Нині другі роковини від загибелі Євгена Гулевича – культуролога, редактора, перекладача, філософа, воїна ЗСУ.
У грудні 2022-го Євген проходив відновлення від поранень у Львові. Тоді ж у контексті проєкту «Місця в зміні» він узяв участь у розмові-перфомансі «Сад окопів», присвяченій досвіду творення місць на фронтовій території. Модерував захід філософ і драматург Андрій Бондаренко. Сказане під час цього перфомансу здається легким, місцями іронічним каскадом спостережень Євгена. Але звісно, досвід, який стоїть за цими спостереженням, легким не назвеш. До загибелі від кулі снайпера 31 грудня 2022 року йому залишалися лічені тижні.
Письмова форма цього «усного есею» Євгена Гулевича – добрий привід згадати його внесок у культуру та оборону України.
Також цей текст у перекладі було надруковано в українському числі німецького літературного журналу Die Horen. Видання, що його упорядкували Галина Петросаняк і Наталка Сняданко, презентували на Франкфуртському книжковому ярмарку.
Євген Гулевич
У САДУ ОКОПІВ
Окоп – один зі найлегших способів обживання, приживання чи прикріплення себе до певного місця, яке мусить бути зайняте.
Ти риєш собі яму, і не одну, бо часто переміщуєшся. Ці ями множаться.
Я спочатку намагався колекціонувати їх, фотографуючи. Вони були різними, бо яма від ями відрізняється майже всім – способом і швидкістю копання, типом ґрунту, густиною коріння рослин.
Окопи різняться і за «походженням», бо ти або копаєш свій з нуля, або займаєш викопаний противником.
Окопи скрізь. Це праця, яка з тобою весь час. Лопата – один з основних видів озброєнь у війні.

Спочатку ти шукаєш для окопу вигідне місце. Над тобою має бути маскування, щоб тебе не бачили ворожі дрони. Наприклад, гілля дерева чи щось інше, здатне порушити розпізнавальні алгоритми «машинного зору» безпілотників.
Визначаєш, чи придатний для копання ґрунт. Буває, що потужне дерево має такі сильні корені, що ти дідька лисого під ним вкопаєшся.
Я воював на півдні України, де росте багато акації, а вона, на щастя, має м’яке коріння. Його легко розрубувати.

Ґрунт там досить податливий, і на три-чотири штики лопати вниз можна заглибитись без великих зусиль. Потім починається якийсь суглинок, і копати стає дедалі важче.
Тоді починається рутинне опрацювання своєї ями. Часом натрапляєш на поклади вапна – вкраплення або цілі жили.
Уже за пів години копання на тебе тисне «споряга» і спрага. П’єш водичку.
Коли настає ніч, є шанс поспати. Але якщо незадоволений глибиною окопу, то копаєш далі.
Зрештою, мої поранення також великою мірою були пов’язані з тим, наскільки добре чи зле я окопався.
Хоча нікому ніколи не вдасться вирити ідеальну яму.
Є така солдатська прикмета. Якщо починаєш облаштовувати свій окоп зсередини, майже гарантовано його доведеться скоро покинути, за наказом перебазувавшись на нове місце.
Тому не варто поспішати з цим. Треба знаходити тонкий баланс між власними тілесними спромогами, ресурсами та інтуїцією.
Навіть коли обстріли не дуже інтенсивні, не варто відразу після «прильотів» піднімати голову над бруствером окопу, як роблять новачки. Є таке явище як залишкові осколки, які можуть летіти і 500 метрів та долітати аж через 10 секунд.
*
Поки інші копають, хтось пильнує на спостережному посту, вдивляючись кудись у простір, де може з’явитися противник, хоча, найімовірніше, його там немає.
На війні ми переважно пильно вглядаємося в порожнечу.
Тепловізор – непростий спосіб вдивляння у нічний простір. Він псує зір, але при цьому дозволяє бачити. Наприклад, як багато різних тваринок живе у землі.
Поля кишать мишами-полівками. Кожна бачиться як гарячий згусток життя, форма якого змінюється.
Слух на війні важить більше, ніж зір. Потреба чути тут набагато сильніша. Передусім треба чути, звідки вилітає і куди прилітає.
Одна з речей, які мене завжди дивували – це те, як часто противник не знає, де ти, а ти не знаєш, де він.
Якщо ти вкопався, тебе важко розпізнати і локалізувати. Ворог стріляє, думаючи, що ти в певному місці, а ти насправді за 20 метрів звідти.
Відомо, що частка пластику є в кожній сучасній страві та речі. Його багато і на війні.
Війна дуже противиться чистоті. В окопах усі смітять. Але сміття демаскує твою присутність. Тож бути екологічним значно безпечніше.
Противник у цьому плані намагається залишити якомога більше слідів свого перебування на нашій землі. За кількістю сміття можна визначити зони окупації.
Зброя – це така зараза, яка дуже довго залишатиметься в землі. Не уявляю, які служби мають бути створені, щоб очистити землю від цього всього – куп набоїв, залишків від рюкзаків, амуніції, різних речей.
Кожна яма після близького «прильоту» стає могилою речей. З брустверу змітає землю – і окоп уже закопаний.
Наші міста тепер – теж наче окопи. Людина в них не почувається в безпеці, бо в її будинок може влучити ракета. І все це місце може зникнути, хоча воно і зроблене з нібито надійних матеріалів.
Але село руйнується набагато швидше і сильніше, ніж місто. Я бачив села, знищені вщент. Дуже моторошне видовище – полишена худоба, яка бреде невідомо куди.
На війні вал різного межового досвіду інтенсивно входить у тебе і накопичується. Проте на його осмислення часу немає.
