Розстрільні списки— в цьому їхня культура

РОЗСТРІЛИ ЗА СПИСКАМИ: ТРАДИЦІЇ ЗБЕРЕЖЕНІ, «ПОЧЕРК» НЕЗМІННИЙ…

До майбутнього дня пам’яті жертв путінізму

Після початку широкомасштабних воєнних дій, у лютому-березні 2022 року почали з’являтися повідомлення: окупанти розшукують і затримують місцевих мешканців захоплених ними територій за заздалегідь підготовленими списками – як, зрештою, це відбувалося 2014 року в Донецькій та Луганській областях. Такі повідомлення надходили як з північних (частина Київської, Чернігівської, Сумської та Харківської областей), так і з південних (Херсонська, частина Миколаївської та Запорізької областей) регіонів України. У такий спосіб, використовуючи масові викрадення, тортури та вбивства цивільних осіб, рашисти намагалися залякати місцеве населення – а водночас зламати спротив окупаційному режиму та "заохотити" до співпраці [1,2].

Інформацію про складені в рф-ії списки українських політичних опонентів, антикорупційних активістів та дисидентів, проти яких "вживатимуть заходів" у разі вторгнення в Україну, авторитетні американські джерела оприлюднили ще 19 лютого 2022. Так, за даними видання Foreign Policy, людей із цього списку, складеного спецслужбами рф-ії у співпраці з місцевими колаборантами, мали заарештувати або навіть убити. У Великій Британії також опублікували аналітичний звіт, у якому стверджувалося, що агенти фсб створили широку мережу в українських органах місцевого самоврядування, "намітили" представників місцевих громад, які, ймовірно, підтримають зс рф при вторгненні, і почали роботу над виявленням тих, хто їх не підтримає, натомість може згуртувати спротив окупантам [3,4]. При цьому стало очевидним, що застосування до затриманих залякування та катувань, насильницькі зникнення та цілеспрямовані вбивства цивільних осіб є типовими "елементами супроводу" рашистської воєнної операції. Окрім того, виразним є розрахунок кремля на те, що мілітаризація та маргіналізація суспільства на окупованих територіях повинна принести бажані для них результати вже у наступних поколіннях.

Постає запитання: чи були повідомлення про такі дії загарбників хоча б для когось в Україні несподіваними, а може навіть дивними та малоймовірними, піддавалися непідробному сумніву або запереченню? Думаю, що, на превеликий жаль, так… Окрім громадян, зазомбованих лже-"ценностями русского мира", для декого зі співвітчизників зрілого віку матеріали відкритих архівів кгб/СБУ, або просто загальнодоступні джерела (зокрема сторінки Вікіпедії) усе ще здаються такими, що не варті уваги, а відвідування тематичних виставок чи конференцій, національних меморіально-музейних комплексів України – надто обтяжливим. Такі люди, як виявилося, байдужі до нашого минулого і водночас безтурботні за своє майбутнє.

Як і передбачалося, після захоплення Херсонської області зс рф туди одразу ввійшли і підрозділи рашистських спецслужб, які залучили до "роботи" всіх "охочих" з т. зв. "лнр" і "днр". Першими, хто вдирався до будинків місцевих мешканців у чорній формі, були саме вони, каральні формування "лнр" і "днр" – у них на той час уже були списки тих, кого треба було знайти. Чимало свідчень є про те, що у Криму упродовж 2014-го, першого року окупації, відвертим беззаконням, спрямованим на залякування людей, займалася т. зв. "кримська самооборона". Опісля безпосередньо на місце події приходили з "документами" представники спецслужб рф-ії [5]. А уже восени 2023 року, повідомляє Центр національного спротиву, через низький рівень підтримки окупації окупанти вирішили створити базу "нелояльних мешканців". Окупаційні адміністрації тимчасово окупованих територій Херсонщини та Луганщини в межах "контрдиверсійних дій" допитували місцевих мешканців на предмет лояльності рашистському режиму, наявності родичів на вільних територіях України та чи існує з ними зв’язок. Військові зс рф на блокпостах перевіряли не лише паспортні дані громадян, а і наявність їхніх прізвищ у списках, що містив перелік людей з активною проукраїнською позицією, військових, журналістів та волонтерів. Якщо людина була у цих списках, то її затримували одразу ж на блокпосту і везли у відділки поліції чи у СІЗО, а затримані часто зникали безслідно [6,7]. Хочеться вірити, що всі злочини, скоєні супроти українських громадян, схоплених і закатованих москалями-членами збройних формувань будь-якої національності, що діють за вказівкою з москви, – отримають невдовзі належне покарання.

