Щодо річниці Казимира Вежинського та діапазону почуттів емігрантів

ЛІРИКА

Все для того, щоби в кожній людині

В темні, підземні проникати копальні,

У будь-яку мить і у будь-яку днину

Рішуче і неминуче, нагально.

У скелях порох перебити вибухом

Зотлілі в пітьмі розтрощити кості,

Передчуттям поцілити сліпо та глухо

Просто у сутність остаточності.

Й у ночі згуби, коли світи ринуть

На саме дно, де розбитись мусять,

Тримати осяйну, світлу луну

Над сенсом смерті й життя.

LIRYKA

Jest po to, aby w każdym człowieku

Ciemne, podziemne drążyć kopalnie,

W sekundzie każdej i w każdym wieku

Rozstrzygać nieodwołalnie.

W skalach kurytarz przebić wybuchem,

Zetlałe w mroku roztrącić kości,

Trafić przeczuciem ślepem i głuchem

Wprost w sedno ostateczności.

I nocą zguby, gdy światy runą,

Na same dno się zwalą rozbicia,

Trwać ocalałą, świetlistą łuną

Nad sensem śmierci i życia.

ЛИСТ З ПЕНСИЛЬВАНІЇ

Моя мила, тут ростуть модрини,

Гомонять, мов у Мушині попід вікнами,

Пахне ліс, пахтить і сухостій, і сосни

Сиплють шишки, трясучи гілками.

Тут є садок, захований у дикім

Лісі з дубів, наших беріз, акацій...

Моя мила, тут росте кривавник

Як у Чагреві під час останніх вакацій.

І є шавлія, що світить, як тоді,

Польовий осот, котрий вітер сватає,

Ах, звичайний запах резеди

Мені прадавні літа повертає.

Вертаюсь з ними... І блукаю в тіні

Десь, де світ народився і зник, відшумів.

Моя мила, усе це геть не наші краї,

Не наш Чагрів це і не наша Мушина.

LIST Z PENSYLWANII

Moja miła, modrzewie tu rosną,

Jak w Muszynie pod oknem szumiące,

Pachnie las, pachnie chrustem i sosną,

Sypie szyszki, gdy gałąź potrącę.

Jest tu ogród, co chowa się dziki

W puszczy dębów, brzóz naszych, akacji...

Moja miła, tu rosną krwawniki

Jak w Cząbrowie ostatnich wakacji.

I jest szałwia, co płonie, jak wtedy,

Oset polny na wiatrach się swata,

Ach, ze zwykłym zapachem rezedy

Wszystkie dawne wracają mi lata.

Wracam z nimi... I błądzę zgubiony

Gdzieś, gdzie kończy się świat i zaczyna.

Moja miła, nie nasze to strony,

Nie nasz Cząbrów, nie nasza Muszyna.

ПАМ’ЯТКА ІЗ ЗОЛОТУРНА

Тихо, добре тобі було в мушлі того міста,

Що багряними стінáми старих башт обросло,

Коли, схований у ніші, мов хоругва славна,

Ти посеред літніх ночей спав тут, генерале.

У затишних віконницях день за днем тобі по колу

Повертався і дзвенів годинником з зозулею,

На якому часу попіл сірим павутинням

Навіював меланхолію на пізні години.

Ввечері у кімнаті, між меблів у накривках,

Закутаних, мов дні твої — у спогади давні,

Де носилися світами, мов колись вітрильники

Через океан безмежний, роздуми тривалі.

А коли ставало тоскно за батьківським краєм,

До пізніх зірок, понад нуртом замисленим Аари

Мусив ти там почуватись, понад річкою чужою,

Емігрантом, що вернутись здалеку уже не зможе.

PAMIĄTKA Z SOLURY

Cicho, dobrze ci było w muszli tego miasta,

Które czerwony szpaler starych baszt obrasta,

Gdyś schowany wśród wnęków, jak sztandar po chwale,

Letnią nocą zasypiał tutaj, generale.

W przytulnych okiennicach dzień za dniem ci w kółko

Obracał się i dzwonił zegarem z kukułką,

Na którym czas, jak szary popiół pajęczyny,

Powlekał melancholią spóźnione godziny.

