Михайло Назаренко. Крім «Кобзаря»: Антологія української літератури. 1792–1883. – Київ : Laurus, 2021. Ч. перша.– 496 с. Ч. друга. – 488 с.
Видається невипадковим, що Антологія «Крім «Кобзаря», вийшла рік тому одночасно з фільмом-експлейнером «Що таке українська література?» (Ukrainer): це, безумовно, запит часу – поновне відкриття та перепрочитання нашої літератури, передовсім класики. Антологія, саме в сукупності творів і розважань про них та їхніх авторів, – виразно прокреслює цілий шлях національної культури від «Малоросії» до «України».
Дбайливо уклавши цей компендіум, Михайло Назаренко упередив кожен розділ есеєм-передмовою. Відбір творів продуманий, а водночас суб’єктивний, «авторський», часом виклично полемічний, від самого заголовка почавши. Проте ця полемічність особлива: парадоксально спокійна, на ґрунтовних знаннях базована, спрямована на те, щоб спровокувати зацікавлення, оскаржити застарілі уявлення. Самі твори, представлені тут, – не обов’язково найбільш значущі чи найбільш впливові. Від «Пісні Чорноморського війська» Антона Головатого (бо це з неї, як твердить М. Назаренко, а не з «Енеїди», починається друкована література «живою українською мовою») до «Не пора...» Івана Франка – вірша, додамо, що теж згодом став піснею.
Читається ця авторська версія цілої історії літератури з цікавістю і навіть захопленням. Либонь тому, що авторові самому цікаво: чому ці більш і менш відомі та поціновані письменники писали саме так і саме про це? Чому так, а не інакше склалися їхні долі? «Чому одні виявились забутими, а інших пам’ятають за геть не найкращими творами?»
Чи доводилося вам чути таке ім’я: Н. Мартовицький? Він представлений поезією «До коня», яку теж, ручуся, ніхто сьогодні не знає. Про поета цього, жартує автор, легко писати: нам зовсім нічого про нього невідомо. Зате вміщений твір дає змогу сказати про особливу любов українських романтиків до коня, якому вони надають широкі та символічні конотації, – тож твір таємничого автора постає в контексті цілої поетичної традиції. Вступні есеї в антології не є однотипні, – на відміну від узвичаєних довідок про авторів у більшості антологій. Приміром, оповідь про Пантелеймона Куліша докладна та розлога і ніби підсумовує історію повернення цього автора до читацького обігу та до літературного канону. А рівночасно резюмує сьогоднішнє сприйняття та потрактування письменника у світлі порівняно недавнього двохсотліття від його народження.
Ці приклади дають зрозуміти саму методологію автора-упорядника: йдеться як про канон, так і про не менш репрезентативні явища поза каноном. При цьому самий добір та спосіб представлення має на меті розширити наші уявлення і про склад, і про характер національного письменства, без звичних скарг та жалів, на самій «фактурі» показати весь драматизм становлення й побутування цієї літератури. Приміром, брати Метлинські, Амвросій та Семен, – маргінальні слобожанські романтики. Вони і пісні записують, і словники складають зі слів, уживаних у рідному повіті – ревно трудяться задля «южнорусской словесности», – і водночас не вірять у її майбутнє, до збірок своїх поезій передмови пишуть російською… Проте все одно присуди рецензентів нищівні, та й упорядник Антології їх не жалує. То нащо, спитаєте, вони тут? А тому, що сама розповідь про них – прецікавий історико-літературний екскурс, багатий на промовисті деталі, добуті з крихких та пожовклих старовинних книжок і часописів, – так що ціла епоха постає крізь ці сильвети, і драма національної культури стає більш зрозумілою. Але для чого, здавалося б, оцінивши все належно, вміщувати в антології аж два сервільні, вірнопідданські графоманські вірші С. Родини (псевдонім Семена Метлинського). А для «науки» – в сенсі наочної повчальності. «Три роки як помер Ніколай І — здавалося б, можна вже й не курити фіміам, але ні! Справжній «землячок», духовний спадкоємець Основ’яненка, не втратить нагоди показати, як він любить богоданну владу». І кинувши насамкінець ще й саркастичний «асоціативний» натяк на метаморфози сучасного письменника, М. Назаренко завершує вельми серйозну розмову жартівливою відозвою: «Діти! Не будьте такими, як С.М.Родина!»
П’ятдесят есеїв про авторів та їхній час, можливо, за умови ширшого цитування розглянутих творів, склали б іще одну книжку, також запотребовану, цікаву як для фахівців – науковців, викладачів та вчителів, – так і для допитливих любителів. Тобто, як і Антологія, така книжка адресувалася би широкому колу і безумовно належала до лектури, яка «працює». Проте автор-упорядник волів ускладнити своє завдання, значно збільшити для себе обсяг роботи і підпорядкувати власні амбіції та уявні більші літери свого імені на палітурці – шляхетному над-завданню. А полягає це надзавдання у тому вкрай важливому руйнуванні чи бодай розхитуванні механізму української меншовартості, який вичерпно схарактеризувала Роксана Харчук: він, на жаль, і досі «глибоко вкорінений у психології української людини, котра бажає відчути свою причетність до імперської, виробленої культури, відмежувавшись від колоніальної, що завжди виглядає рустикальною, провінційною на тлі імперської».
Тож наразі маємо Антологію, яка не лише поповнює негустий в нас ряд подібних видань (порівняймо хоча б із Польщею), а й пропонує оновлений канон, тішить своїм направду гідним рівнем, культурою та новим поглядом на письменників, чиї твори й нині здатні цікавити і навіть вражати читачів.
15.11.2022