Приводом до написання цих спогадів став сертифікат реєстрації, який я знайшла, перебираючи власний архів, рівно двадцять років потому, наприкінці вересня 2024 року. Цей глянцевий папірець, скрізь пронизаний кельтським безконечником водяних знаків, відштампований королівським гербом із казковими левом та єдинорогом, давав змогу мені, тоді ще українці, протягом семестру штудіювати в університеті міста Кардіфф, Уельс. У рамках «Еразмусу»¹ – європейської програми студентського обміну, що для Великої Британії скінчилася з Брекзітом назавжди.
…
Окрім двох сумок, з колесами і без, через плече белембався² брезентовий мішок з величезною, але дуже щільно складеною ковдрою з гусячого пуху, зробленою власноруч моєю бабусею. Розгорнута, ця річ здавалася пухкою шаховою дошкою, пошитою з парної кількості світлих подушок. У нібито холодному Альбіоні ковдра мала не лише зігрівати, але й служити мені оберегом. Як портативний гарант затишку, щоб при нагоді (чи негоді) туди пірнати і відчувати себе вдома.
Я не знаю, чи то були рядки «Dover Beach»³, щo кегельно перекочувалися в моїй спухлій голові, – в студентську добу цей вірш здавався мало не вершиною милозвучності в англомовній поезії. Але я точно пам’ятаю, що зареклася в майбутньому пересуватися в просторі на поромах. Щось занадто мене мутило на тому сірому дуврському березі.
З перетином британського кордону починалася мовна емансипація. На той момент я так довго вивчала англійську, що можливість застосувати свої знання на практиці стала давно омріяним щастям. Я обожнювала звук англійської мови на своїх вустах. Я отримувала витончене естетичне, майже фізичне задоволення від власної вимови. Вона не видавала ані мого походження, ані країни постійного перебування. Коли якісь нові знайомі-тубільці намагалися вгадати, звідки я, і називали дивовижні закутки планети, серед яких були і Південна Африка, і Нова Зеландія, і Аргентина чи Фінляндія – мене це чомусь дуже тішило.
Мої знання про Уельс на той час були досить рудиментарними. Я навіть не придбала туристичного путівника перед поїздкою. Я покладалася винятково на свій тоді ще балакучий язик, що неодмінно мав привести мене, куди забагнеться. Планувати щось заздалегідь в ту пору спонтанних змін варіантів реальності здавалося чимось майже непристойним. Тож трохи була здивована, що моя кімната у тимчасовому помешканні вже була зарезервована кимось іншим. Причина: автопробіг, 60th Wales Rally of Great Britain. Більше того, усе тимчасове житло в столиці Уельсу теж було заброньоване від даху до підвалу. Це означало, що притулок або постійне місце проживання на навчальний семестр мало бути знайдено протягом однієї доби.
Але тоді мені 24-річній і Ла-Манш здавався по коліна, а таке випробування було до вподоби. В інфопункті я отримала невеличку мапу міста, приблизною лінією позначила університетський район і почала блукати по периметру. Квартиру знайшла без проблем: на всіх будинках з вільними кімнатами висіли транспаранти з надписом «TO LET» та контактними даними потенційних орендодавців. Поруч з новим домом: корисна будівля Students’ Union, бібліотека, студентська фітнес-студія, комп’ютерний центр та театр Шерманів.
У будинку було щонайменше одинадцять кімнат, дві кухні, кілька ванних приміщень. Незабаром це житло зайняли студенти з різних кутків світу. Наш домовласник припустився фатальної помилки, не надавши нам правил внутрішнього розпорядку. Він взагалі не вважав за потрібне інформувати нас, наприклад, щодо деяких запланованих робіт, які виконувалися сторонніми підрядниками в будинку. Ну, а ми, в свою чергу, не вважали себе зобов’язаними повідомляти хазяїну про деякі наші домашні вечірки, які назавжди увійшли в історію студентської спільноти Кардіффа.
Еразмус – це час гостей. Першим моїм візитером був – назвемо його Карстен з Баварії. Ми познайомилися в Німеччині, у нашому університеті на лекції з економіки. Я роздавала флаєри на вечірку, що її організовували друзі в Геттінгені. Він попросив номер телефону, й у мене не було причин відмовити. Після канікул Карстен зателефонував і запитав, чи можемо ми піти в кіно абощо. Я вже була у Великобританії. Це йому не здалося перешкодою.
Одного разу він з’явився на ґанку нашого кардіффського будинку і сказав, що тепер ми можемо піти в кіно. З Карстенoм ми роздивлялися туристичні принади міста. Його візит тривав кілька діб. Мій гість спав у мішку на підлозі, вперто ігноруючи гостьовий диван у вітальні. Кілька років потому Карстен сам поїхав на семестр до Австралії. Там він на великій швидкості в’їхав у корову, і його череп, наче якийсь пазл, ледве зібрали докупи лікарі.
Крім Карстена, до мене приїздили ще кілька друзів-подруг з Німеччини. У вільний від вечірок час вони вивчали кельтські ландшафти та не цуралися займати наші просторі гостьові дивани. Така вже була традиція студентства епохи Еразмус – відвідувати одне одного на чужині.
Те, що запам’яталося, має бути важливим.
