"власним теплом можна відчутно підтримувати цілованого
навіть у сильні холоди – відчуття посилюються магічним значенням
віддавання зсередини себе в тіло іншого чогось, що є самим життям"
У цій цитаті Тараса Прохаська, яку варто буде згадати наприкінці цього тексту, слово "цілований" має цілком позитивну конотацію, навіть алюзію офірування життя. Але якщо ми замінимо його на "зацілований", конотація стане негативною.
Поняття фронтиру в нас заціловане, заромантизоване. Вестерни чи, наприклад, ота, пригадуючи дитячі лектури, козацька ідилія напівзабороненої повісті "На уходах" Андрія Чайковського створили фронтирові – фронтиру яко поняттю, бо слова такого ще не знали – ореол ідеалу.
Одне з визначень фронтиру – це територія ентропії влади, де державні інститути втрачають свою ефективність, псуються або, якщо вжити латинізм, корумпують. Ми у Львові, що тривалий час був фронтиром совдепії на її межі зі, скажемо так, несовдепівським світом, із "веселими бараками" соціалістичного табору, відчували механізм корумпування буквально намацально. Традиційно властива для Галичини західна горизонтальна матриця суспільної взаємодії зіткнулася з традиційною для російської імперії вертикальною матрицею "я начальник – ти дурак", в рази посиленою адміністративно-командною комуністичною системою. І хабар – хоча це якесь надто грубе слово для тої скомпліковано вишуканої системи превентивного віддячення, яку я ще пам'ятаю, – служив мастилом, можна сказати пахучою маззю. Бо, як знаємо, коли "справа на мазі", то діло ся крутить – що уможливлювало функціонування горизонтальних ринкових механізмів в СССР.
Чи з урахуванням свого досвіду хотів би я жити на території такого фронтиру – хай навіть вже з іншої, західної, сторони? Ні, я волів би жити за гранню – якщо посилатися на мотто Романа Чайковського до "Декалога" Степана Ленкавського: "на грані двох світів творити нове життя".
До речі, Роман Чайковський був не тільки членом ОУН, а й греко-католицьким священником – священником, фактично, фронтирної Церкви, тобто конфесії подвійної лояльності, у всій її доґматично-обрядовій амбівалентності.
Ця амбівалентна лояльність – або, глибше, ідентичність – є, зрештою, характерною особливістю фронтирних спільнот; зазвичай вони дають собі з цим раду через множинну ідентичність, але часами, як зауважив Франко, амбівалентність може проявитися яко "укрита злість, облудлива покірність" – якщо лояльність фронтирної спільноти досягнено насильством ("зрадою й розбоєм її скував і заприсяг на вірність"). Це, власне, виклик, який чекає на нас після перемоги: якщо будемо насильно заприсягати на вірність українству, облудлива покірність може вилізти в неналежний час і в неналежному місці.
Важливо найперше усвідомити, в чому ключова відмінність фронтирних культур у нашому українському випадку.
Моя гіпотеза (моя не в сенсі авторства, а мені найближча у даному випадку) полягає в тому, що ключова відмінність є у сприйнятті компромісу в етичних питаннях і людських стосунках: добро він чи зло, або – те саме, але іншими словами – чи можна за допомогою зла досягти добра. Тобто ключова відмінність – у протилежних етичних системах.
Відмінність двох етичних систем добре, з математичною формалізацією за допомогою Булевої алгебри, показав у своїх рефлексивних моделях Владімір Лефевр, каліфорнійський математик ленінградського походження, який і одну, й іншу етичну системи вивчив з нутра. (Існує легенда, зазначу на марґінесі, що проголошена навесні 1983-го Рейґанова концепція імперії зла була інспірована книгою Лефевра "Алгебра совісті" з 1982 року; одна з його, Лефевра, математично вивірених порад, до речі, – не вимагати від Горбачова підписання угод, отого публічного "присягання на вірність").
Для підтвердження своїх припущень Лефевр поставив, зокрема, кілька питань двом групам американців – корінним і вихідцям зі Союзу. Наприклад: чи лікар повинен приховувати від пацієнта правду, що той хворий на рак, щоби зменшити його страждання (8% vs 89%), або ще один приклад: чи для перестороги іншим хулігана можна покарати суворіше, ніж вимагає закон (85% vs 11%). Ці результати цілковито пояснює його рефлексивна теорія ігор: якщо рефлексуючий індивід прагне підвищити свій образ себе, то негативна оцінка компромісу між добром і злом спонукає його встановити відносини компромісу з іншим індивідом навіть у ситуації конфлікту. Це перша етична система.
А в другій етичній системі ідеальний індивід, який позитивно оцінює компроміс між добром і злом, a priori прагне до конфронтації зі своїм партнером.
Своєрідний парадокс: етична безкомпромісність пов'язана з компромісом у людських стосунках, а етичний компроміс (наприклад, звільнення зеків на "визвольну війну") – з безкомпромісністю у відносинах між людьми ("наглость – второе счастье").
