Маршал Огарков

Поява на радянських телевізійних екранах тодішнього начальника Генштабу Збройних сил Радянського Союзу маршала Огаркова стала одним із найбільших вражень моєї юності. Маршала можна було бачити протягом кількох вечорів ранньої осені 1983 року, коли весь світ був у жасі від чергового злочину Москви – знищення південнокорейського «Боїнга». Огарков стояв біля великої географічної карти з незмінною указкою і доводив, що Радянський Союз до знищення літака ніякого стосунку не має, що літак був шпигунський, що це була провокація Заходу… Всі ці виправдання – вже їх і не згадаю, я запам'ятав тільки маршала з указкою – були настільки незграбними, що було зрозуміло з першого погляду: маршал бреше. Але навіть не це мене зацікавило. Мене цікавило, чому я, людина, яка не віддавала злочинного наказу і не відповідає за загибель ні в чому не винних людей, за смерть жінок і дітей, відчуваю пекучий сором від того, що бачу, а той, хто цей наказ віддав, ніякого сорому не відчуває і, здається, обтяжується тільки тим, що змушений давати якісь безглузді пояснення. Вбили – і точка!

Через шість чи сім років після цієї трансляції я несподівано опинився поряд з маршалом Огарковим на одному з кремлівських з'їздів. Маршал уже не був начальником Генштабу, давно вийшов у відставку й очолював безглузду ветеранську організацію. Але він усе ще мав безперечний авторитет серед військових. Він стояв серед обвішаних орденами товстих генералів – впевнена людина з обличчям старої риби – і переконував їх, що треба виступити проти Горбачова. «Хай навіть Борька, тільки не цей. Цей нерішучий, він тільки все зруйнує», – казав Огарков, а генерали слухняно кивали собачими головами.

– Пробачте, будь ласка, товаришу маршале Радянського Союзу, – звернувся я до героя телевізійних виправдань, – чи може рішучість уберегти від помилок?

 Огарков розвернувся в мій бік на пів корпусу, губи його зневажливо стиснулися.

– Рішучість – запорука перемог, юначе, – вицідив він. – Запорука будь-яких перемог.

І він знову відвернувся. Але я запам'ятав його очі. Обличчя було риб'ячим, а очі були не риб'ячі. Це були залізні очі з жовтим хижим вогником. Очі вбивці.

Саме тому спогад про Огаркова дозволив мені без особливого здивування сприйняти новину про чергове знищення росіянами пасажирського літака у 2014 році. Для російських військових, для російського суспільства загалом загибель ні в чому не винних людей – це просто частина військової тактики, можливість показати, що ми й так уміємо, а тому ви повинні боятися. Це демонстрація можливостей, яку вигадали зовсім не за Путіна, яка була частиною російської політики завжди. Ми можемо вважати, що це була помилка, що насправді росіяни хотіли збити український військовий літак. Хоча насправді це може бути зовсім не так – я думаю, що хотіли збити свій власний цивільний літак, щоб виправдати продовження вторгнення в Україну і необхідність знищити «нацистський режим». Але це не є таким важливим. А важливим є те, що після того, як злочин було скоєно, у Москві зовсім не стали думати, як виправдатися, вибачитися, вийти з ситуації без втрати репутації. Ні, думати стали про те ж, про що думали у 1983 році – як використати власний злочин для власної ж користі. 1983 року Огарков намагався довести, що американці навмисно заслали до радянського повітряного простору пасажирський літак із розвідувальною метою. 2014 року російські пропагандисти вигадували одну за одною версію про те, як Україна збила російський літак, – і робили це так часто, що навіть у найінформованіших людей почали закрадатися сумніви. Особливість російських чиновників і пропагандистів не тільки в тому, що вони постійно брешуть, – а в тому, що вони вірять у власну брехню, і тому виглядають переконливо для тих, хто не може зрозуміти, яке це феєричне задоволення – брехати без сорому! А тим часом у цій брехні без сорому і полягає банальність російського зла.

Тому я не дуже турбуюся про долю Ігоря Стрєлкова після судового вироку. У камеру Гаазького трибуналу Стрєлков явно не потрапить – швидше його ліквідують свої ж через непотрібність. Та й потім, хіба Стрєлков приймав рішення про знищення пасажирського літака? Всі ми чудово знаємо, що це рішення приймала та сама людина, яка взагалі не підозрює, що існують докори сумління та каяття. Натомість впевнений, що рішучість – запорука будь-яких перемог.

Як і маршал Огарков.

Маршал, який показав, що можна знищити пасажирський літак і продовжити військову кар'єру як ні в чому не бувало. Маршал, якого продовжували, між іншим, поважати не лише у Радянському Союзі, а й у «новій Росії». Після приходу до влади Бориса Єльцина Огаркова повернули з ветеранів у радники вже російського міністерства оборони і поховали з належними почестями. Нікому в день смерті Огаркова навіть не спало на думку запитати – а чи гідна їх людина, яка ухвалювала рішення про знищення пасажирського літака, а потім ще й публічно захищала свій злочин у телевізійному ефірі.

До царювання Путіна залишалося всього шість років.