А ви що хотіли?

Попри те, що більшість не бажає воєн, вони, на жаль, трапляються.

Не може, в теорії, хто-небудь, у кого дім, родина, звичне життя, прагнути, щоби усе це якоїсь миті піддавалося руйнації, ба більше, щоби відчутна загроза наглої смерті чи випадкової загибелі переважала над інстинктом самозбереження. Не переконаний, що мешканці донецького та луганського реґіонів прагли саме такої руйнівної й затяжної війни, яку переживаємо. Їх лякали бандерівцями, українською мовою, нацистами. Вони, звісно, не розуміли галичан з їх запеклою ідеєю незалежності, – але те, що з 2022 року тамтешні міста та селища будуть стерті з лиця землі, їм, мабуть, не снилося й у страшних снах. Їхніми почуттями маніпулювали: мовляв, ми годуємо цілу Україну, у нас промисловий потенціал, ми – інакші, тому й ставлення до нас повинно бути інакшим. Майдан прискорив ферментацію реґіональних відчуттів, однак не без зовнішніх факторів, тобто російського впливу. Бур’ян посіявся у їхніх головах. Звісно, що на Донбасі були і є свої патріоти, українофіли та просто притомні громадяни, але їх горстка, тобто, як писав Стус, «малесенька щопта».

Чого гріха таїти – Донбас обирав нам президентів, постачав прем’єр-міністрів, депутатів, регулював тіньову економіку, був дахом і кублом криміналітету. У часи Януковича цей будяковий пустир, пропахлий антрацитом, буяв. Найрадикальніші з-поміж політологів та інтелектуалів пропонували взагалі відмовитися від цих територій заради, як уважалося, святого спокою. «Спірні території» ніколи не будуть, повторювали вони, «територіями спокою і миру», бо на те вони й спірні. Так чи інак, з’явиться хтось, хто пригадає собі, що потрібно натиснути на мозоль національної образи. Саме внаслідок маніпуляцій з історичними фактами та образами майорять для німців Ельзас і Лотарингія з Судетами, для румунів – Північна Буковина, для поляків – Галичина, для угорців – Закарпаття, для китайців – Далекий Схід, для росіян – усе, що навколо них, від Кавказу до Середньої Азії.

«Упорядкованість» східних українських кордонів та їх демаркація поза «спірними територіями» навряд чи зупинила б російський напад 24 лютого 2022 – їм треба було всю Україну. Просто час ікс, на думку аґресора, настав саме того дня і саме того року.

Війна в Україні була передбачуваною. Вірити у цю маячню не хотілося, але внутрішня тривога і недовіра, з огляду на активність антиукраїнських сил, смоктала під ложечкою. Приготування розпочалися одразу після розпаду Радянського Союзу. Дарма, що Єльцин з бодуна бовкнув, що він увесь час думає про Україну. Одночасно з ним думали про Україну й інші – більш радикальні російські сили, які, висунувши нагору Путіна, отримали карт-бланш для реалізації своїх імперіальних зазіхань. Звісно, що українське суспільство, пронизане усякої масті шпигунами, зрадниками, пристосуванцями та ватою, протягом періоду незалежності нагадувало баґі-автомобіль, корпус якого зварений з різних труб, а припасовані двигун й колеса підібрані на звалищі вживаних авто. Хотіли-сте звивистої дороги Незалежності – їдьте! Так або майже з такими гримасами на лиці спостерігав за усім ходом новітньої історії донецький край, донецькі степи, Дике Поле, ментальний схід, совок, індустріальне серце України. Натяки на національну ідею доводили це сталеве серце до мікроінфарктів. Його політичні та економічні очільники намагалися перекрити будь-яку згадку про національне відродження, мову, зміну історичної парадигми та дискурсів. Вони спішно приймали у Верховній Раді антиукраїнські закони, наголошували на федералізації країни, вони нічого не хотіли чути про Світличного, Стуса, Дзюбу – вихідців з Донбасу. Агов, чейже Дмитро Донцов з Мелітополя? Ну, про цього й поготів..

Зрештою, ідея національної ідентичності у часи постісторії втрачала привабливість. На Заході до цього ставилися – й почасти ставляться – вельми скептично, уважаючи, що це вчорашній день. Спритні політтехнологи ригів апелювали до прикладів Швейцарії чи Бельґії – країн, у яких дво- й тримовність цілком природня й не викликає на позір жодних конфліктів. Вони спеціально виключали особливість ситуації в Україні, в якій загроза національній мові, внаслідок відомих історичних причин, смертеподібна. Донецьк і донецькі, нехтуючи усіма правилами хорошого тону, доводили своє як в дитячій грі чиє верхнє – політичною силою, економічними важелями та російськоцентричним менталітетом. Ситуація, здавалося, на їхньому боці. Чого бідкатися? За ними стоїть Росія з її потугою, на яку вони молилися, і спомини про гегемонію у недавньому радянському минулому. І раптом Майдан, а потім Революція Гідності не на жарт перелякала самовпевнений донецький реґіон. Не на жарт стривожилася й Москва. Мабуть, ніхто тоді не передбачав такої траєкторії розвитку подій.

