«Жидівський король» вражає не тільки назвою, а й змістом, композицією та навіть кожним рядком. Збірка віршів Олександра Авербуха – це поетичне свідчення про пам’ять, тотожність, прощення та війну. Здавалося би, це тепер дуже на часі в світлі воєнних подій в Україні, особливо після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого, але війна, яка документально розкривається на сторінках «Жидівського короля» у листах остарбайтерів – це головно війна Голокосту нацистської Німеччини. Проте у збірці присутня ще й інша війна, а саме та, що почалася на сході України 2014 року. Вона виринає дещо завуальовано тільки у декількох прикінцевих поезіях. Думаю, не треба нікого переконувати, що паралелей між всіма цими війнами багато. Гітлер намагався знищити євреїв як окрему націю, Путін робить те саме з українцями. Звісно, книжка Авербуха не про те, однак нав’язуючи до трагедії Другої світової війни, поет вшановує пам’ять усіх загиблих і подає це як осторогу майбутнім поколінням.
Збірка складається з трьох частин: «Остання вечеря мого тіла», «то я об за тебе не забуду ніколе» та «Перше враження небуття». Перша й третя частини мають ліричного героя – поетове «я», друга – має реальних дописувачів листів з 1940-х років – євреїв і неєвреїв, які ймовірно в переважній своїй масі не вижили. Авербух поетично привласнює ці листи, візуально трансформуючи їх у поезії самим розбиттям тексту на рядки:
добрий день дорогая танти
зперва дозвольте привітати
це в мене перше намиті
вам я хочу побажати
всого найкращого вжиті
откритку вашу получила
так наче й віділа я вас (с. 24)
Мова листів – суржикова, неграматична, із готовими кліше листовного письма, із численними повторами та де-не-де замазаними рядками, які треба додумуватися начебто існували в оригіналі, проте це мова, яка в цілому заворожує своїм трагічним змістом і специфічною ритмікою, як якесь згубне заклинання:
татусю ви щоб знали як були ми всі плакали
що усі удома а ми начужині у такім добрі
моя сестричко я тибе просю скажи марусі
новий адрист сестричко ницурайся хочти мене
ботиж умени одна сестричко
як получити оцю одкритку то одпишіт
а як мине одцуралися то відішліт так
ниха я буду знати що я нимаю куди писати (с. 37)
Епістолярна частина домінує над цілою збіркою не тільки тому, що найдовша і серединна, а й тому, що своїм підходом до поетичної мови – найбільш оригінальна. Хтось міг би сперечатися, чи це насправді поезія. Для мене відповідь нескладна: без сумніву так. Контекст і внутрішня логіка «Жидівського короля» оправдовує таке привласнення. Бо перед тим, як перенести читача у період Другої світової війни, Авербух у першій частині намагається визначити самого себе, свою тотожність і робить це теж досить оригінально. Розповідаючи про свій родовід, своє походження та родинні зв’язки, він зодягає мову у біблійні шати:
книга родоводу Олександрового,
сина Давидового, сина Авраамового
Авраам породив Ісака
Ісак породив Якова
----------------------------------------------
а всіх поколінь від Авраама аж до Давида чотирнадцять
а від Давида аж до переселення в Україну та великого змішання
поколінь чотирнадцять
народження ж Олександра сталося так
ще до того як його матір заручено з Михайлом з Новоайдару
та перш ніж зійшлися вони, виявилося
що вона має в утробі Олександра
а Михайло, не бувши праведним, ославив її
і не прийняв її, бо не хотів Олександра, зачатого від нього
а Наталя хотіла вродити сина і дати йому ймення Олександр (с. 11-12)
Розповідь поета про своє єврейське походження переплетене іншими біографічними деталями, які вказують на багатонаціональність його родоводу. І справді, життєвий шлях поета – неординарний. Народився у Новоайдарі на Луганщині, у 16 років опинився в Ізраїлі, де працював і одночасно навчався в університеті, щоб звідти згодом переїхати до Канади, де захистив докторську дисертацію в Торонтському університеті. Поезії пише й російською, й українською мовами. Його вірші з першої частини «Остання вечеря мого тіла» унаочнюють наскільки зв’язок зі своїми рідними в Україні й пам’ять про своє коріння дорогі йому, незважаючи на складну історію різних етнічних громад на українських землях:
я пробачив собі
прадіда-українця що ходив погромом на прадіда-єврея
пробачив прабабу-польку яка рвала коси прабабі-єврейці
я пробачив собі прадіда-москаля який забрав
останній шматок у прабаби-українки
я пробачив прабабу-єврейку що написала донос
на прадіда українця (с. 5)
Спомини про бабу, прабабу, незрячу сестру, батька, що його не захотів, заповнюють рядки його поезій так, начебто він сподівався, що саме це писання воскресить світ, якого вже немає, а до якого він таки хотів би якимсь чином повернутися: «як повернутися до міста якого нема / до дому – як повернутися / якщо його як горя нема» (с. 19). Проте поет справді повертається у рідні сторони й про це заявляє у третій, останній частині «Перше враження небуття». Та, на жаль, це повернення і є поверненням у війну:
коли повертаюся
до того міста
червоними спалахами
розгортаються килими
далекого сходу неукраїни
у біло-режевих вогнях
десь поруч
вузликами болю
мерехтять плями дитинства
я шукаю його
на дотик за пазухою
мій камінь
кидаюся до ліжка-окопу
в очікуванні обстрілу відкинутого тіла
мій бій триває ніч
мій ворог схожий на мене (с. 93)
Чого можна прагнути, коли люди змушені покидати свої домівки, коли стають свідками вбивств, поранень, зруйнованих ударами будинків? Авербух завершує книжку таким дворядком: «єдине чого ми тепер прагнемо / це визнання нашого болю» (с. 97). Треба пам’ятати, що «Жидівський король» з’явився у видавництві «Дух і літера» 2021 р., ще до повномасштабного наступу на Україну Росією. Можна хіба тільки спекулювати, яким рядком завершилася би збірка поета, коли б він писав цей вірш тепер.
А втім, чому саме «Жидівський король», а не «єврейський»? Над тим призадумується й Оксана Луцишина у вступі «Священна мова його не-тіла», але вона не збирається давати на це питання чітко визначеної відповіді, воліє натомість розглядати асоціяції, що їх це слово викликає. Для мене, народженої у Польщі, це слово, звісно, не має ніяких пейоративних накопичень, але для українців, особливо зі сходу, це може звучати образливо. Думаю, що рішення назвати свою збірку саме так було одним із способів поета привернути увагу до самого персонажа цієї назви. Бо виринає ще одне запитання: а хто ж це саме, той жидівський король? Беручи до уваги наскільки важливим для поета є взаємне прощення і примирення (як в одному із зацитованих віршів), і як цілеспрямовано він використовував мову Біблії, то алюзія до Ісуса Христа не буде аж такою несподіваною. Щоправда, у такому контексті можна було би вжити ще й інше слово – юдейський, але це занадто уточнило б семантику й відібрало б усі інші можливі прочитання. А їх, звісно, багато. Адже тим королем міг би бути й сам поет. Заголовок першої частини – «Остання вечеря мого тіла» таке й наводить. Проте, знову ж не без натяків на останню (тайну) вечерю Ісуса Христа. Щоб очистити людство від гріхів, треба максимальної самопожертви, максимального болю, але й максимального прощення. Олександр Авербух поетично свідчить, що таке загалом можливе.
Олександр Авербух, автор поетичної збірки «Жидівський король».
28.09.2022