2 січня раптово помер Богдан Стефура, найвідоміший у Львові маестро звуку, звукорежисер першої «Червоної рути», «Піккардійської терції» та Львівського телебачення.
Богдан Стефура народився 9 березня 1957 року на Львівщині в містечку Судова Вишня. Батько, Петро Стефура, працював кіномеханіком у місцевому кінотеатрі. Мати, Марія Саік, бібліотекарка в районній бібліотеці, 1947 року в результаті операції «Вісла» була разом із родиною переселена з Кальників біля Мостиськ (що в березні 1945 року зі складу Дрогобицької області передали ПНР) до Судової Вишні.
Про розповідь мами потім Богдан згадував в інтерв'ю Наталі Лазуці та Марії Ясінській для онлайн-архіву Memory on Nations:
«Їхали взимку. На возі двоє дітей – моя мама і її молодший брат. Мамі було 14 років. Кілька місяців поневірялися у пошуку житла. Коли вони прибули у Судову Вишню, їм надали вільний будинок. Мали спільне подвір’я з поляками. Це була інтелігентна сім’я. Ми поважали їхні свята і ходили до них в гості, вони наші свята поважали. Пам’ятаю, як в коморі на стіні була написана дата, коли вони там поселилися – 27 травня 1947 року».
Через десять років народився Богдан. Потім пригадував дитинство, як до його дідуся Степана,1905 року народження, приходили колєги,
«говорили про політику і підпілля. Дітям дозволяли заходити і гратися в кімнаті, де вони спілкувалися. Коли говорили про тих людей, не називали імена та прізвища. Лише псевдо. Дід був у підпіллі».
Двоюрідні стрийки Богдана були в УПА. Загинули в боротьбі, підірвалися в криївці поблизу Судової Вишні, коли криївку захопили «совєти»:
«Тоді усіх вбитих бійців вивозили біля школи і клали біля муру. Стежили, хто прийде із родичів. Тато зі своєю мамою пішли і впізнали братів. Батько хотів щось сказати, а мама стиснула його за руку, щоб мовчав. Тільки після Незалежності місцева громада зробила могилу загиблим воїнам. Там вказали прізвища і батькових братів».
Після війни до містечка приїхали «визволителі» – багато російськомовних людей з російськими прізвищами. Вони займали керівні посади у різних установах та організаціях. Це голови навколишніх колгоспів, голови райвиконкому, парткому, директори підприємств:
«Після війни вони навіть ходили у військовій формі. Партія не підпускала місцевих до керівних посад. Внуки цих людей тепер асимілювалися – вже українці, у вишиванках ходять. Пригадую, директор школи був росіянином, та перейшов на українську мову. Був дуже хорошим педагогом. Пройшов війну. Він вчив математику. Це позитивний приклад. Щоб отримати негативний приклад, то треба, щоб я у той час був дорослим і мав з ними конфлікти. Мої спогади – дитячо-юнацькі. "Визволителі" розуміли, що були на гарячій сковороді серед наших людей. Знали, що якщо будуть дуже виступати, то вночі куля через вікно нишком прилетить. Боялися і тому шукали компроміси. Удень – начальники, а вночі сиділи під ковдрою і переживали за своє життя. Єдиний вихід вижити – це був дипломатичний компроміс. Вони знали, що перебували на чужій землі. У п’ятдесяті-шістдесяті роки місцеві могли розправитися з ними».
Богдан змалку мав інтерес до музики. На Різдво колядував з друзями:
«Учителів школи влада направляла, щоб вони ходили і вистежували, хто колядує. Було, що ми колядуємо і бачимо, що вчителі йдуть. То одні від одного відверталися. Вчителі виконували формальності, а ми робили своє. Єдиний метод приїжджих комуністів вижити – знайти якийсь компроміс із місцевими, а не ворогувати. Здогадуюся, що багато речей було тихо узгоджено між двома сторонами – мовляв, ви нас не чіпайте, а ми вас не будемо. Проте не всі були лояльними. У п’ятому класі нас уже почали вчити багато вчителів. Одна з нових вчительок знайомилася з класом. Читає прізвище: "Стефура". Я встав. А вона: "Ох, ненавиджу це прізвище. Погане в тебе прізвище". Вона з приїжджих. Її чоловік був міліціонером, "ястребком"».
У старших класах Богдан Стефура вчився грати на гітарі, створив ансамбль, що мав значний успіх.
Після школи, в 1974 році, вступив до Львівського політехнічного інституту на факультет радіоелектроніки. Тут теж брав участь у студентській самодіяльності. Вже на п’ятому курсі працював у Фізико-механічному інституті, куди був переведений на спеціальність інженер-конструктор космічної техніки яко перспективний студент.
З початку 1980-х на запрошення Ігоря Білозора почав працювати звукорежисером в ансамблі "Ватра":
«Починали з маленьких концертів, на які приходили пів залу. Перша перемога "Ватри" була влітку 1981 року в Тернополі. Там відбувався фестиваль "комсомольської пісні" "Молоді голоси". Головою журі був Мирослав Скорик. "Ватра" з-поміж інших виконала обробку пісні Михайла Гринишина "Вівці, мої вівці". Здобули перше місце. Це було перше визнання. Перший пік популярності – 1981–1982 роки. Під час новорічних свят у філармонії 14 днів поспіль було по три концерти в день, а деколи і чотири. Зали вже переповнені. Тоді вже львів’яни почали ходити в гості у вишиванках. Зароджувалося середовище спротиву. Треба віддати належне Ігореві Білозору, що він це підняв і пропагував. Я вже пізніше осягнув, наскільки він був впертий у цьому. Учасники ансамблю виступали у вишиванках. Коли я був керівником ансамблю у школі й інституті, то йшов на компроміс – поміж двома-трьома комсомольськими піснями співали народну. А тут така сміливість на ті часи – у нього в репертуарі не було жодного твору комуністичної спрямованості. І це при тому, що програму-дозвіл на гастролі здавали у присутності представників обкому партії. І йому вдавалося цю програму здати, захистити. Я був звукорежисером запису музичного матеріалу до перших музичних фільмів “Ватри”. Віяло дисидентством, і це було небезпечно, як по лезу бритви. Ансамбль не мав права виконувати пісні на слова Богдана Стельмаха, бо він був забороненим, його не друкували».
