23 грудня 1815 року. Маєток в селі Уладівка на Вінниччині. Граф завершив виточувати кулю зі срібної накривки, яку зняв з цукернички. Одні, як Роже Кайюа (1913–1978) і Ґустав Ґерлінґ-Ґрудзіньський (1919–2000), стверджували, що він цим займався багато тижнів, інші усе спрощували: мовляв, не треба було нічого виточувати, бо кругла кулька уже була на тій накривці, досить лише було її спиляти.
Потім граф допив вино і вистрілив собі в груди.
Але срібна куля? Він що – був упирем? Не вірив, що його вб'є звичайна куля?
Так виглядало самогубство визначного французького, польського і українського письменника, мандрівника, ученого, масона, таємного агента і дипломата Яна Потоцького, автора химерного роману «Рукопис, знайдений в Сараґосі».
Найширша і найґрунтовніша його біографія вийшла з-під пера французів і перекладена в Польщі: Rosset Francois, Triaire Dominique «Jan Potocki».
В мережі є чимало про самого письменника, тож не розповідатиму про його численні мандри Європою, Північною Африкою, Туреччиною, Єгиптом, Кавказом, Китаєм і т. д. Менш відомою є його драматургічна творчість в Україні.
У 1799 р. він пошлюбив Констанцію Потоцьку (1781–1852) і оселився у свого тестя Станіслава Щасного Потоцького (1752–1805), який дитинство провів у Христинополі, а згодом заклав відомий парк Софіївка на честь дружини Софії, що була за походженням гречанкою з Константинополя, а згодом – легендарною куртизанкою. Софія заслуговує окремої історії, але вона вже оповіджена без мене, зокрема в романі Павла Наніїва «Тричі продана».
«Шляхетним і щедрим душам властива підприємливість, творчість і рішучість у подоланні труднощів. Власник величезних статків, граф Станіслав Щасний міг витрачати їх на міські розваги і байдики, але волів цивілізувати дику Україну і принести мистецтво в край, де навіть не знали ремесел; він справді мав задоволення від того, що діяв на такому величезному терені: міг проїхати 40 французьких миль з кінця в кінець своїх володінь, де населення перевищувало 240 тисяч душ», – так писав Ян Потоцький про свого тестя Станіслава Потоцького, засновника міста та фундатора палацу в Тульчині Брацлавського воєводства (нині Вінниччина). Важливим елементом цього «осередку мистецтв» був постійний театр, побудований незадовго до 1787 р. і приурочений до візиту короля Станіслава Августа Понятовського (1732–1798).
Театральна сцена була частиною величезного палацового комплексу, збудованого, ймовірно, Лакруа – польським архітектором, який отримав освіту в Римі. Театр розмістився в південно-східній частині палацу, на алеї, а сцена й глядачі – у східній частині значно видовженої будівлі, де також містився манеж. «Ця будівля стояла вздовж дороги, як і стайні, розташовані з іншого боку, – писав сучасник. – Обидві будівлі правили за куліси і привертали увагу гостей, що йшли алеєю до воріт у лівому крилі палацу. Минувши їх, гість опинявся перед монументальним основним корпусом у внутрішньому дворику, оточеному двома вражаючими бічними крилами».
Театр, якого сьогодні не існує, був побудований «відповідно до нового архітектурного смаку», за словами Адама Нарушевича (1733–1796) – вченого, який супроводжував короля. Оґюст де Месенс, граф де Лаґард-Шамбонас (1785–1853), який зупинявся при дворі Потоцьких, стверджував, що театр був побудований «за таким самим планом, як і театр Ермітажу в Санкт-Петербурзі».
Зали були облаштовані за зразком грецького амфітеатру, увінчаного напівкруглою колонадою. Таке розташування забезпечувало однакову видимість для всіх глядачів. А зразком для архітектора був Олімпійський театр у Віченці, збудований у 1580–1584 рр. за проєктом Андреа Палладіо (1508–1580).
Коли Ян Потоцький оселився у свого тестя, то не дармував і виставив у тульчинському театрі власну п'єсу «Андалузійські цигани» (Les Bohémiens d'Andalusie), ба й сам грав у деяких виставах. Тут треба зазначити, що вся творчість Яна Потоцького писана французькою мовою і далеко не вся ще видана і не досліджена. Надто його активна участь у театральному житті Тульчина.
Театр вражав своїм сценічним обладнанням. Багатство гардеробу, включене до інвентаря, підготовленого незадовго до смерті Станіслава Потоцького, свідчить про цілковито професійний характер театру, де виступало дві сотні акторів і оперних співаків. Перебуваючи в тестя, Ян Потоцький написав ще одну п'єсу, яка засвідчила значні технічні й акторські можливості театру: «Сліпий» (L'Aveugle). Ця п’єса є зворушливим портретом шести сестер Фарґо: Саломеї, Констанції, Антоніни, Жозефіни й Емілії, які мають танцювальні, музичні, акторські, літературні та господарські здібності. Позбавлена талантів своїх сестер, прекрасна і мудра Сесілія віддана матері та піклується про тих, хто її потребує.