Це системний чинник: перша етична система веде до матриці горизонтальної організації суспільства за принципом "win-win", друга – до вертикальної за принципом гри з нульовою сумою.
Цікаве відображення цих двох етичних систем я знайшов у різному розумінні поняття "неправда": люди різних культур в однакове за перекладом слово "неправда" вкладають різний зміст. У російських словниках, наприклад, неправда пояснюється як "навмисне викривлення істини". Якщо ж заглянути в англійські словники (чи, скажімо, німецькі, французькі тощо), то побачимо, що неправда – це "невірне твердження, свідомо висловлюване як правда". Як бачимо, друге визначення латентно несе в собі відповідальність за Іншого, за те, що неправда може перешкодити реалізації його власного шляху до щастя, основи людської гідності – тобто містить пошук компромісу з цим Іншим. Цього нема в російському (не тільки, звичайно, російському, але нам йдеться саме про росіян) визначенні: тут верифікація правдивості висловленого повністю лежить на реципієнті. На марґінесі зауважу, що українського – чи білоруського – словникового визначення слова "неправда" попросту немає: в радянському тлумачному словнику (СУМ-11) воно є лиш перекладом російського, а в післярадянських – копіпастом радянського.
Приклади проявів наслідків цієї дихотомії етичних систем можна продовжувати – це, зрештою, і Нортове визначення порядку відкритого чи обмеженого доступу, і відома теорія X-Y матриць з усіма її антиноміями:
– справедливість чесності чи заздрості,
– верховенство права чи закону,
– власність приватна чи владна,
– рівність прав чи клонів (що, до речі, дивовижно символізує філіокве "Вірую"),
– порядок чи свобода,
– гармонія чи конфліктна динаміка і т.д.
Але варто знати найважливіше:
при зіткненні цих двох етичних парадигм нема ситуації "win-win" – і от цього моменту ніяк не могли (а може, й не можуть) зрозуміти західні політики, заточені на пошук компромісу. З Росією тільки "або-або", бо якщо не буде твого "або", то не буде тебе, а все буде "русский мир". Принцип нетолеранції нетолерантного.
Тобто в майбутній Україні замало, щоб домінувала спільна українська громадянська ідентифікація. Треба прагнути, щоб основою цією спільної ідентичності була спільна етична система – і щоб вона не була такою ж, як у Росії.
Можна би було на цьому закінчити, але ще маючи регламентний час, коротко висловлю кілька тез, кожну з яких кожен може додумати самостійно.
Якщо фронтир між Євросоюзом а Росією можна буде перекинути на територію останньої, а для нас він колапсує у згадувану вже грань, то фронтир Рябчукових двох Україн далі буде різомою проходити по всій її території від Сяну до Дону, і нікуди ми від того не дінемось.
Теза полягає в тому, що проблему української ідентичності можна розв'язати через множинну ідентичність: якщо я чую себе галичанином і це лиш посилює мою українську ідентичність, то теоретично хтось міг би чути себе етнічно чи культурально росіянином і це би – не скажу: посилювало – але хоч би не заважало його українській громадянській ідентичності.
Але є два застереження (ще дві тези) до цієї евентуальної можливості.
Перше застереження: цілком можливо, що друга етична система природою своєю виключає множинну ідентичність – це знову повертає нас до необхідності спільної неросійської етичної системи в Україні.
І друге: закон Сепіра–Ворфа: мова значною мірою визначає спосіб мислення. Тобто безболісна російськомовність того, хто ідентифікує себе як українця, мала би передбачати величезну роботу етичної селекції інтерналізованого ним корпусу мови, тобто, фактично, створення російської мови України – не на рівні "пошли на каву", а на глибинному рівні відсепарування від російської мови Росії.
Можна би було тут принагідно говорити:
– про знання української мови як маркер української громадянської ідентичності,
– про динаміку акультураційних та асиміляційних процесів, яка залежить від кількісного та статусного співвідношення різних мов і про асиміляційний баланс, який би нас заспокоїв,
– про нашу тривожність через загрозу розмивання української ідентичності і про те, як, знову ж таки, її заспокоїти,
– про те, що градієнт гостроти ідентичності зростає при зіткненні з іншою ідентичністю (необхідність диференціації), і що це веде до кристалізації націоналізму на грані ареалу популяції, тобто на фронтирі – і це нас може чекати,
– і про ще дещо,
але з роками все сильніше усвідомлюєш, що найневідновлюванішим людським ресурсом є час, якого все більше бракує.
Отож, тільки максимально зрозуміло підсумую: при майбутньому утвердженні української ідентичності варто пам'ятати про етичну безкомпромісність і про емпатичну компромісність при впровадженні цієї безкомпромісності в людських стосунках.
Виступ на візійній конференції УКУ – НаУКМА "(Життє)стійкість після перемоги: безпекові виміри суспільного життя українців" (тема: "Фронтир і добросусідство")
Львів, 10 вересня 2022 р
27.09.2022