Обставини місця народження прямо впливають на твій подальший діалог зі світом. І яким би не був твій шлях, тобто якими країнами і містами не доводилося тобі волочитися, все одно оте перше знайомство зі світом залишається архіважливим, тобто ґрунт і небо, птахи і дерева, перші слова та їх солодкий, як цвіт акації, особливий мелос будуть твоїми назавжди. І хоч я народився і виріс в Галичині, у мене до сходу особливий сентимент – бо свого часу я мешкав у Кривому Розі у тому віці, коли відбувається формування, і ментальність великого промислового міста мені знайома та зрозуміла. Що Донецьк з містами-супутниками, що Кривий Ріг – конґломерати, в яких спресовано чимало мешканців з різних частин України та колишнього Радянського Союзу. Більшість – заробітчани, які приїхали після Другої світової війни, дехто – поселенці після відбуття термінів за різні злочини. У Радянському Союзі такі міста постачалися за першою категорією, чого не було в жодному іншому, окрім Києва. Так зароджувалася пролетарська пиха, яку підігрівала радянська пропаганда про гегемонію пролетаріату. Я чимало пам’ятаю з того мого криворізького побутування. Не думаю, що Донецьк чим-небудь відрізнявся, хіба тим, що у нас добували руду, а в них – вугілля. Тяглися поза Кривим Рогом яри та балки, абрикосові садки, посадки диких маслин, ну й, звісно, ковила, бо тут вже степові терени. Пахло отим різнотрав’ям та цвітом фруктових дерев впереміш із димами металургійних заводів та доменних печей, а незрима пилюга золотої руди, яку добували в копальнях та відкритим способом у кар’єрах, осідала рудими смугами доокруж. Навіть сніг, що випадав взимку, почасти був рудим. Така-от поезія, панове, з рудоносної столиці України.

Так уже історично склалося, що чим далі на схід, то територія розширюються, землі тягнуться до горизонту, поселень рідшає, на заході ж – скупчення і перенаселення. Захід і схід для України виявився не лише географічним вектором, а північ-південь не лише шляхом з варяг у греки – це перехрестя цивілізацій, що витворило якийсь магічний клубок туго зав’язаних історичних процесів, які нині вирішуються на полі бою під Бахмутом, на куп’янському чи херсонському напрямках.

Якщо побути на мить середньовічним картографом, то майже всі відомі нам мапи вказують, що усе, що на схід від Європи, кепсько вивчене, поросле лісами з болотами, а тому тьмутараканне. Нікому там і в голову не приходило картографувати свою територію, позначати кордони, визначати місцеположення міст і поселень. Усе це виконували французькі, голландські та німецькі мандрівники й картографи. А друкарські станки в Амстердамі чи Берліні відтискали графічні малюнки земель, удекоровані спеціальними шрифтами. Якщо шукати якоїсь – хай поверхневої – відповіді, чому так склалося, що захід і схід, по суті, протягом тривалого історичного циклу борикалися й борикаються як антагоністи, то, можливо, в усьому винна культура. Факт незаперечний, що сучасна модель культурної цивілізації, тобто до певної міри домінуюча у світі, вийшла з християнства. Були, звичайно давня Греція з давнім Римом, чиї культурні набутки у ранньохристиянську добу переживали період взаємопроникнення і взаємозбагачення. Такий бажаний для Московського царства третій Рим не міг зреалізуватися, не допомагало навіть східне християнство, бо Степ розумів культуру інакше. І тільки захоплення нових територій, збагачення за рахунок тубільців, тобто колонізація околиць та окраїн й модернізація за петрівських часів, дозволило Степу оформитися в імперію, а італійські архітектори вибудували зразок європейського міста в Петербурзі. Традиція ставала гальмом, церковний розкол – внутрішньою задавненою проблемою Росії. Схід, незважаючи на італійські будівлі, опирався. Не невідь-звідки, а власне з тієї не завершеної модернізації російського суспільства буруняться ідеї Солженіцина і Дуґіна про чужість і ворожість Заходу. Без України їм не кайфово, але й з Україною незатишно.

