Культура смерті

Французький філософ Владимир Янкелевич сьогодні відомий не тільки тим, що створив власну оригінальну наукову концепцію, а й тим, що після Другої світової війни послідовно відмовлявся вивчати німецьку культуру, бо зробив висновок, що ця культура не просто виявилася нездатною зупинити Голокост, але й сам Голокост вийшов з цієї культури. Янкелевича можна було зрозуміти, його особиста травма була не тільки французькою, а і єврейською травмою. Син батьків з української Одеси, які залишили погромницьку Російську імперію, він знову став «людиною другого сорту» у Франції колаборантів, ледве вижив, боровся у Русі опору. Батько науковця Самуель Янкелевич перекладав німецьких філософів, сам він надихався німецькою філософією і – як музикознавець – творчістю великих композиторів Німеччини й Австрії. Тим більшим було розчарування часів війни, коли німецька культура виявилася культурою смерті.

Але я згадав про висновки Янкелевича не тільки до того, щоб проілюструвати, що українське заперечення російської культури не є чимось унікальним в історії війн. Швидше навіть хрестоматійним. Війн, у яких гуманізують противника й закликають обов'язково вивчати його письменників і слухати музику його композиторів, у історії людства якось не спостерігалось. Не менш розповсюдженою є й інша закономірність: після війни, коли пристрасті рано чи пізно вщухають, люди знову починають читати і слухати тих, хто донедавна був для них символами культури смерті.

Але між травмою Янкелевича і травмою українців, що відмовляються від російської культури, є одна суттєва відмінність. Янкелевич, француз єврейського походження, міг після війни спокійно прожити без німецької мови і культури, бо вони були тільки частиною його інтелектуального світу – і не рідною частиною.

Коли я стежу за емоціями українців, що відмовляються від російської культури, то помічаю, що для багатьох це є відмовою саме від свого, а не від чужого. І тоді я пригадую не стільки висновки Янкелевича, скільки свої розмови з друзями в Ізраїлі, які були вихідцями з німецькомовних єврейських сімей – саме німецькомовних, не ідишемовних, це суттєва різниця. Уявіть собі стан людини, яка розуміє, що розмовляє із власною матірʼю мовою тих, хто вбив їхню бабусю. Ну, я думаю, українцям зараз неважко це зрозуміти.

Єдиним реальним виходом з цієї цивілізаційної пустки – а може, пожежі, а не пустки – була евакуація навіть не в іншу державу, а в іншу мову. Хтось перейшов на латиську чи російську, хтось репатріювався до Ізраїлю, щоб і сімейною, і культурною мовою майбутніх генерацій назавжди став іврит. «Але моя мама до кінця днів своїх виписувала до свого помешкання у Тель-Авіві журнал "Шпігель"», – сумно посміхався один з моїх співрозмовників.

Мої власні емоції ближче до емоцій Владимира Янкелевича хоча б тому, що я ніколи не сприймав російську культуру чи мову як те, що мені належить. Звичайно, це важлива частина мого власного світу – було б дивно не помічати цього після двох десятиріч життя у Москві, але в тому-то й річ, що я можу обійтися без цієї частини, якщо бажатиму, – і мій світ стане іншим, але не меншим. І найголовніше – залишиться моїм, чого я не можу сказати про себе за відсутності єврейської й української культури. Й саме цим, думаю, моє сприйняття відрізняється від сприйняття тих, хто власну відмову від російської культури сприймає як справжню катастрофу, ріже, можна сказати, по живому. І я з куди більшим ентузіазмом сприйняв би байдужість, а не жертву. Бо жертва означає ще й те, що людина сприймає свій світ без російської культури як пустелю, але готова відмовитися від неї на знак протесту проти війни, яку ця культура не зупинила, навіть обумовила – ну просто як у формулі Янкелевича. Але з чим ця людина залишається?

І тут виникає найголовніше питання майбутнього: як виглядатиме післявоєнна Україна, коли вщухнуть оті самі пристрасті – а вони обовʼязково вщухнуть, інакше й не буває. Чи повернеться до нас російська культура і як буде виглядати її повернення?

А це вже залежить від нас, від держави і від суспільства. Якщо на новому повороті історії культура колишньої імперії сприйматиметься як чужа навіть тими, хто донедавна вважав її своєю, це вже буде важливий цивілізаційний поворот.

Важливо тільки заповнити пустку в душах цих людей.

Заповнити Україною.