Незважаючи на труднощі, треба бажати заради Ізраїлю, заради Палестини та заради Близького Сходу, аби цього разу таки було досягнуто домовленості між палестинцями та ізраїльтянами; можливо іншої нагоди не буде
Мої аплодисменти державному секретареві США Джону Керрі, який після шести візитів на Близький Схід домігся того, аби уряди Ізраїлю та Палестинської автономії заявили про відновлення переговорів, призупинених три роки тому. Лише пресинг Сполучених Штатів робить можливим відновлення діалогу, стосовно якого обидва учасники, схоже, відчували нехіть та острах. І не без причини: під час останньої спроби у 2010 р. переговори тривали лише 16 годин і завершилися повним провалом.
Чи цього разу пощастить більше тому вогникові, який знову починає мерехтіти посеред буревію? Потрібно цього палко бажати – заради Ізраїлю, заради Близького Сходу і заради цілого світу, бо якщо палестинці та ізраїльтяни врешті-решт досягнуть розумної та справедливої домовленості, аби співіснувати у мирі та співробітництві, буде розв’язано один з найсерйозніших конфліктів, здатних втягнути значну частину планети у війну катастрофічного масштабу.
Утім, не слід тішити себе ілюзіями: перепони на шляху досягнення згоди є велетенськими і досі зводили нанівець усі спроби її досягнути, незважаючи на те, що обидві сторони в принципі сприймають ідею, що дві незалежні держави співіснуватимуть у регіоні та буде запроваджено систему, яка безсумнівно гарантуватиме безпеку Ізраїлю. Проблеми починаються тоді, коли йдеться про те, аби визначити сутність та кордони цих суверенних держав. Палестинська автономія вимагає для Палестинської держави території, які відповідно до поділу регіону Організацією Об’єднаних Націй належали їй до Шестиденної війни 1967 р., коли Ізраїль окупував Східний Єрусалим та значну частину Західного берегу ріки Йордан, область, яка на сьогоднішній день буквально усіяна поселеннями, в яких живе понад півмільйона озброєних до зубів ізраїльських поселенців, переконаних у тому, що дані землі належать їм за божим правом та передвіщають те, що стане їх кінцевим помислом: Ерец-Ізраель, Землею біблійного Ізраїлю, яка простягається від Середземного моря до Йордану. Поселенці не лише не хочуть палестинської держави, вони зроблять усе необхідне, аби завадити її появі.
З палестинського боку рівносильним радикальному та безкомпромісному руху поселенців є ХАМАС, терористична організація, яка не визнає право Ізраїлю на існування, хоче викинути євреїв у море, і на даний момент повністю контролює Сектор Гази та має непостійну, однак численну кількість прибічників серед палестинців, які живуть під керівництвом уряду Махмуда Аббаса, контрольованого ФАТХом, затятим суперником руху ХАМАС. Як і ізраїльські поселенці, які кожного разу, бажаючи загальмувати чи завадити переговорам, закладають незаконне поселення, для захисту якого ізраїльський уряд змушений посилати армію, ХАМАС, який завжди вороже ставився до можливості мирного розв’язання конфлікту з Ізраїлем шляхом переговорів, робить ракетні обстріли із Сектору Гази, які спричиняють жертви та руйнування в ізраїльських містах, общинах та індивідуальних господарствах, що, ясна річ, породжує почуття помсти, нагнітає атмосферу та робить її несприятливою для будь-яких переговорів.
Утім, ніщо з цього не повинне завадити тому, аби всупереч обопільному фанатизму, шантажу та саботажу, перемогли розсудливість та здоровий глузд. Одного разу це вже сталося, коли «Угоди в Осло» запустили мирну динаміку, яка пробудила величезні сподівання як серед пересічних чоловіків та жінок Ізраїлю, так і в містах Палестини. Я був там у ті дні 1993 року, і атмосфера була надихаючою. Можливо, якби не вбивство Іцхака Рабина, даний процес би продовжився аж до встановлення остаточного миру.