..."Робота" спецслужб на захопленій території, окупаційні адміністрації, контрдиверсійні дії, "нелояльні мешканці" … І як тут не згадати репліку Леоніда Кучми під час виступу-звіту Віктора Януковича на засіданні РНБО у 2004 році: "… Це ж було вже!" Підтвердженням таких слів є декілька епізодів новітньої історії, які детально описані у відкритих джерелах, проте чомусь не розглядалися у єдиному контексті. Усі вони промовисто свідчать про те, що впродовж минулої сотні років за різних політичних умов та історичних обставин підходи та методи московитських правителів у просуванні своїх загарбницьких інтересів були зазвичай однотипними.

Початком новітнього періоду всесвітньої історії прийнято вважати 1914 рік. Отож варто згадати, як у часи нетривалої російської окупації Львова (1914–1915) було закрито Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) – перша українська національна академія наук, утворена у Львові 150 років тому, 23 грудня 1873 року. Колекції та друкарня НТШ були знищені, музей пограбовано. Арештовано Михайла Грушевського, який до Львова та до діяльности в НТШ більше не повернувся. Також під час війни померли видатні діячі Товариства: Іван Франко, Володимир Шухевич, Володимир Охримович. У 1920–1930-х роках НТШ зазнавало переслідувань від польської влади, однак ліквідоване було саме радянською владою у 1939-му після приходу до Львова більшовиків. У 1940 році музеї та колекції Товариства були розчленовані між різними установами, окремі діячі репресовані та навіть фізично знищені (Роман Зубик, Кирило Студинський, Петро Франко, Володимир Старосольський). Досвід більшовицьких репресій 1930–1940-х років супроти національно орієнтованої інтелігенції спонукав багатьох членів НТШ до еміграції, а відновлене 1947 року в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки Товариство стало відоме як Shevchenko Scientific Society. З 1989 року організація продовжує свою діяльність в Україні. У літописі Товариства також є згадка про те, як до 2014 року Наукове товариство імені Шевченка намагалися сформувати на території рф-ії (перший осередок виник у 2003 році на Кубані як філія Донецького відділення НТШ). Врешті, російсько-українська війна поклала край також і будь-якій співпраці у гуманітарній сфері [8].