Французький дослідник Dominique Triaire, який, власне, і відкрив цю п'єсу кілька років тому, стверджує, що ролі шістьох панночок безперечно написані для найстарших доньок Станіслава Потоцького і взяті з життя. До мадам Фарґо з'являється пристойний молодик і вручає листа, написаного її чоловіком, такого змісту: «подавець сього листа має право вибрати собі до вподоби будь-яку з наших доньок». І це один в один списано зі сватання самого Яна. Правда, він перед тим, як вибирати, ще кілька днів приглядався, та й не був уже молодиком, а старшим на двадцять років від Констанції.
Згодом була виявлена ще одна п’єса Потоцького, опублікована в Польщі: «Жіль одружений» (Gile en ménage), яку він теж написав для місцевої сцени. Як і у випадку зі «Сліпим», пригоди героїв п’єси нагадують сімейну ситуацію письменника. Невдовзі після власного весілля автор демонструє на сцені подружню кризу Зерцабелли і Жіля, спричинену схильністю молодої дружини до її кузена Криспіна. Однак з огляду на зарозумілість і капризи залицяльника, Зерцабелла врешті відмовляє йому в своїх ласках і заявляє, що «жінка зробила би помилку, довірившись йому».
На той час Яна Потоцького та його дружину об’єднувало щире захоплення театром і подорожами. У листі до брата він створює образ ідилічного, гармонійного співіснування і пише, що спільне читання подорожніх описів Семюеля Гірна (1745–1792), Жана-Фуа Ваяна (1632–1706), Мунґо Парка (1771–1806) і Вільяма Джорджа Брауна (1768–1813) постійно переривалося вереском їхнього малюка.
Проте згодом в житті письменника з’явилися перші подружні проблеми, певною мірою схожі на ті, з якими стикаються герої п’єси «Жіль одружений». 3 травня 1802 року «шлюб, такий щасливий до того часу», за словами Яна, пережив першу кризу. У листі до тестя він повідомив, що Констанція вирішила розлучитися і піти до коханця. «Однак завдяки сцені, не позбавленої драматичної сили, Констанція змінила своє рішення серед "зворушливих криків" дитини, яка "кликала тата на тисячу голосів"», – зазначив дослідник Пшемислав Вітковський.
Ця історія не обійшлася без комізму. Молода дружина «після того, як засвідчила своїми листами готовність впасти в обійми залицяльника, – писав Ян тестеві, – нарешті мусила втікати від його переслідувань, що було неабиякою подією, як і сягання по вогнепальну зброю, вимагаючи розлучення, а це далебі новинка!»
Тут він пригадав попередні події, коли Констанція наполягала на розлученні. Ян завершує свій лист до «любого тестя» тим, що вважає всю історію «дитячою примхою», незважаючи на протести дружини, яка, вочевидь, ставилася до цього значно поважніше.
Врешті у 1808 р. вони таки розлучилися.
В тульчинському палаці побувало багато цікавих людей, чимало письменників, як-от Фелікс Бартолоцці, який прожив там цілих 15 років і на шлюб сестер Констанції Ружі (1780–1862) й Октавії (1786–1842) подарував графівнам вірші італійською і французькою. Власне під час їхнього шлюбу 31 серпня 1802 року й було виставлено п'єсу «Жіль одружений».
У 1805 р. ця цікава епоха в історії тульчинського театру завершилася від’їздом Яна Потоцького до Петербурга, де граф отримав роботу в міністерстві закордонних справ, і смертю його тестя. Проте мистецьке життя тульчинського двору не завмерло. Присутність таких митців, як «шкоцький Рафаель» Вільям Аллан (1782–1850), надавала особливого колориту. Надто, що він прибув у товаристві маркіза Александра Дуґласа, майбутнього герцога Гамільтона (1767–1852). До речі, віденське видання поеми «Софіївка» Станіслава Трембецького (1739–1812), який теж жив при дворі Потоцького, було чудово ілюстроване гравюрами Фердинанда Шлеґеля за малюнками саме Вільяма Аллана.
Після повернення в Україну 1809 р. Ян Потоцький знову залучився до театру в Тульчині.
Ян Потоцький писав історію України, описував українців, що дало підстави Путіну прибрехати, що власне він і вигадав українців, хоча про українців і козаків писали чужинецькі автори набагато раніше. Потоцький був послом у польському сеймі, але не володів польською мовою, тож послуговувався, як стверджує дослідниця Анна Васілєвска, «мовою простолюду». Чи не з околиць Тульчина?
З самим письменником пов'язано чимало легенд, з якими дослідники інколи змушені погодитися. Журналістка Евеліна Жултовська, яка мала доступ до деяких архівів, писала, що Ян Потоцький займався чужолозтвом, бо спав і зі своєю матір'ю, і з сестрою, і з тестьовою. Знайшли листи першої дружини Яна княгині Юлії Любомирської, які свідчать про те, що він підтримував стосунки зі своєю невісткою Констанцією Ржевуською, сестрою Юлії, дружиною Северина Ржевуського, з якою він пізніше листувався.
Легенда про срібну кулю теж не всіма сприйнялася. А однак... Кілька років тому Dominique Triaire знайшов список інвентарю Уладівки, що його упорядкували відразу по смерті Яна Потоцького, а там серед срібних виробів є цукорниця... «без накривки».
«Рукопис, знайдений в Сараґосі» був перекладений українською з польської. Однак дослідники довели, що польський переклад не повний, тож почалася праця над новим. Хотілося б, щоб і в нас з'явився повний переклад.
19.06.2024