Український письменник Зіновій Легкий відзначив 85-річчя
Життя іде, і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Ліна Костенко.
Чомусь тепер частіше навідують спогади з дитинно-підліткових часів…
У батьківській хаті в приміському асфальтовому селі мені кортить відчинити двері до татового кабінету, де у високих шафах сотні книжок, і набутися під їхнім справді магічним впливом. Справа від столу на стіні портрет діда і баби, а під ним – невеличка, вирізана з якоїсь газети світлина Григора Тютюнника з цигаркою в руці, а на світлині підпис: «Ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі».
Бачу й постать Тата, тоді чорночубого, кремезного (яким тільки спортом не займався колись!), доброго й мудрого (скільки книжок прочитав!) чоловіка. Вже тоді усвідомив його непересічність і харизматичність. Ба, таж шанований у селі учитель, письменник і… Людина, котра, знаючи свої «плюси» й «мінуси», ні до кого не ставилася зверхньо, з апріорним осудом, а завжди намагалася зазирнути в душу й збагнути її. Тим випрозорював свою шляхетність та інтелігентність. І працелюб нівроку, якого від аркуша паперу в друкарській машинці годі було віддурити всіма скарбами світу. На городі ж працював через «не можу», зі скрипом, не йшла йому робота така.
Цінував час, бо другого життя, казав, ніхто не подарує… Хоч і товариством ніколи не гребував: і письменницьким (з Романом Іваничуком, Романом Кудликом, Дмитром Герасимчуком, Василем Левицьким, усіх і пригадати складно), і мистецьким (з Романом Безпалківим, Юрієм Брилинським, котрий декламував Стефаникову «Побожну» найкраще), і науковим (з Василем Горинем, Іваном Патером, Тарасом Салигою), і звичайним, сусідським – досі тямлю їхнє ходіння від хати до хати з колядою в глухі радянські часи чи посиденьки за переглядом важливого футбольного матчу. І, звичайно, родинно-сімейним, в яких тон зазвичай задавала мама, але й тато осторонь розмови ніколи не бував, відзначався завжди тонким почуттям гумору, за яким, здається, й тепер маскується, коли на душі кішки шкребуть. Час від часу міг заховатися від світу зі сватом Станіславом при печеній картоплі у підземеллях професійного ліцею, що навпроти церкви Параскевії-П’ятниці.
Залюблений у Слово, в Літературу, в усе, що спроможне піднести душу над усіма клопотами щоденними й проблемами злободенними, бо побут, за визначенням, ніколи не мав би тримати чоловіка за шкарпетки.
Не маю наміру нічого ідеалізувати, як то годилося б для ювілейного допису. Мій тато згідливий і поступливий, якщо йдеться про добрі справи, але жорсткий і принциповий на всякі дурні вибрики (хто ними не грішив!). Та досі дивуюся, скільки в його серці тепла, любові й доброти. Виріс-бо без батька, якого зжили зі світу ще перші «визволителі» в червні 1941-го, ймовірно, в Дем’яновому Лазі, що під Івано-Франківськом. Вже в новітні часи, будучи депутатом Львівської обласної ради, разом із колегами-іванофранківцями створив міжобласну комісію у справах репресованих, але навіть на найменший слід за татом не натрапив: окупанти ховали чи й знищували документацію дуже надійно. Сповитий маминою любов’ю (ставши вдовою у 18, баба Катерина заради сина не захотіла ні з ким собі «в’язати світа»), глибоку батьківську любов зумів вихлюпнути на нас, дітей та онуків.
А тавро «сина репресованого» далося-таки взнаки, коли світлої пам’яті професорка Леоніла Міщенко добачила в татові здібного до науки студента й хотіла залишити на кафедрі української літератури, та не судилось. Впевнений, що сімейна бібліотека поповнювалася б не тільки художніми творами Зіновія Легкого, а й його літературознавчими студіями. «Я б уже три дисертації захистив», – казав мені батько, коли я зі своєю монографією, як йому здавалося, надто довго зволікав. І так би воно й було.
