Мюнхенська промова

10 лютого 2007 року на трибуну Мюнхенської конференції з питань політики безпеки піднявся невеличкий лисуватий чоловічок у величезному не за розміром піджаку, який хижо оглядав учасників зустрічі маленькими безбарвними очиськами й трусив маленькими ніжками в довгих штанах. Однак присутні не помічали вже звичних недоліків його зовнішнього вигляду, бо перед ними був очільник однієї з найбільших ядерних потуг сучасного світу – президент Росії Владімір Путін.

Тепер прийнято говорити, що та промова була певним Рубіконом, адже саме після неї посилилося перетворення Росії на тоталітарне чудовисько, оформився її розрив із Заходом, а методи контролю над пострадянським простором з економічних і політичних остаточно змінилися на силові. Але якщо ми звернемося до тексту цієї промови, то побачимо, що Путін насамперед говорив про демократію, про те, як вона деформується на Заході, про те, як справжні цінності підміняються диктатом. Коли Путін протестував проти однополярного світу, він говорив саме про демократичні цінності.

«Що таке однополярний світ? Як би не прикрашали цей термін, він в кінцевому підсумку означає на практиці тільки одне: це один центр влади, один центр сили, один центр прийняття рішень.

Це світ одного господаря, одного суверена. І це в кінцевому підсумку згубно не тільки для всіх, хто знаходиться у рамках цієї системи, але і для самого суверена, тому що руйнує його зсередини. І це не має нічого спільного, звичайно, з демократією. Тому що демократія – це, як відомо, влада більшості з урахуванням інтересів і думок меншості.

До речі, Росію, нас постійно навчають демократії. Але ті, хто нас вчить, самі чомусь не дуже хочуть вчитися».

І так – усю промову! Коли Путін відповідав на питання, як боротися з тоталітарними й авторитарними режимами, він також закликав до демократії – без жодного застосування грубої сили.

«Адже в нашій країні відбувся мирний перехід до демократії? Адже відбулася мирна трансформація радянського режиму – мирна трансформація! І якого режиму! З якою кількістю зброї, в тому числі ядерної зброї! Чому ж зараз при кожному зручному випадку потрібно бомбити і стріляти? Невже в умовах відсутності загрози взаємного знищення нам не вистачає політичної культури, поваги до цінностей демократії та права?»

А коли згадав про розширення НАТО, про вступ до лав Альянсу країн Центральної та Південної Європи?

«Камені та бетонні блоки Берлінської стіни давно розійшлися на сувеніри. Але не можна забувати, що її падіння стало можливим і завдяки історичному вибору, в тому числі нашого народу – народу Росії, вибору на користь демократії і свободи, відкритості і щирого партнерства з усіма членами великої європейської сім’ї».

Нині ця промова на «захист демократії» і незалежної зовнішньої політики сприймається як перший крок до пекла – хоча, здавалося б, який там перший крок: уже була війна в Чечні, вже було вбито журналістку Анну Політковську – і Путіна про це також запитували після його промови. І тиск на Україну вже теж був. Навпроти Путіна на тому засіданні Мюнхенської конференції сидів президент України Віктор Ющенко, і російський лідер спеціально нагадував, як йому вдалося домовитися з українським колегою щодо енергетичних питань і закликав дякувати йому та Ющенку за енергетичну безпеку Європи.

За рік після цієї промови Росія нападе на Грузію, за сім років – на Україну. А 24 лютого 2022 року почнеться велика російсько-українська війна.

За три роки після початку цієї війни і через 18 років після виступу Путіна 14 лютого 2025 року на трибуну Мюнхенської конференції підніметься інший чоловік, зовсім не схожий на російського президента – високий кремезний бородань, улюбленець ультраправої Америки і навіть її надія зберегти трампізм без стрімко старіючого Трампа – віцепрезидент Сполучених Штатів Джей Ді Венс.

Як і Путін у 2007 році, він не говорив про реальні загрози. Скажімо, про російсько-українську війну згадав побіжно й у двох реченнях, коли підкреслив, що нова адміністрація сподівається на «розумне врегулювання» між Росією й Україною (без слова війна), і коли нарік на те, що тепер у світі, «все – від нашої політики щодо України до цифрової цензури – тепер видається за захист демократії».

Як і Путін у 2007 році, американський віцепрезидент говорив саме про захист демократії – не в Росії, не в Китаї, а саме у Європі та на Заході в цілому.

«Коли ми бачимо, як європейські суди скасовують одні вибори, а високопоставлені чиновники погрожують скасувати інші, ми повинні запитати себе, чи дотримуємося ми відповідних досить високих стандартів. І я кажу "ми", тому що я принципово вірю, що ми знаходимося в одній команді.

Ми повинні робити більше, ніж просто говорити про демократичні цінності. Ми повинні жити ними».

І так – про життя у рамках демократичних цінностей – всю довгу промову, в якій, звичайно, знайшлося місце і для Росії.

«Ви можете вважати, що це неправильно, коли Росія купує рекламу в соціальних мережах, щоб вплинути на ваші вибори. Ми, звичайно, згодні з цим. Ви навіть можете засуджувати це на міжнародній арені. Але якщо вашу демократію можна зруйнувати цифровою рекламою за кілька сотень тисяч доларів з іншої країни, то спочатку вона була не дуже міцною».

Ну так, демократія у країнах, які десятиріччями існували в умовах радянського впливу і комуністичної диктатури (існували саме тому, що з такою моделлю світу погодилися у Вашингтоні, а не тому, що це вибрали народи цих країн), і не може бути дуже міцною. І так, цю демократію можна зруйнувати за кілька сотень тисяч чи за мільйони доларів. І так, Росія використовувала новітні технології для того, щоби втручатися не тільки у європейські, але й в американські вибори (хоча Джей Ді Венс хотів би про це забути). Але слова на захист дезінформації та брехні, навіть коли їх промовляє віцепрезидент найвпливовішої у недавньому минулому держави демократичного світу, не роблять дезінформацію інформацією, а брехню – правдою.

Я міг би навести ще чимало чудових цитат і з промови Путіна, і з промови Венса – їх писали майстри своєї справи, які точно знають, що політичні цілі, спрямовані на отримання монополії та захист вседозволеності, завжди мають бути сформульовані як захист демократії від тих, хто намагається її зруйнувати, хто бажає проігнорувати голос «простих громадян» або нехтувати чужим суверенітетом.

Але, як ми розуміємо, сенс сьогодні не у цитатах. Сенс сьогодні тільки в одному: чи будемо ми через 10–15 років вважати промову Джей Ді Венса такою ж історичною подією, таким самим Рубіконом, яким була промова Путіна, – чи все ж таки американська промова залишиться епізодичним гарячковим спалахом емоцій недавніх переможців, а Сполученим Штатам і Європі вдасться залишитися разом у захисті ідеалів цивілізованого світу й у захисті демократії.

Справжньої відповідальної і чесної демократії. Не «демократії» президента Путіна. І не демократії віцепрезидента Венса.