Він відновився сім років по тому, у 2000 і 2001 рр., за наполяганням президента Клінтона, і можливо, саме в ході тих переговорів - спочатку в Кемп-Девіді, штат Вашингтон, згодом у Табі, що в Єгипті, – обидва супротивники впритул наблизилися до укладання серйозної та тривкої домовленості. Ізраїль при посередництві уряду Егуда Барака, зробив тоді Арафатові (гаразд, Організації визволення Палестини) пропозицію, відкинувши яку, той вчинив справжнє безрозсудство, оскільки ізраїльтяни пропонували повернути близько 95% окупованих територій на Західному березі ріки Йордан і вперше погоджувалися з тим, що Східний Єрусалим буде столицею майбутньої Палестинської держави. Відхилення цієї пропозиції, яка містила в собі значні поступки порівняно з тим, що до того часу було позицією усіх ізраїльських урядів, мало трагічні наслідки. Найгірший той, що ізраїльська громадськість, прикро вражена тим, що сталося, дійшла висновку, що будь-яка домовленість є попросту неможливою, і що Ізраїль не має іншого шляху, як встановити мир у свій спосіб. Це пояснює прихід до влади Шарона з ідеєю про те, що Ізраїль шукатиме розв’язання конфлікту силою, а згодом Нетаньяху, а також цілковитий крах пацифістського руху «Шалом ахшав» («Мир сьогодні») та більш примиренської ізраїльської лівиці. Той провал, окрім звинувачень у корупції та поганому керівництві, також став вирішальним в ослабленні ФАТХу і дозволив піти вгору руху ХАМАС та популяризував його екстремістську риторику, яка відкидає будь-які домовленості.
Саме таким є глухий кут, з якого намагається вивести даний регіон уряд президента Обами. Ізраїль, виявляючи добру волю, заявив, що звільнить з ув’язнення близько сотні палестинських в’язнів, декотрі з яких були заарештовані ще до «Угод в Осло» в 1993 р. Міністр Юваль Штайніц уточнив, що серед звільнених «будуть деякі важливі персони». А ще він дав знати, що переговори розпочнуться у Вашингтоні наступного тижня, делегацію Ізраїлю очолюватиме міністр юстиції Ципора Лівні, а делегацію Палестинської автономії – Саїб Арікат, який має великий досвід в переговорах.
Іншою великою перешкодою для домовленості є палестинська претензія на «право на повернення» кількох мільйонів біженців, які - через війну 1948 р. – змушені були податися у вигнання і живуть, розкидані по цілому світу, інколи у таборах біженців та в найжалюгідніших умовах, як от в Лівані. Їх кількість точно не встановлена, та коливається у межах від трьох до чотирьох мільйонів осіб. Ізраїль стверджує, що якщо він визнає це право, то країна перестане бути єврейською державою, а перетвориться на палестинську державу, тому що палестинське населення набагато переважить іудейське. До того ж він посилається – і цілком справедливо - на те, що як і палестинці, сотні тисяч євреїв після 1948 року були вислані з Єгипту, Іраку, Ірану, Ємену, Лівії та інших мусульманських країн.
Можна довго перераховувати усі небезпеки, які перетворюють на мінне поле переговори між палестинцями та ізраїльтянами. Однак було б абсурдом займати відносно них песимістичну позицію. Ми живемо в епоху, коли неможливі речі стають можливими, як от мирна трансформація Південної Африки на багаторасову та демократичну країну чи перетворення Китайської Народної Республіки – найбільш радикальної з колективістських та етатичних держав марксистського соціалізму – на найпалкішого прихильника капіталізму (авторитарного). Чи М’янма (Бірма), типова військова сатрапія третього світу, яка змінила режим, що з власної ініціативи вирішив реформуватися та орієнтуватись на свободу та законність. І вже не є чимось неймовірним думати, що Куба чи Північна Корея можуть завтра чи післязавтра відмовитися від ідеологічного анахронізму, який їх занапащає, та змиритися з посередньою демократією.
Якщо ця нова спроба провалиться, можливо, нової нагоди вже не буде, і продовжуватимуть панувати невизначеність та відсутність безпеки, які на думку фанатиків з обох сторін сприяють доводам кожної з них. Та це не так. Якщо ідея двох держав – палестинської та ізраїльської – не реалізується, ймовірно, колись в майбутньому в регіоні знову спалахне збройний конфлікт з тисячами жертв та велетенськими матеріальними втратами. Помиляються ті, хто думають, що Ізраїль, завдяки своїй економічній силі та великій військовій потузі, є невразливим і що сила гарантує йому майбутнє. Жодна країна не може жити в оточенні ворогів, які прагнуть її знищити і чекають лише нагоди завдати їй збитків. А фанатики, які думають, що викинуть євреїв у море, є сліпцями: найбільше, чого вони можуть добитися, це спровокувати новий голокост і стати його першими жертвами.
У чудовій статті, опублікованій 23 липня у The New York Times, проаналізувавши усі виклики, з якими зіткнуться ізраїльтяни та палестинці в переговорах, які відновлюються, та зізнавшись у власному песимізмі, Роджер Коен написав: «Моє серце обливається кров’ю. Однак я не можу не чути того, що повинен шепотіти на своєму лікарняному ліжку Мандела: “Доведіть мені, боягузи, що я помиляюсь, вирішіть, що перемогти у суперечці важливіше, ніж врятувати життя дитині”».
Маріо Варгас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
Mario Vargas Llosa
Un dintel en el viento
El País, 28.07.2013
Зреферувала Галина Грабовська
16.08.2013