Шептицький і німецька окупація

80 років тому німецькі нацисти проводили один із етапів Голокосту – «остаточного вирішення» єврейського питання. Професор Університету імені Марії Кюрі-Склодовської у Любліні Ігор Набитович у книжці «Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький». (Київ: Дух і Літера, 2023. 792 с. Серія «Постаті культури») намагається повернутися до тієї трагедії й показати роль, яку відіграли митрополит Андрей Шептицький та клір УГКЦ у подіях того часу.

 

I. Шептицький і російська окупація (1939-1941)

ІІ. Шептицький і німецька окупація

IІІ. Шептицький і погроми в Галичині

ІV.  Митрополит Шептицький і розстріли євреїв

V.  Шептицькі versus нацизм

VI. Митрополит Шептицький – Праведник народів світу

 

 

ІІ. ШЕПТИЦЬКИЙ І НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ

 

Коли німці підходили до Львова, «реґулярний, організований відступ перетворився на втечу. Усіх совєтських громадян, очевидно ж, росіян, евакуйовано у найкращому порядку. Так само й владу…». Однак комуністична партія «ще міцно керувала усім […]. Часто можна було зустріти групку українців із закладеними на карку руками. Їх провадило НКВД і безжально розстрілювало»¹. Відступаючи зі Львова, російські окупанти почали масові розстріли в’язнів по тюрмах.

 

Відступ і утеча росіян і прихід німців бачився більшості українців-галичан визволенням із пекельної неволі від варварів і безбожників, бо вважалося, що з приходом Німеччини йшлося про повернення тієї ж німецької цивілізації, в якій вони жили в Габсбурзькій монархії. Цивілізації, яка ґрунтувалася на законі, справедливості й високій політичній, мистецькій, літературній культурі. Дещо пізніше митрополит скаже, що, як виявилося, «се не є німці Ґете».

 

Митрополита було повідомлено про те, що «Актом консолідації українських політичних сил» і при підтримці командування німецької армії відбулося відновлення Української держави. Шептицький вірив, що це дозволить припинити беззаконня і хаос, протистояння українських політичних сил.

 

6 липня була створена Рада сеньйорів, а далі перейменована на Українську національну раду під патронатом Шептицького. Вона мала виконувати функції представництва, захисту і заступництва перед окупаційним режимом.

 

Шептицького звинувачують у нібито «привітанні» німецької армії. Постать митрополита була єдиною леґітимною, сказати б, інституцією, яка могла впливати і на окупанта, і на місцеве населення. Варто знову повернутися до важливих слів митрополита, написаних два десятиліття перед тим до Апостольського візитатора Дженоккі: «…Неможливо було ухилитися від певної діяльности природного порядку, в якій все-таки йшлося про добро моєї нації. Митрополит українців є єдиною найбільш представницькою і найбільш помітною особою нації, що віками перебуває під гнітом». Тому за «законом заміщення», писав тоді митрополит, «єпископи у нас змушені інколи виконувати функції і здійснювати той вплив, який деінде звичайно мають світські провідники нації»². Владика бачив своїм завданням, як і колись, під час польсько-українського протистояння, «показати моїм вірним ідеали культури, науки і святости».

 

У цьому «привітанні» Шептицький змушений був виступати не як митрополит, а як представник поневоленого народу, через землі якого проходить чергова орда окупантів. Він «вітає» чергових зайд не тому, що поділяє їхню ідеологію, а тому, що він – єдина постать серед цього поневоленого вчергове народу, яка може здійснювати світські функції від їхнього імени.

 

Бо за таким підходом до «привітань» можна було б вважати прихильниками нацизму і злочинцями перед людством усіх політичних діячів Европи, які від імени свого народу або особисто вітали при зустрічах фюрера Адольфа Гітлєра та маршала Іосіфа Сталіна, дуче Беніто Муссоліні та каудильйо Франсіска Франка, адмірала Мікльоша Горті й інших диктаторів-злочинців, або через своїх міністрів і дипломатів запевняли цих людиноненависників у своїй прихильності й вічній дружбі – маршала Юзефа Пілсудського, прем’єр-міністра Невіла Чемберлена чи Едварда Бенеша. У історичній ролі цих останніх живими є їхні діяння, а не мертві слова «привітань» і дипломатичних запевнень у прагненні мирної співпраці з нацистами, фашистами й іншими комуністами. 

 

Андрей Шептицький як дипломат і єдиний реальний представник поневоленого бездержавного народу, як не тільки релігійний, а й світський лідер, як і лідери інших европейських народів, змушений був вживати ці ритуальні слова дипломатії – для порятунку не себе, а інших. Для митрополита тут провідною була ідея, сформульована понтифіком Бенедиктом XV ще у часи світової різанини Великої війни: апостольська Церква, папство, а відтак і Українська греко-католицька церква і її митрополит «не нейтральні, а стоять над конфліктуючими сторонами, а відповідно, вони не поза напруженнями і трагедіями сього світу, а над ними, бо готові захищати права жертв, а не сильних світу сього»³.