Wieczorem po pokoju, wśród mebli w pokrowce

Zasnutych, jak dni twoje w odległe wspomnienia,

Woziły cię światami, jak ongi żaglowce

Przez ocean bezbrzeżny, długie zamyślenia.

A gdyś nazbyt stęskniony ojczyzny twej starej

Do późnych gwiazd wśród szumu zadumał się Aary,

Musiałeś czuć się wtedy nad tą obcą rzeką,

Jak emigrant, gdy wracać mu już za daleko.

БУДЬ-КОМУ, ХТО ЖИВЕ БЕЗ ВІТЧИЗНИ

Будь-кому, хто живе без вітчизни,

Йди сюди, я тут чекаю потаємно:

У цій порожнечі, вщерть безплідній

Ми з тобою разом будемо бездомні.

Хто задивився у інші краї,

Туди, де нині небеса у ночі темній

Від луни тремтять невгасимої, -

Нехай глибше у ту ніч іде за мною.

Хай той, кому сниться, як тягнуть кості

Собаки в полях, де розпачливо

Берези обдерті ще плачуть,

Це розповість мені на самоті.

Бо з мряки осінньої, якоюсь стернею,

У бадиллі та в лози клубках

Шепіт якийсь ледь-ледь долинає

Самого серця та крові досяг.

Бо немає Землі Обітованої,

Існує тільки земля призначена.

Із усіх багатств — чотири стіни,

З усього світу — інша сторона.

 KTOKOLWIEK JESTEŚ BEZ OJCZYZNY

Ktokolwiek jesteś bez ojczyzny,

Wstąp tu, gdzie czekam po kryjomu:

W ugornej pustce jałowizny

Będziemy razem nie mieć domu.

Kto się zapatrzył w tamte strony,

Gdzie dotąd niebo nocą ciemną

Od łuny drży nieugaszonej,

Niech w noc tę głębiej idzie ze mną.

Komu się śnią włóczone kości

Przez psy na polach, gdzie rozpaczą

Brzozy odarte jeszcze płaczą,

Niech mi to wyzna w samotności.

Bo z mgieł jesiennych, przez ścierniska,

W badylach, perzu, kłębem pnączy

Szept jakiś z trudem się przeciska

I w samo serce, w krew się sączy.

Bo nie ma ziemi wybieranej,

Jest tylko ziemia przeznaczona,

Ze wszystkich bogactw – cztery ściany,

Z całego świata – tamta strona.

ВТІХА

     Моя ти втіхо, книжечко

           Виспянський

Втіхо ти моя, книжко,

Тебе склала ніч-клошарка,

Безсоння, розбавлене снами,

Пітьма аж до білого зрана,

Сомнамбулічна друкарка.

Шрифти розсипалися безладно

В гонитві зраненій слова,

І дивно, що кров не пирснула;

З невловимості, скалок, з прощання

Правда склалася ненавмисне;

Друкарська, готова.

Книжко, втіхо моя,

Що про це тобі ще розповісти?

Я виходжу з пітьми ностальгії.

Я виходжу, лишаю мій морок:

На річ перетворилися сни,

І їх можна взяти до рук.

POCIECHA

     Pociecho moja ty, książeczko

           Wyspiański

Pociecho moja, książko,

Złożyła cię noc-poniewierka,

Bezsenność ze snami zmieszana,

Ciemna mgła do białego rana,

Somnambuliczna zecerka.

Bezładne rozpadały się czcionki,

Poranione goniły się słowa,

To dziwne że krew z nich nie trysła;

Z nieuchwytności, z rozbicia, z rozłąki

Prawda złożyła się oczywista;

Drukarska, gotowa.

Książko, pociecho moja,

Co jeszcze powiedzieć ci o tem?

Wychodzę z ciemnej nostalgii.

Wychodzę z mgły mej udręki:

Sny się stały przedmiotem,

Mogę wziąć je do ręki.

