Райнер Марія Рільке. Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе. Роман, поезії. З німецької переклали Євген Попович, Петро Таращук та ін. – Харків: «Фоліо», 2013. – 283 с.
Після Ніцше найкраща, найбагатша, найглибша з-поміж відомої мені німецької прози, пронизана надзвичайно ясним ритмом і мовби огорнена проглядною темрявою, над якою опалове мерехтіння страждучої пам'яті, — роман, який майже не знає аналогів, адже його романність розчиняється у замкненому просторі позачасової актуальності спогаду. Я б назвав його сурмою революції, яка покликала новий світ роману пам'яті, я б поставив його біля Пруста, Джойса, Бекета, якби у цих тихих рядках німецької прози пролунав тон парадигматичності, вимоги, жадання.
Це слова з есе німецького філософа Ганса-Ґеорґа Ґадамера «Райнер Марія Рільке через 50 років», що ввійшов до збірки «Вірш і розмова», укладеної свого часу метром герменевтики. Для неї Ґадамер дібрав тринадцять найрепрезентативніших праць з поетики та естетики художнього тексту – навдивовижу яскрава, хоча не така відома грань його доробку.
В тому, що більшість есеїв присвячено віршам, угадується не так вплив Гайдеґґера, Ґадамерового вчителя, як ушанування ролі поезії в універсумі німецької культури, її частки за обсягом і вагою.
В тій збірці Рільке опинився в товаристві Гельдерліна, Ґеорґе, Целана, Гільде Домін, Ернста Майстера. Між Ґеорґе і Целаном – доволі символічне позиціонування. Стефан Ґеорґе, людина-святиня, жрець спорудженого власноруч храму поезії, світило, на тлі якого Рільке почувався, як не важко здогадатися, не вельми комфортно. Так тривало доволі довго.
І Целан. Між Рільке й Целаном – прірва, дарма що обоє – реформатори поетичного мовлення. Така сама прірва між Рільке і Бекетом, з яким Ґадамер порівнює Рільке. Бекет і Целан – по цей бік, Рільке – по той. Найвище, що можна зробити, – перекидати над прірвою мости діалогу, естетико-поетикальних конструкцій, що й робить Ґадамер, усвідомлюючи або й ні, що самої прірви вже не засипати, але можна (і варто) спробувати зв’язати розриви в линву тяглості і традиції. Людина має все ще цю здатність (попри все ще цю здатність) – долати нездоланне духовним зусиллям.
Бекет і Целан – квіти серед пустелі, шкарубкі і шпичакуваті, важкодоступні і неприступні, якими й мають бути рослини, щоб вижити там, де немає гумусу – чогось, що дуже подібне до гуманізму – звучанням і сутністю.
Рільке – квітка випещена та розманіжена, звикла до плекання і пестощів, вона – рослина добре доглянутого саду, можливо, не так у біографічному, як культурософському плані. Її пелюстки – тендітні і лагідні, хоча, якщо вона троянда, її стебло теж вкрито шпичаками. Тими, про які писав Ґете, імітуючи народний мотив, фольклорну поезію.
Троянда, якій Рільке присвятив незабутні рядки, – напис, обраний поетом для свого надгробка; в ньому троянду розіп’ято в тенетах алітерації: «Ружо, о суперечносте...» Зокрема, й суперечність між військовою муштрою, що, за визнанням Рільке, не принесла йому жодного придатного для мистецького розвитку досвіду, і «Піснею про кохання і смерть корнета Крістофа Рільке», з якою тисячі юнців ішли на забій в ім’я цісаря та монархії. Як-не-як, військовий стан був, поряд із бюрократією, найважливішим сегментом австрійського суспільства. То був химерний час, в який Гуґо фон Гофмансталь, один із чільних представників літературного фан-де-сьєклю, готував володареві відозву «До моїх народів», маніфест війни, а чимало митців були упоєні патріотичними почуттями.
Рільке теж вибудовуватиме свою систему захисту, його творчий шлях від відкритих до всіх вітрів і вкрай вразливих строф, незрілих, подекуди невправних, але вже тоді високопоетичних, до пізніх циклів та збірок відтворює, як це відбувалося.
Наприкінці відомої казки один із персонажів, якому не пощастило (так це заведено сприймати), опиняється з однією рукою, як у людини, й одним крилом, як у птаха. Ситуація поета дуже подібна до цього. Його рука-крило – нагадування і спокуса. Його тексти – сповнені туги спроби, що нагадують про ширяння. Про те «колись», до болю відчутне й водночас украй спекулятивне.