Перебіг багатьох історичних подій ілюструє схожість (незмінність почерку) карально-репресивних заходів, керованих з москви, у різних країнах світу. Так, наприклад, у національній пам’яті іспанців особливе місце посідають трагічні події громадянської війни, яка тривала від липня 1936-го до квітня 1939 року. Жертвами збройного протистояння стали майже пів мільйона осіб, причому п’ята частина з них загинули не на полі бою, а в розстрільних ямах. Паралельно з участю радянських військових, в Іспанії була задіяна військова та політична розвідка, таємна поліція – нквд (з 1917 до 1922 року – вчк, з 1923 до 1934 року – огпу, з 1934 до 1946 року – нквд). Зрештою, ця країна стала своєрідним полігоном, де випробовувалися й відпрацьовувалися майбутні військові та розвідувальні операції. Втім, найбільшого "успіху" було досягнуто Народним фронтом республіканців щодо впровадження радянського досвіду репресій. Воістину чимось демонічним стали методи скерованих туди сталіним чекістів, кураторів тодішнього уряду республіканців. Уже в грудні 1936 року більшовицький терор лютував у Мадриді, Барселоні та Валенсії, де були створені спеціальні в’язниці нквд, таємні агенти викрадали і вбивали людей. Уся ця мережа функціонувала абсолютно незалежно від законного уряду Іспанії, його міністерство юстиції не мало жодної влади над нквд, перетвореним на "державу в державі". Лише згодом з’явилися дані про те, що контингент із двох тисяч радянських військових, які прибули до Іспанії, майже наполовину складався з працівників нквд. Вони мали спецзавдання створити органи держбезпеки – що й було зроблено. У міських районах, у селищах та на підприємствах з'явилися організації, названі за відомою аналогією – чк. Їхні співробітники й зайнялися масовими "чистками" за сталінськими зразками [9]. Так, у словнику іспанців досі існує слово "checa" від чк – яким називали тюрми-катівні республіканців, а відтоді – синонім будь-якої зловісної організації [10]. Розстріли за списками – це, безумовно, тактика політичного тероризму, з 1917 року і дотепер – традиційний інструмент вчк – огпу/ разведупр ркка – нквд – нкгб/ мгб –кгб, а нині – фсб/ гру, у якому відображена вся суть діяльності цих органів. Вона полягає не лише у постійному залякуванні грубим насильством, але й у його вчиненні за будь-якої потреби (з огляду на уседозволеність та розрахунку на безкарність). Тодішні "оперативні методи покарання" у срср, як зразок, базувалися на спрощених процедурах (прискореному порядку) судочинства, що передбачали негайне виконання смертних вироків. Тепер у відкритому доступі можна переглянути т. зв. сталінські розстрільні списки 1936–1938 рр. з резолюціями "ЗА" та підписами: й. сталіна – на 362 списках, в. молотова – на 373 списках, к. ворошилова – на 195 списках (окремі з оприлюднених списків датовані від 1940 до 1950 років) [11] .

"Іспанською Голгофою" стало містечко Паракуельос-де-Харама (Paracuellos de Jarama), що розташоване поруч із міжнародним аеропортом Мадрида "Барахас" (Aeropuerto Madrid-Barajas). Cаме там, неподалік від колишньої в’язниці чекістів у Кафедральному соборі міста Алькала-де-Енарес (Alcala de Henares) – у сакральному для країни храмі, заснованому римлянами ще в І-му столітті до нашої ери, іспанські комуністи упродовж кількох тижнів організовували масові розстріли "ненадійних елементів". Розстріли почалися 7 листопада – в річницю більшовицької революції в росії, і тривали до середини грудня 1936 року. Представників мадридської інтелігенції "із превентивних міркувань боротьби з буржуазією" позбавляли життя з подачі – отже, за списками – наглядачів-чекістів. Вони й розставляти жертв над ровами й у традиційний для себе спосіб застосовували метод "куля в потилицю". Розстріли в Паракуельос-де-Харама, цей "конвеєр смерті", вважають однією з найзловісніших сторінок історії країни, яка упродовж віків пам'ятає чимало воєнних дій. Серед них – перехід Піренейського (Іберійського) півострова під владу римлян, Ісламське (Омеядське) завоювання, військові кампанії християнських королівств проти мусульман і збройні конфлікти в ході Наполеонівських війн. Паракуельос, як і Биківня під Києвом, стало місцем поховання страчених і закатованих жертв політичних репресій, а в наш час – меморіальним комплексом. Іспанські історики вбачають у цій сумній історії відому російську концепцію: позбутися іншого способу мислення, ідеології, знищити все, що може в короткостроковій або довгостроковій перспективі протидіяти їхнім намірам. Дещо пізніше, у травні-червні 1937 року, агенти нквд ліквідували також своїх колишніх поплічників, активістів робітничої марксистської партії P.O.U.M.: їх оголосили учасниками анархо-троцькістської змови, адже у певний момент позиція цієї партія виявилася недостатньо просталінською. Зі списками на знищення жодних проблем не виникало, адже персональні дані як активістів P.O.U.M., так і членів усіх т. зв. інтербригад, що воювали на боці республіканців, були в картотеці комінтерну, підпорядкованого сталіну і його спецслужбам. Саме такою і виявилася доля одного з лідерів партії Андреу Ніна (Andreu Nin Perez), тривалий час палкого прихильника срср, та його найближчих соратників. Злочинні дії чекістів у республіканському таборі шокували і самих іспанських комуністів. Для багатьох з них ідеали була втрачені, мета їхнього життя зруйнована, а подальша доля – повною несподіваних поворотів [9, 12].