 

Бенедикт XV, Папа Римський у 1914–1922 роках

 

У пастирському посланні від 1 липня 1941 року митрополит вітав проголошення Української держави, яка мала б відповідати «справедливим Божим законам» і дала б змогу заслужити на гідне місце «серед народів Европи». Німецьку армію «витаємо як освободительку від ворога», а «установленій владі [не німецькій, а українській – sic! – авт.] віддаємо належний послух».

 

Українська Церква під німецькою окупацією могла б, з погляду німецької влади, діяти без заборон, доки б не втручалася в політичну діяльність. Однак і ґестапо, і спеціяльний відділ із релігійних справ СД (Служби безпеки) тримали її під тотальним контролем.

 

Варто віддати тут слово львівському рабинові Давидові Кагане, який дуже вдало помітив підтекст цього послання: «У своєму посланні Митрополит закликає український народ до слухняности, дисципліни й виконання вказівок нового уряду. Він чекає від нового [українського, – авт.] уряду, і навіть просить його про це, розпоряджень і законів, заснованих на справедливості, що будуть ґарантувати добробут і достаток усього населення, незалежно від віросповідання, національної приналежности та суспільного становища. Саме цей уривок із послання Митрополита, такий важливий для євреїв, говорить нам багато чого про його автора. В ті божевільні дні привселюдні заяви про обов’язок або толерантність відносно прихильників інших релігій, під якими Митрополит, не приховуючи цього, розумів у першу чергу євреїв, потребували чималої мужности і непохитности моральних підвалин». Знаний дослідник подій Голокосту в Галичині Жанна Ковба наголошує, що «Яд Вашем всупереч логіці та свідченням очевидців прийшов до висновку, що Шептицький не ризикував життям…». Рабин Давид Кагане продовжує свої роздуми про послання Шептицького, заперечуючи одразу ж будь-які неправдиві твердження про те, що митрополит особисто не важив своїм життям у цих страшних обставинах: «Подібні заклики [до толерантности, – авт.] були вкрай непопулярними, і той, хто їх проголошував, наражався на чималий ризик. Дійсно, наслідки не примусили себе очікувати. Гіммлєр наказав заарештувати Митрополита. Він миттєво надіслав наказ комендантові Львова [Карлові, – авт.] Ляшу і, якщо я вірно пам’ятаю, начальникові львівського ґестапо: негайно заарештувати Митрополита. У відповідь Ляш подав докладний звіт про ситуацію, що склалася. Він підкреслив, що арешт Митрополита викличе сильну ворожість з боку українського населення [...]. Митрополит користується надзвичайною популярністю і його арешт становить небезпеку для всієї німецької армії у реґіоні. Гіммлєр скасував арешт, але наказав уважно стежити за Митрополитом і всіма його діями».

 

Рабин Давид Кагане́ (1903–1998)
 

Мертві митрополитові слова «привітань» чергового окупанта, сказані для того, щоб урятувати сотні людських життів – українських, єврейських, польських, і надалі дуже часто при оцінюванні чину митрополита в тих жахливих обставинах, переважують і його реальну працю, і живий чин українських ченців, черниць і священників, які, ризикуючи своїм життям, рятували в часи Апокаліпсису своїх братів-євреїв, переважують урятовані життя сотень і тисяч приречених на смерть. Над усією цією акцією порятунку височіє постать митрополита цього кліру, владики Української греко-католицької церкви, який знав і направляв ці акції порятунку.

 

Варто нагадати, що майже такий самий лист-«привітання» від імени митрополита у 1944-му був направлений і Іосіфові Сталінові. Воно, знову ж, написане за принципом «заміщення»: від імени бездержавного народу з убивцями, терористами, нацистами і комуністами змушений говорити той, хто є його моральним представником – щоби спробувати захистити мирних людей від чергових злочинів нових загарбників. Цю функцію дуже точно окреслив Мирослав Маринович: «В умовах бездержавности України митрополит змушений був виконувати ролю етнарха, що мимоволі вводило його в зону ризику».

 

Намагаючись урятувати Українську греко-католицьку церкву від розгрому, Климентій Шептицький, на доручення нового митрополита Йосифа Сліпого, вирушив у грудні 1944-го до Києва із митрополичою делегацією, а далі й до Москви – на прийом до Кремля, везучи зі собою 100 000 рублів для фонду оборони. Однак тоді у Кремлі вже вирішили долю української Церкви. Вона мала бути ліквідована, а її паства приєднана до православного російського світу.

