Після шести місяців кривавої і жахливої війни Росія намагається продемонструвати, що НАТО безсиле зупинити її. Чи вдасться це, залежить від політичної волі Заходу, оскільки ціни на енергоносії стрімко зростають.
Філіп Шорт є автором – після довгої кар'єри в якості іноземного кореспондента BBC у Москві, Вашингтоні та інших світових столицях – авторитетних біографій, зокрема "Путін: його життя і часи", "Мао: життя" і "Пол Пот: історія кошмару"
Через майже шість місяців після вторгнення Росії в Україну на Заході все ще є широкі розбіжності щодо мотивів Путіна.
Це щось більше за академічний інтерес. Якщо ми не одностайні в розумінні, чому Путін вирішив вторгнутися в Україну і чого він хоче досягти, ми не можемо визначити, що становитиме собою перемогу або поразку для кожної зі сторін війни і які контури можливого фіналу.
У якийсь момент нинішній конфлікт, як і всі війни, закінчиться. Географія прирікає Україну і Росію жити поруч, і це не зміниться. Їм врешті доведеться знайти modus vivendi. Це також стосується Європи і Росії, хоча на відновлення втрат можуть знадобитися десятиліття.
Чому ж тоді Путін зробив таку велику ставку на високоризиковану справу, яка в кращому разі принесе йому ефемерний контроль над землею руїн?
Спочатку казали, що він втратив глузд – "безумець", за словами британського міністра оборони Бена Воллеса. Путіна показали, як він, зіщулившись, повчає своїх начальників оборони на протилежному кінці шестиметрового столу. Але невдовзі показали, що ті самі чиновники сидять біля нього. Довгий стіл виявився театральною постановкою – путінська версія теорії "божевільного" Ніксона, аби показати його настільки ірраціональним, що можливо все, навіть ядерна війна.
Тоді західні посадовці стверджували, що Путін був наляканий перспективою демократичної України на кордоні з Росією, яка би загрожувала основі його влади, показуючи росіянам, що вони теж можуть жити по-іншому. На перший погляд це здавалося правдоподібним. Путін ненавидів "кольорові революції", які, починаючи з 2003 року, призвели до зміни режимів у країнах колишнього радянського блоку. Але привабливість України як моделі доволі обмежена. Вона глибоко корумпована, без верховенства права, а її мільярдери-олігархи володіють непропорційною владою. Якщо ситуація зміниться, то зауважити це зможе лиш російська інтелігенція, а більшість росіян – ті, хто живляться державною пропагандою і складають політичну базу Путіна, – чхати на це хотіли.
Вторгнення також зображувалося як пряме імперіалістичне захоплення земель. Побіжне згадування Петра Великого раніше влітку сприйняли як підтвердження того, що Путін хоче відновити Російську імперію або, якщо це не вдасться, СРСР. В іншому розсудливі люди, переважно у Східній Європі, але не тільки, вважали, що Україна – це тільки перший крок. "Я не здивуюся, – сказав мені минулого тижня колишній шведський міністр, – якщо через кілька років наступними на черзі будуть Естонія та Латвія".
Враховуючи, що Путін якось назвав розпад Радянського Союзу "найбільшою геополітичною катастрофою 20-го століття", це може здатися логічним. Але він сказав також: "Кожен, хто не шкодує про його, СРСР, розпад, не має серця; кожен, хто хоче побачити його відновлення, не має мозку". Навіть оминаючи той факт, що російським військам уже важко домогтися хоча би скромних успіхів в Україні, – напад на країни Балтії або Польщу приведе їх до прямого конфлікту з НАТО, а це останнє, чого Москва (або Захід) хоче.
Насправді вторгнення Путіна обумовлене іншими міркуваннями.
Він був зациклений на Україні задовго до того, як прийшов до влади. Ще в 1994 році як заступник мера Санкт-Петербурга він висловлював обурення приєднанням Криму до України. "Росія відвоювала Крим у турків!" – сказав він тоді французькому дипломату, маючи на увазі поразку Османської імперії від Росії у 18-му столітті.
Але саме створена на саміті НАТО 2008 року можливість для України стати повноправним членом західного альянсу перетворила його ставлення на токсичне.
Білл Бернс, нині глава ЦРУ, який у той час був послом США в Москві, написав тоді в секретній телеграмі в Білий дім: “Вступ України в НАТО є найяскравішою зі всіх червоних ліній для російської еліти (не тільки Путіна). За мої більш ніж два з половиною роки розмов з ключовими російськими гравцями, від горил у темних закутках Кремля до найгостріших ліберальних критиків Путіна, я ще не знайшов нікого, хто би розглядав Україну в НАТО як щось інше, ніж прямий виклик інтересам Росії... Теперішня Росія відповість".
Американські адміністрації, що змінювали одна одну, проігнорували попередження Бернса – і Путін відповів. У 2014 році він анексував Крим; потім він розпалив сепаратистський заколот на Донбасі; нарешті в лютому цього року він почав жорстоку неоголошену війну, щоб підкорити Україну.
Розширення НАТО було лише верхівкою айсберга. За два десятиліття перебування при владі у Путіна назбиралося багато інших образ на Захід. До кінця 2020 року, коли почалося планування нового наступу на Київ, колесо пройшло повне коло. Молодий російський лідер, який так вразив Тоні Блера та Білла Клінтона, який повністю підтримував Джорджа Буша після 11 вересня і який наполягав на тому, що місце Росії в Європі та західному світі, поступово перетворився на непримиренного супротивника, переконаного, що США та їхні союзники сповнені рішучості поставити Росію на коліна.
Західні політики відкидають це як параною. Але проблема не в намірах Заходу, а в тому, як їх інтерпретує Кремль.
Мета Путіна – не лише нейтралізувати режим у Києві, але – і це важливіше – показати, що НАТО безсиле його зупинити. Якщо в процесі він знищить українську культуру на окупованих Росією територіях, це не супутні втрати – це для нього бонус.
Чи вдасться йому це, залежатиме від ситуації на полі бою, яка, своєю чергою, залежатиме від масштабу підтримки Заходу восени та взимку, коли дефіцит енергії та різке зростання вартості життя ризикують поставити західних партнерів України в ситуацію інтенсивної перевтоми.
Москві не треба великих успіхів, щоби Путін міг заявити про свою перемогу. Росії достатньо було би контролювати весь Донбас і сухопутний коридор до Криму. Він, звичайно, хотів би більшого. Якщо російські війська візьмуть Одесу і прилегле до неї узбережжя Чорного моря, це призведе до васальної залежності України. Але навіть скромніші успіхи показали би межі могутності США. Цілком можливо, що Україна за твердої підтримки Заходу зможе запобігти цьому. Але це далеко не гарантовано.
Війна в Україні не йде ізольовано. У той час, як Росія оскаржує очолюваний США порядок безпеки в Європі, Китай кидає їм виклик в Азії. Почалася геополітична трансформація, результати якої, мабуть, не стануть цілковито очевидними протягом десятиліть. Але встановлений після закінчення холодної війни порядок, який правив світом останні тридцять років, добігає кінця. Після його кончини виникне новий баланс сил.
Philip Short
After six months of bloody and terrible war, what exactly does Putin want from Ukraine?
The Guardian, 23.08.2022
23.08.2022