Уже невдовзі, у тому ж 1939 році, після угоди сталіна з гітлером про поділ Європи, обидва диктатори взялися за здійснення своїх планів [13]. У рейхсканцлера та лідера націонал-соціалістичної партії Німеччини, "окриленого" беззастережною підтримкою численних фанатичних прихильників у своїй країні, виник зловісний задум, який полягав у тому, аби позбавити національних еліт народи тих країн, куди невдовзі мали ввійти його війська. Усунути всіх, хто міг би претендувати на лідерство: офіцерів, державних службовців, підприємців, священників, діячів науки та культури. Прикметно, що аналогічними мотивами керувався сталін, віддаючи наказ на знищення полонених представників польської військової еліти. Катинський розстріл (zbrodnia katyńska) – узагальнена назва масової страти польських громадян, здебільшого військових офіцерського складу та представників інтелігенції – майже 22 тисячі осіб (керівництво срср до 1990 року заперечувало свою причетність до цих розстрілів). Цей воєнний злочин було здійсненої органами нквд за секретним наказом партійно-державного керівництва срср від 5 березня 1940 року. Приречених на смерть в’язнів таборів нквд у Козельську, Осташкові та Старобільську, а також у в’язницях Галичини, Волині та Західної Білорусії навесні 1940 року перевезли до відособлених місць, переважно в лісах: Катинь біля Смоленська, Мєдноє біля Твері, П’ятихатки біля Харкова, Биківня біля Києва, Куропати біля Мінська. Там їх стратили (переважно пострілами в потилицю) і закопали у великих ровах – усе відбулося за такою ж злочинною схемою, як і в Іспанії у 1936–1937 роках [14, 15]. Передували цій акції робочі контакти, зустрічі та спільні оперативні заходи гестапо і нквд, а результатом тісної співпраці стала домовленість про взаємну видачу осіб, з якими прагнули розправитися обидва диктаторські режими. До числа таких осіб увійшли, з одного боку, німецькі комуністи, антифашисти та утікачі-євреї, а з іншого – політичні іммігранти, колишні царські чиновники, учасники "білого руху", польські активісти. Спільні конференції нквд і гестапо відбувалися у Бресті над Бугом (вересень 1939), у Перемишлі (листопад 1939), а також в лютому 1940 у Закопаному з продовженням у Кракові в березні 1940 року. Як стверджує британський історик Роберт Конквест (George Robert Acworth Conquest), саме в лютому-березні 1940 радянська сторона внесла пропозицію передати Німеччині польських офіцерів, які склали зброю ще восени 1939 року й утримувалися у таборах для військовополонених у Луганській, Калузькій та Калінінській областях, однак отримала відмову. Згодом ці офіцери й були розстріляні нквд [16].

Зазначимо, що куратором питань "обміну людьми" на території советской Украины (через Львів) був Микита Сергійович Хрущов – функціонер більшовицької влади "на Украине", до речі – зовсім не українського походження (народився у 1894 році в селі Калиновка Дмитриевского уезда Курской губернии российской империи). Під час вторгнення робітничо-селянської червоної армії (рсча) до Польщі він очолював Військову раду Київського особливого військового округу (КОВО), найбільшого з трьох (разом з Одеським та Харківським) на території України. З початком німецько-радянської війни на базі КОВО було швидко створено Південно-Західний фронт, до якого увійшли чотири армії. Вочевидь, у кремлі саме так і розглядали Україну: номінально – республіка, а фактично – плацдарм і база ресурсів для забезпечення подальшої експансії у західному та південному напрямках.

На підставі аналізу архівних матеріалів докладно відтворено також події перших днів німецької окупації Львова, зокрема обставини знищення групи львівських професорів (переважно польської національності) у липні 1941 року. Тепер нам відомо, що встановлення "нового порядку" на окупованих землях, зокрема у Львові в перші дні його окупації, передбачало "очищення міста від особливо небезпечних елементів". Зауважимо, що перед вступом рсча до Львова радянські спецслужби також отримали наказ "очистити" місто "від контрреволюційних і ненадійних елементів") [17].

