Коріння корупції

У 1956 році мій дід Валентин складав іспити в Луганському гірничому технікумі. Запитання про чинники, що впливають на міцність шахтного ствола, він знав добре і сумлінно переповів екзаменаторові відповідний параграф підручника. Уважно вислухавши відповідь, викладач насупився: «Ви дещо забули». Дід розгубився, задумався. Витримавши театральну паузу, екзаменатор з усмішкою уточнив: «На міцність шахтного ствола також впливає близькість населеного пункту». Дід, який уже встиг декілька років попрацювати на шахті, жарт зрозумів і оцінив. Якщо поблизу з шахтою розташоване містечко чи селище, частину цементу, призначеного для будівництва копальні, з невідворотністю фатуму «заганятимуть наліво», а отже у бетон досипатимуть більше піску. Відповідно опорні конструкції шахтного ствола матимуть менший запас міцності.

Про те, наскільки радянське суспільство було просякнуте корупцією, сказано і написано достатньо. Йшлося про мовчазний консенсус: забезпечити населенню гідний рівень життя  держава була неспроможна, але на масову клептоманію дивилася крізь пальці. Партія твердила про «недоторканність соціалістичної власності», а тимчасом в народі ходили цинічні приказки на кшталт «тащи с работы каждый гвоздь – ты здесь хозяин, а не гость» (приємно, що українського відповідника цьому витвору радянської свідомості не існує). Марно було очікувати, що після краху СРСР homo soveticus стане поводитись якось інакше і не спробує передати свою науку наступному поколінню. Радянський тост «щоб у нас все було і нам за це нічого не було» лунав на застіллях і у застійних 1970-х, і у буремних 1990-х, та й пізніше.

Проте рутинізована корупція – все ж не найбільше зло, яке ми отримули у спадок від СРСР. Привчивши цілі покоління до крадійства, радянська система також дощенту зруйнувала (а точніше спотворила) їхні уявлення про спільне благо. В економіці та соціології існує теорія, відома як «проблема безбілетника». Згрубша вона полягає в тому, що певна частина індивідів користуються спільними благами, проте ухиляються від оплати цих благ – і коли таких хитрунів стає забагато, ці блага занепадають. Приміром, як функціонуватиме мережа громадського транспорту, якщо всі пасажири стануть їздити «зайцями»? Проте радянський патерн поведінки був ще більш деструктивний: треба не просто намагатися кататися «на халяву», а ще й принагідно поцупити пару сидінь – у хазяйстві знадобиться! Фактично спільне сприймалося радянцями як невичерпний ресурс для поліпшення особистого добробуту.

У 1990-х ми побачили не «звірячий вишкір капіталізму». Видиво справді було малоприємним, проте перед нами був потворний покруч: ринкові відносини, позбавлені відповідної інституційної рамки (захищене право власності, незалежне судочинство, вільна конкуренція тощо), а й головного – уявлень про спільне благо. Химерним витвором цього квазікапіталізму стала українська олігархія. Класичним прикладом може слугувати сумнозвісний клан «донецьких», родоначальником котрого був міністр вугільної промисловості СРСР Олександр Засядько. Після розпаду Радянського Союзу цей клан – сплав колишніх номенклатурників, «червоних директорів», бізнесменів і відвертих кримінальників – послідовно реалізовував стратегію, яку з точки зору державних і суспільних інтересів можна назвати самоканібалізмом. Власне саме «донецькі» були драйверами деіндустріалізації Донбасу, заробивши статки на нищенні підприємств і руйнації цілих галузей. Яким чином це впливатиме на перспективи української економіки, їм було байдуже. І так, це була типова радянська поведінка.

Цілком зрозуміло, що «великою національною буржуазією», як це мріялося Леонідові Кучмі, олігархія стати не могла просто тому, що в її свідомості була відсутня ідея спільного блага. Будуючи свій Sozialstaat, Отто фон Бісмарк наслідував приклад Альфреда Круппа, Вернера фон Сіменса, Роберта Боша, Августа Борзіга та інших німецьких промисловців, котрі дбали не лише про максимізацію власних прибутків, а й про добробут своїх робітників. Річ у тому, що вступивши в симбіоз зі старою земельною аристократією, промислова буржуазія всотала феодальний етос служіння, в основі котрого лежав практичний досвід багатьох попередніх поколінь. Це було не так про мораль (хоча й вона відігравала вагому роль), як про стратегію виживання даної верстви: якщо не дбати про своїх підданих, твій рід збідніє, а може й увірветься внаслідок прикрих і кривавих обставин.

Українських Круппів – Алчевських, Чикаленків, Терещенків, Тарновських, Симиренків, Фальц-Фейнів – систематично нищила імперія, особливо затято («як клас»!) у своїй більшовицькій подобі. По собі вона лишила глибоко травмовану людність, яка жадала особистих матеріальних благ, проте не мала жодного уявлення про благо спільне – те, яке твориться всією громадою задля процвітання громади. Німеччина також була травмована нацизмом, але у ФРН ідея спільного блага відтворилася завдяки старанням Конрада Аденауера, Людвіга Ерхарда та інших представників старшого покоління християнських демократів, вихованих на вікопомних енцикліках Папи Лева ХІІІ, що ретранслювали засади консервативного здорового глузду. Ми ж і досі не оговтались від соціальної та культурної катастрофи, котру вчинили більшовики. Саме тому теперішнім борцям з корупцією зручніше апелювати до вимог ЄС, МВФ чи Держдепу, аніж до ідеї спільного блага, бо за нею не стоїть ані тяглості політичного досвіду, ані живої культурної традиції.

Сама собою проблема корупції (тобто зловживання спільним благом – аж до відвертого нищення останнього) не розв’яжеться. Очільник Одеського обласного ТЦК Євген Борисов, якого звинувачують у тому, що він збагачувався, позбавляючи Сили оборони цінного мобілізаційного ресурсу, належить до покоління, яке можна вважати «отруєним совком». Проте наївно сподіватись, що наступна генерація буде вільна від клептоманських звичок. Невдовзі ми побачимо багато молодших спритників, які намагатимуться зайняти нішу старшого покоління олігархів, скориставшись корупційними можливостями, які відкриватиме, наприклад, повоєнна відбудова. Має значення не вік, а лише час, помножений на обсяг зусиль, що їх здорові суспільні сили докладають до поборювання корупції.

Втім, ситуація важка, проте не безнадійна. Впродовж останнього десятиліття корупції в Україні об’єктивно поменшало, а неприйняття цього явища зросло. Потрохи виринає із забуття пласт ідей і постатей, помічних для популяризації ідеї спільного блага. Принаймні, твори В’ячеслава Липинського вже не тільки видають, а й, напевно, потроху читають. Хочеться сподіватись, що колись широкому загалу стануть відомі й галицькі християнські суспільники на чолі з Олександром Барвінським, які могли б стати фундаторами української християнської демократії... Та головним нашим союзником є історія. Нині Україна опинилася у настільки скрутному й загрозливому становищі, що змушена швидко еволюціонувати. Еволюція, як відомо, – річ примусова: хочеш вижити – змінюйся. Тому саме зараз згуба корупції та правдива цінність спільного блага наочні, як ніколи доти. Це вже не гасла, а відчувана дійсність, котра оприявнюється не в індексах й навіть не в економічних показниках, а у нашій спроможності чинити опір агресору. Дай Боже, ми нарешті зробимо висновки.