 

Листи отця Климентія до брата Станіслава Шептицького – пам’ятка сірих тривожних днів під німецькою окупацією. Перший лист – найстрашніше звинувачення проти росіян, проти їхніх злочинів проти людяности. Цей лист – украй важливий документ жорстокої доби. Він є «правдою, і тільки правдою», з перспективи якої слід розглядати ті політичні жести й заяви, які нібито можуть бути звинуваченням у прийнятті митрополитом Андреєм Шептицьким німецького режиму й «вітанні» Гітлєра й німецької армії.

 

Дім родини Шептицьких у Прилбичах. Знищений росіянами

 

Через літа вібрує енергетика страшного горя із листа, написаного 7 липня 1941 року до сім’ї Станіслава Шептицького: «Ми тут живемо й здорові, але якби ще совіти були день-два довше в нас господарювали, – були б нас усіх упень вибили, вистріляли. Німці до нас прийшли 30 червня вранці, о 3-й. 25, 26, 27 червня – це були дні страшної масакри у Львові, у в’язницях. Н.К.В.Д (із Ґ.П.У.) вбивали страшним способом і давніх в’язнів, і тільки що приведених. Точної кількости не можна було констатувати – бо трупи у підвалах, викопаних ямах лежали купами по декілька метрів, а се спека, все розкладалося, і санітарна служба мусила там, де вони лежали, їх замуровувати. Тисячі жертв у Бриґідках, у в’язниці на Замарстинові, у давній жандармерії на вул. Сапєги (і Лонцького), в Інвалідах – також жінки й діти – ⁹/₁₀ з них були українці. Із провінції, у свою чергу, надходять жахливі звістки – у Стрию винищених близько 560, в Дубні, Луцьку – понад півтори тисячі, багато наших священиків; у Дрогобичі – весь монастир Василіян; із моїх братів [себто отців-студитів, – авт.], поки що знаю, вбили священика й брата, а ув’язнених – двоє, про яких вістка пропала. Найкритичнішою виявилася п’ятниця 27-го червня: увечері від бомби загорівся храм святого Юра, водночас у садах – стіжки сіна, горіло на горищі палацу, на будівлі капітули, у двох крилах і на даху собору. Справді, дивом Провидіння пожежа не знищила всього, а лише дах на соборі – решту загашено, хоч ані пожежна команда не з’явилася, ані помпи не було, а вода на цей вогонь не помагає, а тільки підсилює. Люди голими руками гасили – і катастрофу вдалося зменшити. Учора 6 липня німецьким авто я поїхав до Прилбич на могилу коханих – дорогих Лєосів [себто Лєона та Ядвіґи Шептицьких, розстріляних росіянами, – І.Н.], поїхав зі мною тутешній канонік о. Рудій. Із місцевим пробощем у прилбицькому саду, на місці, де лежать їхні останки, ми відправили весь похоронний обряд. Зібралося безліч людей. Не можна тепер здійснювати ексгумації, а потрібно відкласти до зими, поки що ж там, у могилі, далі спочиватимуть – звичайний хрест із дерева над їхньою могилою, доки, дасть Бог, і Ви не приїдете взимку. Потім – моя подорож із кровоточивим серцем по дому, саду. Дерева ще ростуть – липа, груша, але в домі страшна руїна: мури, дах є, але в підвалі під кухнею підклали міну й підірвали кухню та комору. Верх над кухнею ще стоїть. У кімнатах абсолютно нічого не лишилося: ані меблів, ані архіву, ані картин (портрети предків наших, Мамою мальовані тощо) – усе пропало. Підлога застелена сміттям, большевицькими газетами, їхніми книжками. Я був і в каплиці: гробниця наповнена глиною, труни, мабуть, є всі, лише з труни папá відірвана кришка. На полі, біля каплиці, що від сторони Прилбич, – величезна яма, де був склад бензину. Від’їжджаючи, підпалили курники, хліви, частину стайні, а конюшню висадили мінами. […]. У садибі – ані однієї кімнати, нема навіть місця, де можна би було тепер мешкати. […]. Щораз надходять нові фатальні звістки: як совіцьке Н.К.В.Д, відступаючи, вбивало українців, в’язнів і, взагалі, тих, кого могли спіймати. Наших священиків убитих доти п’ятнадцять, а тих, яких вивезли і про яких звістки нема, – ще 40. Тепер величезна робота на кожному полі з руїн, що совіти після себе залишили, – відбудувати нове життя…».

 

Цей лист є описом лише невеликої частки злочинів росіян під час першої окупації Галичини.