Спецгрупи поліції безпеки з досвідом арештів і ув’язнення краківських професорів восени 1939 року, що прибули до Львова 3 липня вслід за фронтовими частинами вермахту, вже наступного дня приступили до виконання запланованої акції. Так, у ніч із 4 на 5 липня 1941 року на Вулецьких пагорбах спеціальна оперативна команда нацистських органів безпеки стратила багатьох відомих польських науковців і діячів культури. Одна з головних причин цього масового вбивства, на думку історика Андрія Боляновського, – показово знищити одних, щоб тримати у страху й покорі тих, кого оминули екзекуції. Тепер нам відомо, що зусилля департаменту Головного імперського управління безпеки ще до 1 вересня 1939 року були скеровані на укладання "Спеціальної розшукової книги "Польща"". Але хто ж усе-таки склав списки на знищення львівських професорів? Ці списки могли бути складені у найпростіший спосіб – на основі довоєнного телефонного довідника, який разом з усією телефонною мережею Східної Галичини став наприкінці вересня 1939 року легкою здобиччю для фахівців із прослуховування з нквд, а згодом у розпорядженні співробітників німецько-радянської комісії з переселення. Доступними тоді були також дані щодо професорсько-викладацького складу львівських вишів та матеріали публікацій у радянській пресі, яка виходила в Галичині і доходила до окупованої Польщі. Формальним приводом до репресій було звинувачення професорів у співпраці з нещодавно дружнім радянським режимом. Їхня смерть стала втратою не лише для польської громади Львова чи Галичини, а й міжнародної наукової спільноти, гідними представниками якої ці люди були у першій половині XX століття [18, 19]. Розстріл львівських професорів увійшов до історії як один із багатьох "злочинів без кари" (уже за декілька років замовники, організатори, виконавці та причетні до цього вбивства особи були або страчені за інші злочини, або на певний час ув’язнені і згодом звільнені) [20]. У повоєнні роки спецслужби срср намагалися перекласти вину на "українських буржуазних націоналістів". Публікації у дусі стереотипів радянської пропаганди (Володимир Бєляєв, Клим Дмитрук) та декотрих польських авторів відверто проігнорували наявні в архівах і частково опубліковані матеріали різних судових процесів, зокрема проведених у Німеччині. Цілком ймовірно, що передумови таких злочинних намірів окупаційної німецької влади, незалежно від способу появи списків до розстрілу, були закладені навесні 1940 року, незадовго до масових розстрілів нквдистами польських офіцерів на вже згаданих конференціях у Закопаному та Кракові. Таким чином, трагічні події, які мали місце у Катинському лісі (у березні-квітні 1940 року) та згодом у Львові на початку липня 1941 року, могли бути результатом узгодження взаємних стратегічних інтересів тоді ще країн-партнерів з четвертого поділу Польщі, зокрема щодо повної свободи дій на захоплених територіях, санкціонованого вищим керівництвом Німеччини та срср.