Пригадую автобусну екскурсію на південь Уельсу: закутані у туман, ніби пунктиром накреслені береги. Блукання по якихось гарріпотерських місцях. Галявину перед мерією Кардіффа, куці газони та фонтани. Як на фото: образ юної й тендітної професорки Г., що викладала Фіцджеральда й Аніту Луз. Вона сама уособлювала крихку красу втраченого покоління. Пригадую ще один семінар, де я досліджувала різницю між популярною та квалітативною пресою. Й інший – про комедії Шекспіра, де жарти старанно виписувалися у нотатник, бо здавалися вершиною дотепності. I той справді доленосний курс про сюрреалізм i творчість Бунюеля. Амбітні плани систематично пройти всю історію англомовного кіно, що призвели до регулярних вечірніх пильнувань у медіатеці.
Пам’ятаю Тукан-клуб, безліч пабів, барів і дискотек на St. Mary Street, які відчиняли свої двері так неймовірно рано і вже за якусь годину були заповнені танцюючою молоддю. І диво закриття цих самих клубів рівно о 23:00, що свідчило про самоповагу, здоровий глузд і сон танцюристів. Пам’ятаю кардіффський замок, ляльково оздоблений центр передріздвяного міста, вечори у театрі, які щоразу по-новому аранжували мозок. Бо гастролюючі актори привозили з собою вишукані діалекти, і на сцену щоразу виплескувалися нові фокуси кіноефектів. Запам’ятала свою першу поїздку до Лондона: пташиний симпозіум Трафальґарської площі, відвідини Національної галереї та музею Шерлока Холмса, вечір у храмі джазу Ronnie Scoã’s, спокусливу Оксфорд-стріт, фантастичні вітрини магазину Геродс. Пам’ятаю передріздвяну тишу в нашому раптово спорожнілому будинку. Скарги сусіда-англійця на те, що через пошарпане пальто його переслідують охоронці в супермаркетах. I ще одного сусіда – ірландця, студента літературної майстерності, що паралельно з навчанням кухарював у готелі. Той писав оповідання, давав мені їх читати і, незалежно від відгуків, пафосно знищував, роздираючи папір на дрібні шматочки, які ще довго пурхали в повітрі.
Пам’ятаю, як закуплялася у місцевому супермаркеті: кидала свою сумку-валізу на колесах з роззявленим нейлоновим жерлом посеред магазину і ходила поміж стелажів, викреслюючи вибрані товари зі свого списку. Поцілити потрібним продуктом у лискучі надра сумки майже завжди вдавалося.
І кулінарні відкриття: щойно вийнятий з духовки запашний корнуельський пиріг, що, наче нагрітий сонцем камінь, лежав на холодній долоні. Або страви, які готувала подружня пара з Індії: насичене спеціями повітря, що змушувало мене тамувати подих та полюбити індійську кухню назавжди. Або велетенська рисоварка, яку привезла з Китаю інша пара сусідів. Ця споруда регулярно забезпечувала їх гарніром як мінімум на тиждень. Пригадую й те, як інший сусід з Бристоля інтегрував японську кухню в британську (або навпаки), виготовляючи суші з містер-бінським набором продуктів, що включав яйця, бекон та солодощі.
Пам’ятаю чималенький плакат у коридорі нашого будинку, який анонсував мою «прощальну вечірку». Подія несподівано стала епічною, бо мої нові друзі запросили на неї своїх друзів, а ці друзі, в свою чергу, своїх друзів. Так що наш будиночок ледь не луснув через наплив публіки. Тому що там грали найкращі студентські діджеї, друзі моїх сусідів і нових друзів, які роздавали свої за власний кошт зроблені демо-CD. Бо – як і я – вірили в інвестицію в майбутнє, кар’єрний зріст і життя, яке можна фінансувати, займаючись улюбленою справою, дарувати радість незнайомим чи новим знайомим i друзями своїх знайомих або новим друзям старих чи нових друзів. Це був світ відкритого міжнародного студентства, без упереджень, без тіні війни. Наш вік, статус і навіть чисте прохолодне повітря Уельсу створювали ілюзію безмежних можливостей і свободи.
Навіщо я все це пишу? Тому що, як і всі ті надчутливі істоти, які ціпеніють, читаючи про війну і втрати, я шукаю душевної рівноваги. І моя форма ескапізму – це кивок у бік минулого, як я його пам’ятаю. А ще тому, що вже давно в Берліні довелося перекваліфікуватися на секретарку, й англійською розмовляю вкрай рідко. І тому, що в певні моменти мій «Ід» вмикає на повну гучність магнітофон. І глухне, слухаючи щось класичне, від Metallica, що закінчується на дещо довіку світлe й приємне «for all». А флегматичне «Супер-еґо» спокійно висмикує вилку з розетки, запевняючи, що для будь-чого можна знайти задовільне рішення. Що завжди є вихiд.
Я не хочу, щоб мої друзі, знайомі, однокласники чи однокурсники, чи друзі моїх друзів та знайомих гинули або калічилися на війні.
Берлін, 21 листопада 2024 року
_____________
«Landed Dover» – паром з Кале, Франція, до британського Дувра, певно, користувався більшим попитом до появи тунелю під Ла-Маншем.
¹ Не плутати з Еразмус-плюс, іншою програмою, що зʼявилася значно пізніше.
² В педагогічному університеті м. Вінниці ми, філологи-початківці, любили вишукувати у словниках української мови «смачні» слова. До них належали також, наприклад, «анічичирк» або «жеботіти».
³ «Dover Beach» – поема «Берег Дувра» (1867) англійського поета Метью Арнольда (прим. ред.)
18.01.2025