ЇЖАКИ

У їжачихи п'ять малих їжачат,

Вночі йде на полювання, вдень годує їх молоком

На відкритому животі,

Звідки це взялося у цім сараї,

На подвір'ї,

Звідки?

О Творець, що Ти знову вигадав,

Щоби здивувати мене, захопити

І всі важливі справи

Відкласти геть?

Самосвідома, таємна природа,

Пітьма, всіяна голочками,

У маленькій кульці переді мною

Безмежність, зведена в ємність.

П'ять разів по одному це скільки

І п'ять від усіх мільйонів,

Творцю, Який примножує,

Одвічно не вираховуваний?

Уважно іду травою

Щоби не ступити на неї,

Але де там!

Їжачата туляться до матері

Сплять новонароджені,

Сарай — Брама Небесна.

JEŻE

Jeżyca ma pięć młodych jeżątek,

Nocą wychodzi na łowy, w dzień karmi je mlekiem

Na odsłoniętym podbrzuszu,

Skąd to się wzięło w tej szopie,

W podwórzu,

Skąd?

Stworzycielu, cóżeś znowu wymyślił

By mnie zadziwić, zachwycić

I wszystkie ważne sprawy

Odsunąć w kąt?

Samowiedna, skryta przyroda,

Kolcami nabita ciemność,

W malutkiej kuli przede mną

Bezgraniczną określa pojemność.

Pięć razy jeden jest ile

I pięć przez wszystkie miliony,

Stworzycielu, który się mnożysz

Nigdy nieobliczony?

Idę uważnie po trawie

By nie nastąpić na nie,

Ale gdzież tam!

Jeże pod matką skulone

Śpią nowo nam narodzone,

Szopa — Brama Niebieska.

ВАЛІЗА

Марії Домбровській

На піддашші спить моє повернення,

Скрині, обкуті жерстю, валізи,

Уся моя вітчизна,

Паспорти, громадянства,

Емігрантські візи.

Валіза, мій великий маєток,

котрий я тут стільки захищав,

Нормальний нещастя початок

і безумний фінал.

Її облишили старі, зіпсуті діти,

готові й далі дитиніти й дуріти

і серед непотрібного лахміття

самотність дика, горе ностальгії,

Найбільш розпачливе лахміття.

Виття собаче за мій край карпатський,

Спазм, у якім так соромно зізнатись —

і мандри за мандрами, так багацько,

З Америки до Європи,

З Європи до Америки,

Валіза на плечах,

Стомлені ноги,

Вітчизна.

Такий мій багаж. Такий вояж,

розклад руху виглядає так:

всі сторони світу мені відкрито,

та виходу брак.

Така пастка. Ані щось звідти взяти,

Ані з чим до кінця дістатись:

повернення моє на піддашші,

згуба й кохання,

котре ані вбити не вмію,

ні захистити.

KUFER

Marii Dąbrowskiej

Na strychu śpi mój powrót,

Kufer blachą okuty, walizy,

Cała moja ojczyzna,

Paszporty, obywatelstwa,

Emigracyjne wizy.

Kufer, mój wielki majątek,

Którego tutaj mam bronić,

Normalny nieszczęścia początek

I obłąkany koniec.

Kufer starych zjełczałych dzieci,

Gotowych dalej dziecinnieć i głupieć

I śród niezdatnych na nic rupieci

Samotność dzika, gorycz nostalgii,

Najrozpaczliwszy rupieć.

Psie wycie za moją ziemią karpacką,

Spazm do którego wstyd mi się przyznać –

I przeprowadzka za przeprowadzką,

Z Ameryki do Europy,

Z Europy do Ameryki,

Kufer na plecach,

Schodzone stopy,

Ojczyzna.

Taki jest bagaż. Taki wojaż,

Taki mój rozkład jazdy:

Wszystkie strony świata otwarte

A wyjścia z żadnej.

Taki jest potrzask. Ani co wziąć stąd

Ani z czym dobiec na koniec:

Strych mój i powrót,

Zguba i miłość,

Której zabić nie umiem

Ani obronić.

