так що його власні поплічники змовилися проти нього і стали вирішальним фактором у його занепаді за загибелі.
Якби хтось із письменників ввів у роман деякі епізоди з життя Пабло Ескобара, його твір із тріском провалився би через неправдоподібність. Можливо, найбільшою маячнею та насмішкою була його «здача» колумбійській владі після підписання урядом декретів, які гарантували, що жодного колумбійця більше ніколи не видадуть Сполученим Штатам – американська юстиція була для наркоторговців як більмо на оці – і після того, як він побудував собі приватну в’язницю, «Ля Катедраль», відповідно до своїх бажань та потреб. Тобто з більярдом, басейном, дискотекою, престижним шеф-кухарем, найсучаснішою радіо- та телеапаратурою і правом вибирати та відхиляти наглядачів, які мали стерегти в’язницю ззовні. Ескобар розмістився у «Ля Катедраль» із зброєю, своїми головорізами і продовжував з неї керувати своїм транснаціональним бізнесом. Коли хотів, виходив у Медельїн розважатися, інколи організовував оргії у так званій в’язниці – з музикантами і повіями, яких йому доставляли його посіпаки. У тій самій в’язниці він дозволив собі убити двох своїх найвизначніших спільників з Медельїнасього картелю, тому що ті не давали себе обібрати. Оскільки здійнялася страшна буча і громадськість відреагувала з обуренням, влада спробувала перевести його у справжню в’язницю. Тоді Ескобар та його бойовики, попереджені підкупленими наглядачами, втекли. Він ще встиг вчинити низку безрозсудних убивств та лишалося йому вже недовго. Почали діяти «Лос Пепес» («Постраждалі від Пабло Ескобара»).
Хто такі були «Лос Пепес»? То була ватага зухів, дехто з них - колишні спільники Ескобара по кокаїновому бізнесу, наркокартель Калі, який завжди конкурував з Медельїнським, ультраправа герилья (комітети самозахисту) та інші вороги із злочинного світу, які з’явилися у Ескобара за його кар’єру через його примхи та зловживання. Вони розуміли, що загальна увага, яку зосередив на собі цей персонаж, ставила під загрозу усю індустрію наркоторгівлі. Вони вбивали тих, хто з ним співпрацював, готували засідки, стали інформаторами органів влади. За неповний рік імперія Пабло Ескобара розпалася. Його кінець не міг бути більш жалюгідним: у супроводі лише одного охоронця (усі решта були убиті, ув’язнені чи перейшли на бік ворога) він переховувався у дуже скромному будинку, марячи тим, що зможе сховатися у горах, приєднавшись до одного з партизанських загонів, в якому його врешті-решт настигла спецгрупа поліцейських та військових, які зрешетили його кулями.
Смерть Ескобара, цього застрільника героїчних часів, не поклала край індустрії наркоторгівлі. У наші дні вона стала значно сучаснішою, більш розвинутою та невидимою, ніж тоді. Колумбія вже не володіє колишньою гегемонією. Наркотрафік децентралізувався і процвітає також в Мексиці, Центральній Америці, Венесуелі, Бразилії, а ті країни, які були лише продуцентами сировини, як от Перу, Болівія та Еквадор, тепер також змагаються у переробці та торгівлі та, як і Колумбія, мають до своїх послуг герилью та приватні армії. Головним джерелом корупції, найбільшою загрозою наших днів для процесу політичної демократизації та економічної модернізації, який переживає Латинська Америка, є і буде саме наркотрафік. Доки нарешті не проб’є собі шлях ідея про те, що заборона наркотиків лише сприяє появі таких деструктивних породжень, як те, що його створив Пабло Ескобар, і що пов’язана з ними злочинність зникне лише тоді, коли легалізують їх вживання і велетенські кошти, які зараз інвестуються у боротьбу з ними, будуть витрачатися на кампанії з реабілітації та запобігання.
Маріо Варгас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
Mario Vargas Llosa
El patrón del mal
El País, 25.08.2013
Зреферувала Галина Грабовська
31.08.2013