…Тим часом, з наближенням Другої світової війни до завершення, у Празі настали по-літньому сонячні й теплі травневі дні. Щедро розквітав бузок, пражани з радістю здобутої свободи зустрічали на вулицях військо "визволителів". Однак захоплений прийом червоній армії Прага надавала лише перші три дні, на четвертий день вона з жахом замовкла. У Празі, яка була центром емігрантської діяльності у Чехословаччині, про наближення репресій разом із наступом рcча знали – таке вже відбувалося у Братиславі та Брно. Особливий страх скував тисячі емігрантів, яким дала притулок демократична Чехословаччина часів президентства Томаша Масарика (Tomas Garrigue Masaryk, 1850–1937). Дуже швидко в їхньому середовищі почали розлітатися новини про арешти емігрантів та їхню депортацію до срср. Невдовзі найгірші очікування таки справдилися: відразу ж після появи червоної армії на території Чехословаччини каральні органи – нквд (зі 1946 по 1953 роки – мгб, з 1954 до 1991 року – кгб) та "смерш" здійснили численні незаконні арешти колишніх емігрантів. Смерш (підрозділ контррозвідки з повноваженнями репресивного органу, фактично – нквд у військовому відомстві, що існував з квітня 1943 року до березня 1946 року) розмістився у будівлі, яку раніше займали у Празі служби гестапо. Примітно, що смершівці більше цікавилися чехами та "антирадянською" еміграцією, ніж німцями, а самі чехи остерігалися чекістів навіть більше, ніж свого часу гестапівців. Як же складалися списки на арешт? Цілком імовірно, що смершівці спиралися на дані картотеки, створеної радянськими агентами, яким ще до війни вдалося поринути в емігрантські громади. Отож за кілька днів у Празі було затримано (причому без будь-якої взаємодії з офіційними чехословацькими установами чи секретною службою) кілька десятків відомих діячів української та російської емігрантської спільноти. Жодній особі з числа жертв свавілля не було подано звинувачення в колабораціонізмі. Усі вони були "покарані" за колишню збройну або ідейну боротьбу з більшовизмом. Переможний радянський союз нікому нічого не пробачив і нічого не забув; йому було байдуже, як на його вчинки дивитимуться в Європі.

Серед перших арештованих був правник Валентин Садовський (1886–1947). Видавець Євген Вировий (1889–1945) коли побачив, як під’їхало авто радянських спецслужб 17 травня 1945-го, викинувся з вікна свого будинку. "Вирішив померти вільним", – так згадували трагедію сучасники. Августина Волошина (1874–1945) – греко-католицького священника, прем’єр-міністра уряду Карпатської України (1938 рік), президента Карпатської України (15–18 березня 1939-го), смерш арештував 20 травня 1945-го. Письменник і видавець Григорій Омельченко (1884–?) був арештований у Празі 24 травня 1945 року. Один з найбільш відомих і шанованих в середовищі української еміграції Максим Славінський (1868–1945) потрапив до рук псевдовизволителів 27 травня 1945 року. Подальша доля цих осіб склалася трагічно: кожного з них вивезли до Лук'янівської в’язниці у Києві або до Бутирської тюрми у москві, де після довгих допитів вони загинули від катувань. Відомого бібліографа Петра Зленка (1891–1954) після арешту допитували спочатку в Празі, потім перевезли до Києва, де він вислухав вирок військового трибуналу: 10 років таборів. Ув’язнення відбував у спецтаборі №7 Озерлаг в місті Тайшет Іркутської області, де 1 листопада 1954-го загинув. Міністр Карпатської України Степан Клочурак також був арештований, до 1957 року перебував у радянських таборах. Після звільнення йому вдалося повернутися до Праги, де він і помер 1980 року. Дмитро Антонович, у 1925–1945 роках – голова Українського історико-філологічного товариства і директор Музею визвольної боротьби України у Празі, дивом уникнув арешту. Він помер у Празі 12 жовтня 1945 року у віці 67 років.

Ось так сталін "відзначив" свою перемогу над нацизмом в країні-союзниці Чехословаччині. На жаль, і досі немає докладного переліку імен українських емігрантів в Чехословаччині, які потрапили до рук смершу. Хоча саме вони стали першими жертвами радянського режиму в Чехословаччині, а празькі адреси були тими останніми в їхньому житті на волі [21–23].

Уже не в "сталінські", а "хрущовсько–брежнєвські" часи тривала багаторічна (1959–1975) В’єтнамська війна. Участь радянських військових у цій війні вважалася в срср державною таємницею і досі лишається в рф-ії засекреченою. Отож у лютому 1968 року після тритижневих боїв керовані комуністами підрозділи захопили південнов'єтнамське місто Хюе. Коли за два дні американська армія та її союзники знову зайняли його, виявилося, що кілька тисяч в'єтнамців: учителів, священників, буддистів, підприємців та просто освічених громадян – усіх, хто був проамериканським, в’єтнамські комуністи зігнали докупи, за одну ніч вивезли за місто і стратили. "Як вони змогли вирахувати цих людей лише за кілька годин у трьохсоттисячному місті?" – дивувалися американці. Похованими виявилися, зокрема, 300 неопізнаних жертв комуністичної окупації Хюе в 1968 році. Річ у тім, що ще задовго до вторгнення там існувала велика мережа комуністичних інформаторів під керівництвом радянського посольства в Ханої, тобто під керівництвом кдб. Інформатори збирали не лише імена й адреси, але й відстежували у приватних бесідах особисті звички, політичну приналежність, висловлені ідеї, невисловлені думки майбутніх жертв "визволення". Цього виявилося цілком достатньо для формування списку "небажаних суспільних елементів, що підлягають знищенню" [23].

