Нині, 11 жовтня 2024 року, відійшов у засвіти один з олдових гіпі першої генерації 1960-х років Валерій Дем'янишин «Дем», вільний художник, чудовий графік, бітник, веселий ваґабунда, учасник байкерської групи мотогіпі 1980-х років. Львівська легенда.
Валерій Дем'янишин «Дем» (19/01/1947–11/10/2024)
Від 1967 року з видження його знали, мабуть, всі львів'яни. Те, що за паспортом він – Валерій Дем’янишин, знали тільки втаємничені мистецтвознавці: його знали як Дема – суперграфіка, з «останніх могікан» богемно-андеграундного повоєнного Львова, що вже десятиліття років витав у вільному творчому польоті між простором і часом.
І його лаконічна графіка теж була позачасова. Макрооптика її медитативного світу перетворювала природничий дріб’язок навколо нас – всі оті камінчики, гілочки, листочки, мушельки... – на багатозначні символи світобудови. На вічність.
«Особисто мене він захоплював тоді двома сторонами своєї особистості – зовнішністю, стовідсотково гіпівською, і творчістю. Його графічні роботи того часу – цілком особливе явище на львівському та й загалом українському тлі. Для мене він був однією з тих постатей, які робили Львів найцікавішим містом на світі, він належав справжньому Львову, таємному, і протистояв зовнішньому, совковому...» – писав Юрій Андрухович.
Calling Dem
У квітні сімдесят восьмого
я лежав на підлозі в одному з гуртожитків Львова,
майже непритомний від випитого
і вісімнадцятилітній.
Наді мною щось відбувалося, мої старші
друзяки приймали гостей, пили чай
з вином, варнякали про мистецтво.
Мою голову крутило в центрифузі.
Здається, то було нещасливе кохання
і проблеми з курсовою в тому числі.
Крізь туман в очах
я побачив патлаті обриси Дема і провалився
у ще глибшу безодню: неможливо! Delirium
tremens: Дем у моїй кімнаті!
Я вже не знаю, добре це чи погано,
але у вісімнадцять років ми все ще потребуємо
культів, ікон, чи швидше ідолів.
Дем був художником альтернативи.
Дем був гіповий, сюровий, джинсовий,
асоціальний, універсальний.
Менти в’язали його замалим не щодня.
Його картинки купували західні сноби.
Як усі фанатики, я готовий був мити
його подірявлені стопи.
Він був святий мого культу, you know what I mean.
У жовтні дві тисячі другого
(нічого ж собі, чверть віку як вітром здуло!)
його не пустили на мій вечір.
Кажуть, він був майже непритомний
від випитого і не надавався. Тим більше,
для такого альтернативного зібрання.
Усе, що лишилося того разу від нього –
якась така літографія
завбільшки з поштову марку, для мене.
Я навіть не знаю, що з нею робити.
Якось дивно вішати поштову марку на стіну.
Але я не про те –
я про вічне розминання. Стільки облич
засмоктало у недосяжні відстійники!
Вони вже навіть не кричать звідти,
вже навіть не кричать.
І стільки всього не сталося, що більше
й не станеться.
А з іншого боку –
який роман ми удвох написали, самі
не відаючи! Яка нев***енна епічність
на цілих чверть віку! Дем! Ти чуєш?!
Дем!
Це я до тебе кричу зі свого відстійника.
11.10.2024