Як це не прикро визнавати, але Україна, в минулому і почасти тепер, оточена кількома державними утвореннями, які несуть у собі імперіальне минуле. Найпершою з цього ряду буде Росія. Тут, як кажуть, no comments. А хто ж ці інші? – звісно, Польща, Угорщина й Румунія. Усі вони з надламаною ідеєю своєї «великості», недоімперіальності та своїми історичними програними баталіями. Легко, звісно, прокреслити кордони – скажімо, після Другої світової війни – й утворити нові обриси державних утворень, але зовсім непросто, щоби попередні кордони в одну мить вивітрилися з голів якоїсь – хай марґінальної – частини суспільства. Все одно родинна пам’ять, де хтось когось чомусь убив, чи пограбував, чи образив, перекочовуватиме від покоління до покоління, щоби або притухати, як вогнище під дощем, або ж розгоратися, як сухий хмиз.

Недаремно в Румунії пробиваються паростки зазіхань на Північну Буковину, у Польщі – на східні креси й зєльону Україну, а в Угорщини – на таке миле серцю мадярів Закарпаття. Так, це дрібна частина у тих суспільствах. Дрібна, але вона є – і помилково було б гадати, що їх не стане більше. Хто зна. Схід і захід України, як два мінуси в магніті, по-різному назагал реагують на ці порозуміння з найближчими сусідами. Чому це так важливо – бо взаємини з найближчими сусідами свідчать про внутрішню національну єдність. Непопулярні донедавна на Заході розмови про національну ідентичність повідходили в минуле, коли до влади у таких центральноєвропейських країнах, як Польща, Словаччина, Австрія чи, скажімо, Голландія, добивалися політики та партії з правими поглядами. Європейська самоідентичність одразу прокинулася, коли побачила натовпи сирійських чи африканських біженців, що допливали до італійських берегів. Та певно, що своя сорочка ближче до тіла – і тому риторика політиків мусить реагувати на зміни. У Німеччині бараки для сирійських поселенців сприймалися як тимчасове явище, а тепер вже й наплив українських біженців – чималий головний біль. Зрозуміло, що сучасні західні суспільства давно не моноетнічні. Але ж мова і культура у них цементуючі. Саме там криється причина конфліктів поміж прибульцями та автохтонами. Вона – в культурі та почати в релігії, якщо брати до уваги християнство та іслам. Ісламські анклави у Франції та Англії, в яких звербувати терористів чи просто невдоволених карикатурами на Пророка, – як два пальці...

Наша війна вкотре поставили проблему національної ідентичності. Ми це жували й пережовували, перетягували канат: хто сильніший та впливовіший – індустріальний російськомовний совковий Донбас чи аграрна національно свідома мітологічна Галичина. Протягом тридцяти років Незалежності перетягування канату й гра м’язами призвели до війни. Порозуміння не трапилося, розкол поглибився. Мені можуть заперечити, але стривайте: якщо б навіть у російськомовному Донбасі була б крихта національної свідомості, то чи так радо вони б трощили районні адміністрації, нищили національні прапори, атакували адміністративні органи і справляли відьомські шабаші, горлаючи: Вместе с Россией! Я нічого не драматизую і нікого не демонізую. Донбас не єдиний – такі настрої нуртували в Херсоні, Одесі та, в окремих випадках, по цілій Україні.

Інша вісь цього національного балансу – країна Галичини та Ладомерії, Червона Русь. Словом, та частина, яка своїм географічним розташуванням приречена (чи вимушена) перебувати в епіцентрі європейських історичних подій. Моя ж Галичина волочилася за мною криворізькими вулицями, з яких проглядалися вежі рудників та копалень. Вона ховалася у коридорах тридцять першої україномовної школи, підспівувала собі «Штири тики, два патики, пйєте помахайло», бродила уздовж річки Саксагань та найближчими яругами і балками. Це усвідомлення інакшості приходило не поступово, воно було раптовим – як спійманий удар під ямку від катеринівських вурвитлів за шкільним туалетом. Не дивно, що після Кривого Рогу Галичина виглядала мені патріархальною. Галицький діалект – недомовою. Пригадую, як ми гойдалися на саморобній гойдалці під час літніх канікул. Я, побачивши гойдалку, випалив по криворізьки: Айда на качєлі. Мене поправили – На гойдалку. Ця гойдалка була довший час моїм хилитанням поміж заходом і сходом. Одне-одніське слово, така дрібниця, мачинка. Бо якщо ви у дитинстві гойдаєтеся, а не качаєтеся (в Галичині викачували курячі яйця від вроків), то це прифастриґує вас назавжди. Чи Галичина була ідеальним місцем без корупції, кримінальних розбірок? Може, у ній не було своїх колаборантів? Може, галицький менталітет поблажливо ставився до чужого й прийшлого?

І якщо все одно, якою мовою віддаються накази в українському війську, то чому слово-код паляниця було і залишається маркером ідентифікації? Чому власне одне слово з пом’якшеним «ц» виявляло ворожих солдатів, що ховалися – заблудлі й перестрашені – по посадках у перші місяці війни?

Як письменнику мені небайдужа мова.

А ви що хотіли?