Як тут не згадати, що наприкінці 30-х – на початку 40-х років минулого століття представників як української, так і польської чи іспанської інтелігенції також розстрілювали "із превентивних міркувань", з метою залякування, а участь силових структур держави-агресора в акціях державного тероризму старанно приховувалася.

Психоаналітики стверджують, що у переважної більшості терористів (зрештою, як і в диктаторів) змалку, як це не дивно, розвивається нарцисизм. Хронічне фізичне насильство й емоційне приниження у дитячі роки формують глибоке відчуття вразливості та страху. Саме тому нарциси прагнуть зростити свою самооцінку, знецінюючи життя інших. Кожен терорист через насилля над кимось бореться зі своїм страхом, намагається у такий спосіб знищити у власній свідомості образ безпорадної жертви, аби стати стерпним для самого себе. Війна для очільника кремля – це захисна реакція соціопата та нарциса, який пройшов через приниження. Соціальні психологи називають прагнення терором вселяти страх й у такий спосіб досягнути власної значущості у навколишньому світі – головною мотивацією для терористів-соціопатів [24].

Варто підкреслити, що подібно до подій російсько-української війни, злочинні дії сталінських опричників завжди супроводжувалися потужним потоком дезінформації та пропаганди, причому – у глобальному масштабі. Вважають, що гібридно-терористичний характер срср та його спецслужб проявився та загартувався саме в Іспанії 85 років тому, коли срср масово атакував світ вкидами агресивної дезінформації, а газети лівого спрямування по всій Європі охоче публікували радянські пропагандистські фейки. Водночас особисті спогади та враження від громадянської війни в Іспанії (з широкою міжнародною підтримкою обох сторін) лягли в основу всесвітньо відомих творів світової літератури, які мають також історичну цінність. Так, найкращою роботою лауреата Нобелівської премії з літератури Ернеста Гемінґвея (Ernest Miller Hemingway, 1899–1961) багато критиків називають відомий роман "По кому подзвін" (For Whom The Bell Tolls, 1940). Письменник Джордж Орвелл (George Orwell, справжнє імя Ерік Артур Блер (Eric Arthur Blair 1903–1950)), на той момент – ще невідомий англійський публіцист, був романтиком з ліво-анархістськими поглядами, розчарованим у "принадах" британської колоніальної системи, якій служив раніше. Він поїхав до Іспанії боронити "республіку" від франкістів. Громадянська війни в Іспанії, окрім важкого поранення, відкрила перед 33-річним Орвеллом страшну таємницю: він був шокований рівнем брехні комуністичної прорадянської преси проти згаданої вище P.O.U.M.. Цікаво, що навіть після подій в Іспанії Орвелл залишився непримиренним критиком вад капіталізму, демократичним соціалістом і противником консервативної політики (в есе, написаному 1945 року, він уперше вжив термін Холодна війна, Cold War). Як автор повісті "Тваринна ферма" (Animal Farm 1945), антибільшовицького послання всьому світу, сюжет якої в алегоричній формі, але з точністю повторює та викриває криваву історію перших десятиліть діяльності більшовиків, – чи остаточно він позбувся ілюзій щодо "світової місії срср" і завдань революційної ідеології? У цій повісті, перший з перекладів якої саме українською мовою у 1947-му був адресований українцям, які перебували у повоєнній окупаційній зоні армії США, Орвелл детально показав, як початкова ідея "революційного раю" крок за кроком трансформується в реальність "тоталітарного пекла". Згодом у романі "1984" (Nineteen Eighty Four, 1949) він зобразив механізм підпорядкування природи людини-монстра тоталітаризму, з картинами жахливої монотонної майбутньої дійсності ("Війна – це мир, свобода – це рабство, сила – в незнанні"). Ці два культові твори народилися з жаху, який письменник відчув власне від гібридної агресії сталінського срср в Іспанії [25]. Мовляв: "Театр, балет, література? Розстрільні списки – в цьому їхня "культура"…

