Щастя

Пошук щастя чи дороги до нього – це те, над чим ми насправді працюємо щодня. В одному з найстарших і найпрестижніших вишів світу – Гарвардському університеті – навіть вивчають окремий курс гедоніки – науки про щастя. Бажання вибороти перемогу в якихось змаганнях, здобути диплом, започаткувати і розвинути свій бізнес, зробити кар’єру, стати відомим, придбати своє помешкання, отримати бажану роботу чи посаду, бути призером Олімпійських ігор, мати сім’ю, народити і виховувати дітей – тільки варіації шляхів досягнення омріяного щастя, а останнє є чи не найважчим і найнепередбачуванішим зі всіх. Професор Тал Бен-Шахар вивчає т. зв. рецепти щастя, і згідно з його дослідженнями це не звичний більшості людей фінансовий чи соціальний успіх, а почуття людяності, вдячності за маленькі радощі, пошук взаємозв’язку між задоволенням і сенсом у житті.

Отже, представники homo sapience, еволюціонуючи, шукають свого щастя. І, як не дивно, науково, психічно, етично та й інтелектуально відсталий мікс народностей на північному сході від нас не є винятком. Так, вони також шукають своє щастя. Але на відміну від переважної більшості населення земної кулі, через століття негативної селекції, як і звички до рабського існування та виживання у важких природних і нелюдських побутових умовах, у північно-східних аборигенів воно полягає у поширенні свого способу життя паралельно з тимчасовими митями насолоди від насилля над народами, які їм вдається втягнути до своєї орбіти. Насолода тимчасова, бо часто виконавців наказів страчують свої ж ієрархічно вищі командири, але від того не менш бажана, бо постійно пригноблені особини ендемічного виду найбільше на своєму короткому безпросвітному відрізку існування бажають «опустити» слабшого. Водночас почуття людяності у цьому процесі, про яке говорить Тал Бен-Шахар, «русские» змогли повністю нівелювати. Окупація показала, що таке поняття їм чуже і незнайоме. І це не про нелюдські звірства, катування, зґвалтування чи абсолютно невиправдані вбивства цивільного населення на окупованих територіях – це все миті насолоди «опущених» над тимчасово слабшими, хвилини примарної влади зі зброєю в руках перед обеззброєними людьми, помста успішнішим за свою недолугість, яку вони все ж таки підсвідомо здатні відчувати. Влада російського федеративного утворення змогла прирівняти життя своїх індивідів до життя тварини –наприклад, вівці, яку видають сім’ї за мобілізованого в Туві. Ну, все-таки це жива тваринка, може навіть молоко давати або шерсть чи м’ясо – тобто приносити більше користі, ніж раб із низькою продуктивністю некваліфікованої праці, без ремесла і майбутнього. Але федеральне військово-політичне керівництво пішло ще далі у своєму нігілізмі людяності. Овець же на всіх не вистачить, напевне народжуваність у малої рогатої худоби нижча, ніж у самок homo sapience. І в Бурятії за мобілізованого дають 10–20 кубометрів дров, а на Сахаліні – декілька кілограмів кети, минтая або камбали. Здавалося б, при введенні таких правил у 21 столітті, люди мусять протестувати. Навіть на їхніх територіях рабство у вигляді кріпацтва скасували ще у 1861 році. Хоча в радянських колгоспах це поняття заграло новими барвами, а відсутність паспортів у селян до 60-х років минулого століття і трудодні замість оплати праці назавжди, як видно з останніх подій, зацементували рабську ментальність та плазування перед керівництвом «русских». Замість будь-яких протестних рухів потенційні військовозобов’язані кидають своїх жінок та дітей і тікають до сусідніх країн, куди їх ще пускають. Особливо дивує напрямок Грузії – як з боку героїчних вояків, які ще нещодавно хотіли «павтаріть», так і з боку грузинів, яких вони ж убивали у 2008-му.

Отже, маленькими радощами представників мітичної «другої армії світу», окрім насильства, є вкрадені унітази, побутова техніка, а ще вживаний одяг, включно зі спідньою білизною, яку особливо везучим вдається відіслати своїм самкам чи мамкам. Але це також треба розцінювати як шлях до щастя – просто до незрозумілого людям особливого щастя російської душі.

А як із взаємозв’язком між задоволенням і сенсом у житті? Українці на своєму гіркому досвіді переконалися, що пошук задоволення і сенсу в житті для північно-східних загарбників залишається на найнижчому рівні т. зв. піраміди Маслоу – себто їжа, сон, секс (отриманий через насильство або за пральну машинку для розвинутіших представників виду). Скочити вище задоволення фізіологічних потреб їм майже не вдається, окрім належності до колективу, до вигаданого російського народу, силою зліпленого з численних корінних народів, що населяють величезні території північно-східної Азії. Народів, що були підкорені, споєні, тотально русифіковані, насильно перемішані депортаціями, засланнями й системою розподілу випускників вишів у радянському союзі, народів, котрих змусили стерти свою національну пам’ять, забути культуру, мову, історію, бо ж манкурти – найвірніші. Видається, що цей картковий будинок не так просто втримати у рівновазі, тому цар придумав населенню черговий міт про наддержаву та «исконно русские территории» за її межами, підкріплений прибутками від експорту енергоносіїв, наявністю ядерної зброї і хіба немалою територією. З останніми двома не посперечаєшся, як і, зрештою, із профітом від продажу нафти і газу. Відкритим залишається питання добробуту порівняно нечисленного як для такої території населення, оскільки держава-лідер за експортом енергоносіїв у світі, за деякими даними, має газифікованих менше половини населених пунктів. Тамтешні аборигени палять дровами, як і їхні предки сто років тому, хоч через їхні села і міста проходять трубопроводи, якими газ йде до Європи. Тому 20 кубометрів дров за «мобіка» мамці чи гіпотетичній Альонці видаються допомогою від держави, а не дикістю. А отримана Лада за мертвого «героя», який захищає «родіну» на території чужої держави, – це, мабуть, і є сенс життя, апогей т. зв. російського щастя.

І тут російський класик помилявся, бо не всі сім’ї щасливі однаково. Його земляки йдуть своїм унікальним, нікому не зрозумілим, почасти деструктивним за своєю суттю, але наповненим духовними скрєпами шляхом у пошуках тільки їм зрозумілого щастя…