Авжеж, вони всі новатори – Целан, Бекет, Ґеорґе. І Кафка, якого Ґадамер не згадує. І Джойс, який стоїть поряд. І Пруст. Пруст, Джойс, Кафка, Рільке – переосмислювачі романної форми. Їхні твори мають так мало спільного з прозою XIX століття, вони – великий ривок, а може, й прорив у романному мовленні. Це те найважливіше, що дозволяє ставити їхні імена поруч. В усьому іншому вони доволі сильно різняться. «Мальте» має мало що спільного з «Уліссом», і навіть Рільке й Кафка, вихідці з Богемії, уродженці Праги, громадяни Австро-Угорщини, доки та існувала. Не допомагає й обставина, що в романі Рільке – замки і в Кафки – «Замок», кореспонденція між дрібнобуржуазним «я», в сум’ятті й самотності, й аристократичними структурами, вихолощено-недосяжними, які не те що не пропонують сподіваного затишку, а вкидають у ще більшу непевність.
Таким чином, у напнутому Ґадамером неводі порівняння залишиться тільки Пруст. І так добре. Обидва оповідачі, в Пруста і Рільке, перебувають у пошуках утраченого часу. В образі Мальте Лаурідса Бріґе Рільке здійснив свої аристократичні аспірації, якими відмалку був буквально хворий, тоді як Пруст описує світ, яким він для нього був, змінюючи імена і почасти констеляції, де-не-де затушовуючи, найбільше, однак, відреставровуючи. Світ, яким він постає у творі Рільке, – це світ-якби, в Пруста він саме таким був. У Рільке – світ вимріяний, в Пруста – опоетизований. Роман-нотатник супроти роману-епопеї.
І вже зовсім загубився ще один новатор, без якого «австрійська тріада» невиправдано неповна. Важко уявляти Рільке і Кафку без Роберта Музіля. Музіль мовби допоміг їм витримати виклик Пруста, створити йому альтернативу-відповідь, в якій квінтесенція, яку ще називають істиною, не змогла сховатися ні за панорамністю туги, ні за бездоганною витесаністю фрази. Годі уявити, щоб дві епопеї були аж такими різними, нічим не поступаючись одна одній – ні простором списаних сторінок, ні внутрішньою ґрандіозністю. Тим не менше, просторовій відкритості «В пошуках утраченого часу» протистоїть маріонеткова салонність австрійського життя, проти якої годі що-небудь удіяти. Твір сильного митця завше снується з двох складників – з того, що хоче сказати автор, і того додаткового, що каже твір, так би мовити, від себе.
Життя починається смертю. Життя модерністичного з неоромантичним накипом тексту починається сценою смерті, і навіть тоді, коли воно нею завершується, її дух супроводжує оповідь, ширяє над нею то невидимою, то оприявнюваною присутністю:
По моєму дідові, старому камергерові Бріґе, видно було, що він носить у собі смерть. Та ще й яку: два місяці завдовжки й таку гучну, що її було чути на цілу околицю.
Довгий старий панський дім був замалий для неї. Здавалося, що доведеться добудувати до нього флігель, бо тіло камергера дедалі більшало, і він весь час вимагав, щоб його носили з кімнати до кімнати, і страшенно розгнівався, як наприкінці одного дня вже не лишилося жодної кімнати, де він іще не лежав.
«Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе» – простір, в якому давно померлі з’являються з такою ж суверенністю, з якою живі в ньому облаштовують і гайнують будні. Тривога, примари, страх... Вони з Мальте Лаурідсом, альтер еґо письменника, нерозлучні так само, як і з самим письменником, якого супроводжували від раннього дитинства до останніх днів.
На цих сторінках знайдемо і рецепт ліків від страху, бо як радість – душа життя, так страх – дух смерті: «Я щось зробив проти страху. Цілу ніч сидів і писав...» У випадку оповідача – цілу ніч, у випадку автора – ціле життя.
«Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе» – книжка, де відчувається Бодлер, де він вшановується прихованим і прямим цитуванням, тоді як її герої читають Пушкіна та Некрасова. Містить вона також сповідь і кредо, якими Рільке через фігуру оповідача відкривається нам, – самосумніви, шлях до осягнення й, урешті, апологія себе та мистецтва:
Чого варті вірші, написані так рано? З ними треба почекати, треба ціле життя збирати сенс і чар, і то життя якомога довшого, й тоді, аж наприкінці, може, напишеш десять добрих рядків. Бо вірші — не те, що про них думають, не почуття (ті приходять рано), вірші — це досвід.
Досвід, який складає меншу, проте не менш значущу частину найновішого українського Рільке – вірші різних років, з різних циклів і збірок в інтерпретаціях класиків Миколи Бажана і Михайла Ореста, а також наших сучасників – Олега Жупанського і Віктора Бойка, упорядника книжки, автора приміток і передмови.
Мова перекладу «Нотаток Мальте Лаурідса Бріґе», розпочатого Євгеном Поповичем, а доопрацьованого Петром Таращуком, читається невимушено, плинно. Вона ані підрум’янює, ані спотворює оригінал. Якби не реалії і не перед-знання, можна було би подумати, що твір написано українською.
Видання побачило світ у заснованій 2001 року серії «Бібліотека світової літератури». Чудове наповнення, зазвичай талановито виконані переклади в жахливій обгортці, починаючи від ґатунку паперу й закінчуючи загальним виглядом серії, мовби на кепкування з Рільке, для якого зміст і форма були нероздільними.
22.08.2013