Усі ми добре пам’ятаємо, як на початку січня 2022 року під час заворушень у Казахстані, інспірованих зовнішніми силами, підрозділи повітряно-десантних військ рф-ії прибули до Казахстану (згодом цю військову операцію назвали репетицією висадки десанту в битві за Гостомель 25–28 лютого того ж року). Державний секретар США, досвідчений дипломат Ентоні Блінкен (Antony John Blinken) виявився прозорливим, коли давав оцінку цим подіям: "Я думаю, один урок недавньої історії полягає в тому, що коли росіяни з’являються у вашому домі, іноді дуже важко змусити їх піти" (I think one lesson in recent history is that once Russians are in your house, it’s sometimes very difficult to get them to leave) [26]. Власний історичний досвід дає нам право прочитати цю фразу, замінивши слово "sometimes" – іноді, на "always" – завжди, однак із оптимізмом дивитися у майбутнє. Адже ще у 2014 році український журналіст, письменник, краєзнавець, громадський і політичний діяч Ігор Мельник висловив сподівання: "Очевидно, колись буде встановлено і "День пам'яті жертв путінізму". Дай Боже, щоби цих жертв було якнайменше!.." [13]. Для цього в наших стратегічних інтересах разом з країнами-партнерами докласти максимум зусиль задля того, аби злочинна "розстрільна практика" більше ніколи і ніде не повторилася.

Джерела

[1] Михайло Глуховський "Рефат Чубаров: Не уявляю, що ми визволимо Херсонщину і зупинимося на межі з Кримом" (11 червня 2022) 

[2] Юлія Химерик "Заплановані знущання: під час окупації Снігурівки росіяни за списками вивозили людей до катівень" (2 грудня 2022) 

[3] Олена Рощіна "Росія склала списки тих, кого треба арештувати чи вбити в Україні при вторгненні" (19 лютого 2022) 

[4] Яніна Корнієнко "Російські спецслужби розшукують журналістів за заздалегідь підготовленими списками" (7 червня 2023) 

[5] Наталія Охотнікова, Олег Гнатюк, Борис Петруньок "Насильницькі зникнення та свавільні затримання активних громадян в ході повномасштабної російської збройної агресії проти України (лютий 2022 — червень 2023)" (2023)

[6] Олександр Янковський "Сотні людей закатовані". Правозахисники і очевидці – про те як російські окупанти придушують спротив на Херсонщині" (7 квітня 2022) 

[7] Центр національного спротиву "Базу "нелояльних мешканців" створюють рашисти на тимчасово окупованих територіях Херсонщини та Луганщини" (28 жовтня 2023)

[8] "Наукове товариство імені Шевченка" (Вікіпедія)

[9] Денис Самигін "Громадянська війна в Іспанії: "X-тамнєти" або перші "іхтамнєти" Український тиждень (14 грудня 2018) 

[10] "Checa (España)" (Wikipedia, la enciclopedia libre)

[11] "Сталінські списки" (Вікіпедія)

[12] "Іспанія – СРСР: як Сталін навчив іспанських комуністів створювати справжню фабрику смерті " (22 червня 2019)

[13] Ігор Мельник "Сталін і Гітлер поділили Європу" (23 серпня 2014)

[14] "Катинський розстріл" (Вікіпедія)

[15] Ігор Мельник "Дві Катинські трагедії" (10 квітня 2015)

[16] Gestapo-NKVD conferences (Wikipedia)

[17] Кім Науменко, Ярослав Ісаєвич "На шляху до правди" Газета "День" №229 (10 грудня 2005)