Потім співпрацював із рок-групою "Жайвір" і гуртом народних інструментів "Медікус". У 1989 році Богдан став одним з організаторів і звукорежисером першого українського фестивалю "Червона рута":
«Там я познайомився з директором фестивалю Тарасом Мельником. Фестиваль був у серпні. А за пів року до того, десь після Різдва, ми сиділи з Тарасом в готелі "Україна" у Чернівцях, пили каву на балконі навпроти стадіону і мріяли, як улітку відбуватиметься фестиваль. Ми організовували ремонт залу літнього театру, підведення електрики, художники-декоратори робили сцену. У той момент багато допомоги фестивалю "Червона рута", як це не дивно, було від ЦК комсомолу. Через них вирішували всякі дрібні проблеми. Концепція фестивалю була у тому, щоб дати можливість вибухнути українській музиці. Це вдалося. Гран-прі тоді отримав покійний нині Василь Жданкін. Пригадую, як Василь Жданкін, отримавши гран-прі, стояв на сцені з кобзою, дивився на стадіон. Навпроти нього – трибуна , червоно-сині радянські прапори і десь місцями синьо-жовті. І це при цьому, що перед входом на стадіон міліція обшукувала усі сумки. Жданкін сказав: "Там за нами, на цьому високому будинку, сидять хлопці з камерами з КДБ, які знімають. Хлопці, вимкніть камери, кому ви служите?" Тоді заспівав. "Чорна рілля іззорана", "Гей там на горі січ іде". А коли заспівав "Ще не вмерла Україна", то до нього приєдналися Віктор Морозов і Едуард Драч. Потім пролунало "Слава Україні". Це 1989 рік! На фестиваль приїхало багато українців з діаспори. Запахло свободою».
На початку 1990-х років їздив у США на фестиваль як музикант і звукорежисер, після фестивалю українська діаспора організувала концертний тур усією країною, за кермом об'їздив 40 штатів. В Америці Богдан Стефура придбав аудіоапаратуру. Коли повернувся в Україну, заснував у Львові власну студію звукозапису «Мелос» при Львівському телебаченні. Записав десятки альбомів різних виконавців – хорова, камерна, народна, симфонічна, рок, поп, джаз. При студії була школа молодих виконавців і дитячі вокальні гурти. За багаторічну працю із популяризації музичної культури у 2018 році Богдан Стефура отримав звання «заслужений діяч мистецтв України».
Був звукорежисером першого виступу «Океану Ельзи» на телебаченні 1995 року на Львівському телебаченні. А загалом роботі на ЛТБ присвятив багато років:
«Реформи "Суспільного" пройшлися по мені страшенно негативно. Відколи Львівська обласна телерадіокомпанія перейшла під управління Першого національного, а відтак Суспільного, – відбулися негативні зміни. Із самобутнього високопрофесійного творчого колективу канал перетворився у регіональний корпункт. Внаслідок кількох скорочень штат зменшився у майже десять разів. Разом із фахівцями з Високого замку пішли телевізійні традиції, яким 65 років. Я працював там до кінця 2022 року. Звільнився за згодою сторін, але це не було за згодою сторін».
Окрема сторінка – робота з "Пікардійською терцією":
«Більшість альбомів "Піккардійської терції" записано у моїй студії. Пісню "Гей, пливе кача" записали в одному з альбомів ще у 2002 році. Під час Майдану вона отримала інше звучання. У мене свої асоціації цієї пісні з гуртом. Уявіть собі весну 2014 року. Продюсери, які організовують концерти, запросили нас у Донецьк і Луганськ, щоб підняти патріотичний дух місцевих українців. І "Піккардійська терція" погодилася виступити. Є кадр, який я зняв, сидячи за пультом – Донецький драматичний театр у центрі міста, середина концерту, і "Піккардійська терція" починає співати "Пливе кача". Усі люди встали, молодь підняла синьо-жовтий прапор. А на вулиці вже ходили "зелені чоловічки". Якби хтось "здав", не знаю, що було б. Це викликає глибоку повагу до сміливого вчинку хлопців. Пишаюся тим, що я був з ними».
Піккардійці ж пишаються, що працювали з Богданом:
"Не стало нашого доброго друга, багаторічного звукорежисера Піккардійської терції, професіонала своєї справи, людини із загостреним відчуттям справедливості та добрим серцем Богдана Стефури.
Невимовно велика втрата. Сумуємо разом із рідними, близькими та друзями Богдана.
У нашій пам'яті – сотні спільних концертів як в Україні, так і за її межами, багато тисяч подоланих кілометрів, не одна радісна й печальна подія, які переживали пліч-о-пліч.
Дякуємо, Богдане, за те, що був частиною життя "Піккардійської Терції" і кожного з нас".
03.01.2024