НЕ ЛЯКАЙСЯ

Не лякайся, прочини двері,

Увійди в мій сон,

Ти не розбудиш мене:

Пливу по великій річці,

по берегу в кожній руці,

серце на темнім дні.

Не лякайся, прочини двері,

Увійди до кімнати, —

Так не прокинутися мені:

Я не сплю, бо шукаю в сутінках

Берегів, що тримав у руках,

Якісь землі на якомусь дні.

NIE LĘKAJ SIĘ

Nie lękaj się, otwórz drzwi,

Wejdź w mój sen,

Nie zbudzisz mnie:

Płynę po wielkiej rzece,

Od brzegu do brzegu ręce,

Serce na ciemnym dnie.

Nie lękaj się, otwórz drzwi,

Wejdź do pokoju,

Nie zbudzisz mnie:

Nie śpię, szukam po ciemku

Brzegów które trzymałem w ręku

Jakiegoś gruntu na jakimś dnie.

НІЯКОВА РІЧ

Сльози, відомо, ніякова річ,

Не чоловіча.

Так.

Але доти,

Доки нема вже нічого,

Окрім плачу.

І як тоді бути?

Почати спочатку,

Вступити до школи

і вчитися вчитись

ціле довге, складне життя

Першої,

Дорослої,

Чоловічої

Сльози?

RZECZ WSTYDLIWA

Łzy, wiadomo, rzecz wstydliwa,

Niemęska.

Tak.

Ale do czasu,

Gdy nie ma już nic

Tylko płacz.

I co wtedy robić?

Zacząć od początku,

Zapisać się do szkoły

I uczyć się uczyć

Przez długie, zawiłe życie

Pierwszej,

Dorosłej,

Męskiej

Łzy?

ІСТОРИЧНА ПОПРАВКА

Вітчизна не є чуттям,

Виправляйся, старий товаришу,

Недосить тобі ані п’яти, ані десяти почуттів

щоб винюшити її,

Це добре для котів, що щоночі

Безпомильно втрапляють у свій кошик

щоб згорнутись клубком і спати.

Вітчизна — це така підшкірна пам’ять,

Безсонний нерв,

Нічний покутник, який добре знає,

Чого він хоче тут, нащо волочиться

Думками, марами, століттями,

Й навіть котів з нагрітої вовни

Жене і не дає їм спати.

 POPRAWKA HISTORYCZNA

Ojczyzna to nie jest węch,

Popraw się stary mój kompanie,

Nie starczy ci pięciu, dziesięciu zmysłów

By ją wywąchać,

To dobre dla kotów, które co noc

Trafiają bezbłędnie do swoich koszów

Aby zwinąć się w kłębek i spać.

Ojczyzna to jest pamięć podskórna,

Bezsenny nerw,

Pokutnik nocny bardzo świadomy

Czego chce tutaj i po co się włóczy

Po myślach, po widmach, po setkach lat,

I nawet koty z wygrzanej słomy

Wypędza, nie daje im spać. 

НА САМОМУ ДНІ

Якщо ти не спустишся на саме дно,

як відміряєш висоту гори,

з якої ти впав?

Якщо ти не прокинешся наодинці

З пітьмою, що заповнює твої очі,

як ти зможеш потім прозріти?

Якщо ти не лічиш поразок,

то як відрізниш неміч від пихи,

як же ти піднесешся?

А якщо дістанешся джерела сили,

Навіть і на дні, у глибині пітьми,

Якщо ти відштовхнешся звідти,

Скажи мені, хто ти,

Дай мені руку.

NA SAMYM DNIE

Jeśli nie zejdziesz na samo dno,

Jak odmierzysz wysokość góry

Z której spadałeś?

Jeśli nie ockniesz się sam na sam

Z ciemnością gdy ci oczy napełni,

Jak kiedykolwiek przejrzysz?

Jeśli nie zliczysz swoich klęsk,

Jak odróżnisz niemoc od pychy

I jak się dźwigniesz?

A jeśli dokopiesz się źródła sił

Nawet u dna i w głębi ciemności,

Jeśli odbijesz się stamtąd,

Powiedz kim jesteś,

Podaj mi rękę.