Але тато явив себе світові як письменник, дебютувавши 1969 року новелою «Безчобітько», «зґрабненькою» (як писав Франко про новели Олени Пчілки), майстерно зробленою за всіма канонами класичної новели, з пуантом («своєрідним вибухом», – зазначив Василь Ґабор), який і розкриває всі дивацтва Федора Чобітного, а водночас і сенс заголовка: персонаж повернувся з війни без ніг. Відтак одна за одною посипалися й інші – «Криниця», «Живий!», «Ґумаки», «Камінне полум’я», «Задля сина»… Так дійшло до першої збірки – «Голубий вогонь» (1982), за якою з’явилися й наступні: «Терпкий цвіт любові» (1985) та «Аве, Марія!» (1990). У творах виведено персонажів із різних соціальних сфер: селян, інтелігентів (учителів, митців, журналістів), різного віку. Але ким би не був герой, він так чи інак розкриває перед читачем свою душу, розмірковує над скоєним, над сенсом життя взагалі, сумує й тужить за нездійсненим чи навіть нездійсненним. Он самотня жінка обдаровує горішками сусідських діточок, а сама має гірку втіху хіба від виямок на ослоні, де передчасно згаслий син чавив горіхи («Виямки»). Он молодий іще солдат, що повернувся з війни й довідався про невірність дружини, прикидається глухим, аби бути поруч із сином («Задля сина»). А там художник, котрий відчуває творчу невдачу, згадує повоєнне дитинство й очікування батька – та зі спогадами приходить задум нової картини («Криниця»). Родинно-сімейні стосунки, любовні взаємини, самотність людини, повернення з чужого, воєнного, до звичного, мирного, проте зчужілого часопростору – то далеко не все розмаїття тем, на яких тато розбудовує сюжети своїх новел, просякнутих ліризмом, нераз із гострими конфліктами (насамперед внутрішніми), несподіваними розв’язками. Так і з недавно оприлюдненою у «Дзвоні» новелою «Лісова пісня п’ятдесятих» про боротьбу УПА, а власне про долю двох закоханих, котрі опинилися у ворожих таборах. Батькові новели зібрано в одну збірку «Скорбна мати» (2010), виданій із ілюстраціями Івана Крислача.
Певно, татові стало затісно в дисциплінованих рамцях новели, тож спробував себе у жанрах великої прози. З досвіду вчительських літ написав роман «Чи далеко до Гераклових стовпів?» (1986, у книжковому варіанті «До Гераклових стовпів»). Твір у новому ракурсі висвітлив наболілі проблеми шкільного життя, непростих стосунків у вчительському колективі, дав запити на потреби змін у самому навчальному процесі, де на перше місце мав би вийти не зашорений усілякими вказівками й настановами, а розкутий, вдумливий учитель (таким, зрештою, тато й був). На сторінках «Літературної України» роман викликав дискусію про проблеми шкільного життя в літературі, а про батьків твір приязно відгукнулися В. Панченко, Ю. Ковалів, Є. Гуцало…
А від кінця 1990-х один за одним з’явилися романи «Дивовид» (1997), «Страсний тиждень» (1999), «Тан під мечем» (2003), «Сансара» (2004), «Во ім’я Отця і Сина…» (2004), «Агнець офірний, або Каменем у Спасителя» (2007); біографічні «Тарасові страсті» (2007) – роман, котрий увійшов до пізнішої трилогії «Заповідь моя» разом із іншими «З безодні розпуки» та «Дальше слава»); «Се мого серця драма» (2011) – про Івана Франка, який споглядає себе самого з висоти літ; невеликий за обсягом, але сконденсований роман «Пієта» (2015; мій, зізнаюсь, улюблений татів великоформатний твір, вартий доброї екранізації). У ньому старий Миханцьо Вовкун над домовиною внука, котру привезли з зони АТО, шукає відповіді на болюче питання: чому у ХХІ столітті гине цвіт нації? Чия в тому провина? Пояснення знаходить у собі ж: то він у молоді літа видав кагебістам сховок, де притаївся ватажок УПА, аби позбутися суперника на дівоче серце. Кожна людина важко відповідальна за скоєні гріхи…
Вижбухував із себе згустком нервів романи й повісті «З московської чаші» (2018), «Бумеранг» (2022), «Розірвана пастка: роман-казка» (2022, почаклував над нею яко дизайнер онук Остап), «Адамові діти» (2023), «Святий Хрест (роман у новелах)» (2024), «Оце так тризна» (2024) та інші. Всіх не називаю, бо лиш перерахувати 28 романів зайняло б чимало місця. Є в тата й розлоге документальне есе «Каземат» про кирило-мефодіївських братчиків, є й збірка публіцистичних виступів, історичних нарисів та рецензій «Між берегами добра і зла» (2017). Виокремлю хіба що «Час каяття і розплати» – книжку з трьома романами: «Стогін ріки», «Розірвана пастка» та «Розплата», – номіновану цьогоріч на Шевченківську премію. До свого багатокнижжя тато ставився виважено й скромно, бо й сам є людиною скромною та невибагливою. За літературними лаврами особливо не квапився, хоч був лавреатом премій імені Богдана Лепкого, Ірини Вільде, Романа Федоріва.
Що дає стільки сил і натхнення, незважаючи на поважний вік? Може, той згусток енергії, котрий живе в татові від молодих літ, разом із посидючістю й терплячістю, що їх дано не кожному? Спостережливість, пам’ятливість, здатні ловити життя «на гарячім учинку»? Може, ота безперестанна «сверблячка до писання» й потреба сказати про все наболіле й передумане? Певно, що й вкрай складні обставини, в котрих опинився кожен із нас. Та ж на війні син Олег і внук Андрій, то, може, якраз через творчість втишуються тривоги й переживання? А може, додає снаги малий Данилко-правнук («королик!)?
Хай там як, та бажаємо тобі, Тату, ще багато творчих здобутків (хай вони народжуються з переживань світлих!), і хай зозуля кує тобі ще довго-довго, довго-довго…
P. S. Якщо цей допис припаде Тобі до душі, то знай: допомагала мені твоя улюблена невістка Орися.
05.02.2025