 

Пам’ятний камінь на місці знищеного будинку родини Шептицьких у Прилбичах (світлина Ігоря Набитовича)

 

Після всіх описаних у листі жахливих убивств, свідчень про інші злочини росіян: розрізання животів ще живих в’язнів, ґвалтувань ними жінок-в’язнів, а потім їх знищення, забиття у голови молодих хлопців і дівчат російськими людожерами чавунних костилів, якими прикріплювали колію, казани із залишками киплячого мастила, куди кати запихали руки в’язнів, щоби їм злізали нігті з пальців, переламані кості рук і ніг у замордованих, солодкий присмак м’яса у цих російських тюрмах, яким годували тут і поляків, і українців, і євреїв, масові розстріли, розбивання молотами голів в’язнів, яких, із зав’язаними руками і ногами, клали обличчям до землі під музику смерти дизельних моторів, щоб приглушити крики тих, кого волочили на скін – після усіх цих страхіть і жахів російських злочинів прихід німецьких окупантів у Західну Україну здавався у перші дні справжнім визволенням. Таке бачення німецького «визволення» мусить бути зрозуміле тільки крізь сморід тисяч трупів замордованих і розтерзаних, які залишили по собі російські комуністи.

 

Адам Даніель Ротфельд, міністр закордонних справ Республіки Польща (5.01.2005–31.10.2005)

 

Один із врятованих братами Шептицькими євреїв, професор Адам Даніель Ротфельд, ексміністр закордонних справ Республіки Польща, писав: «Ставлення митрополита Андрея до німців у червні 1941 – після їх вступу до Львова – було особливою реакцією на те, що він пережив під совєтською окупацією. Він вітав Вермахт як армію, що, як він вважав, буде репрезентувати европейську цивілізацію»¹⁰. Німецькі окупанти не забороняли релігійні практики, як російські комуністи. Окрім того, тоді ще багато хто сподівався, що перемога над російською комуністичною імперією – Совєтським союзом – несе зі собою можливість відновлення незалежности України. Тому у недатованому листі митрополита, написаному 29 жовтня [1941] року, він писав до Ватикану: «Німецька армія перемогою над комунізмом зробила християнству і, можливо, усьому людству значну послугу. Большевики були і, на жаль, ще дотепер залишаються (бо перемога поки що не остаточна) найзапеклішими ворогами Ісуса Христа, Його Церкви і цілої релігії та духовности; за тим, як вони чинили, ми були усі впевнені, що після декількох літ подібного режиму в нашій країні не залишиться ні духовенства, ні церков, ні вірних. Вони відкрито мали намір повністю зруйнувати коріння християнства у нашій країні. Якщо перемога німців буде доведена до остаточного і безсумнівного кінця, большевизм перестане існувати»¹¹.

 

Але зміна окупантів приносила все нові й нові страждання.

 

Пам’ятна таблиця членів родини, похованих у родинному склепі Шептицьких у Прилбичах (світлина Ігоря Набитовича)

 

___________________________

¹ Kurt I. Lewin, Przeżyłem. Saga Świętego Jura spisana w roku 1946 przez syna rabina Lwowa, Warszawa: Zeszyty Literackie 2006, s. 53.

² Кирило Королевський, Кирило Королевський [Жан Франсуа Жозеф Шарон], Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) / Переклад із франц. Яреми Кравця, Львів: Свічадо 2015, с. 97.

³ Ема Веселі, Вибори Папи. Від святого Петра до Франциска / Переклад із хорватської о. Корнилія В. Яремака, Жовква: Місіонер 2014, с. 232.

Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали, 1899–1944, Том 2: Церква і суспільне питання, Книга 1: Пастирське вчення та діяльність, Львів: Місіонер 1998, с. 516-517.

Давид Кахане, Щоденник львівського гетто / Переклад із англ. Ніни Шпет, Київ: Дух і Літера 2009, с. 162-163.

Жанна Ковба, Останній рабин Львова Єзекіїль Левін, Львів-Київ: Дух і Літера 2009, с. 125.

Давид Кахане, Щоденник львівського гетто…, с. 162-163.

Мирослав Маринович, Митрополит Андрей Шептицький: тест для Європи (Передмова до польського видання, [y:] Юліян Бусґанґ, Митрополит Шептицький. Ще один погляд на життя й діяльність…, с. 11.

Блаженний архімандрит Климентій (Казимир ґраф Шептицький), Листи до рідного брата Станіслава ґрафа Шептицького та до родини (1881 – 1945 рр.) / Упорядники листів Іван Матковський та о. Юстин (Юрій Бойко). Перекл. із польської Івана Матковського, Львів 2017, с.  177.

¹⁰ Adan Daniel Rotfeld, Obcy wśród swoich, „Znak” 2017, nr 749 (Październik), s. 47.

¹¹ Кирило Королевський, Митрополит Андрей Шептицький…, с. 433.

 

Усипальниця родини Шептицьких у Прилбичах (світлина Ігоря Набитовича)

 

 

05.03.2023