Homo russicus: імперія як помста, культура як геноцид

Російський історик – про ґенезу і наслідки російського ресентименту та десять правил гігієни поводження з Росією. Але щоби глибше зрозуміти історичні джерела явища, радимо статтю автора "Погибель землі Руської: до еволюції етнополітичних уявлень у Східній Європі XII–XVI вв." у науковому збірнику "Середньовічна Русь: проблеми термінології" (Івано-Франківськ, 2018).

 

Олександр Мусін – доктор історичних наук, публіцист, науковий співробітник Інституту історії матеріальної культури Російської АН (Санкт-Петербург). З 2014 року відкрито виступав проти війни Росії в Україні. Останніми роками живе у Польщі та співпрацює з європейськими науковими інституціями (Польща, Франція, Німеччина).

 

На початку 1950-х рр. Іштван Бібо, а на початку 1980-х рр. Мілан Кундера написали свої програмні есе – "Нещастя малих держав Східної Європи" і "Викрадений Захід, або Трагедія Центральної Європи". Обидва тексти адресовано європейцям на Заході, яким були незрозумілі "екзистенційні страхи" європейців зі Сходу. "Західна перспектива" обох письменників далася взнаки у переліку унебезпечених народів. В обох випадках ішлося про угорців, чехів, поляків, існуванню яких загрожували імперії: австро-угорська, німецька, російська, радянська...

 

У цьому переліку не було України й українців. Але саме історія України на початку XXI століття продемонструвала світові, що страхи малих держав Центрально-Східної Європи за своє існування не вигадані, а реальні. З усіх імперій, які колись загрожували малим країнам, живою залишилася тільки російська, що недовго вдавала з себе соціалістичну.

 

Російську агресію проти України з її безпрецедентною жорсткістю і цинізмом прийнято порівнювати з війною нацистської Німеччини проти Європи. Однак це порівняння доволі умовне. Німецький нацизм – явище значною мірою випадкове і недовге, спричинене прусським мілітаризмом кінця XIX– початку XX ст. та реваншизмом Першої світової війни. Російська імперія – явище іншого порядку і значної історичної тривалості. Пов'язані з її існуванням екзистенційні страхи сусідніх народів потребують не тільки нової системи захисту майбутнього, а й нового розуміння минулого Росії та характерного для неї культурно-антропологічного типу людей.

 

У своєму есе Мілан Кундера поставив питання, яке залишив без відповіді: радянська імперія ("комунізм", за його слововжитком) була запереченням Російської імперії чи її сповненням? Сьогодні очевидно, що радянська імперія була лиш псевдоморфозою "історичної Росії", її мімікрією за допомогою модного у ХХ столітті марксистського словника. Зрештою словник викинули на смітник – і маски виявилися скинутими.

 

У результаті з'ясувалося, що вид homo sapiens переочив появу і розвиток у собі особливого типу людей – homo russicus, влучно названих в Україні "рашистами", що сформували навколо себе специфічний "русский мир". Слово ruscism як позначення російського фашизму вже міцно увійшло в англійську мову.

 

В епоху СССР сукупність якостей і рис характеру, властивих різною мірою і в різних пропорціях усім радянським людям, намагалися позначити як homo soveticus. Вважалося, що цьому типу людей притаманні невибагливість до якості життя та результатів своєї перетворюваної на халтуру праці, постійні нарікання, соціальне лицемірство і злодійство, патерналізм і безвідповідальність, відчуженість від суспільного життя, брак солідарності та перекладання вини на інших, відмова від відстоювання власних прав, конформізм як звична форма пасивної співучасті в злочинах держави й ідеологізованість, хибне уявлення про причинно-наслідкові зв'язки, нездатність до самооцінки і спотворене сприйняття дійсності, схильність до конспірології, підозрілість і агресивний ізоляціонізм. Все це розцінювалося як наслідок соціального експерименту в СССР, націленого на створення нової "радянської" людини.

 

Радянський Союз розвалився, але цей тип людини разом із ним не зник. Що більше, звернення до російської історії підтверджує страшний здогад, що він не є радянським породженням, а просто пережив створену ним лабораторію. Цей тип людини існував задовго до радянського експерименту. Його варто назвати homo russicus. Наявні спроби подати homo russicus як носія традиційних та позитивних цінностей, альтернативу та антипода до homo soveticus, виглядають фальшиво. Традиційність очевидна, однак вона не містить позитиву.

 

Існуючі описи homo soveticus, а фактично homo russicus, грішать цілою низкою щадливих до нього неточностей. Можливо – через недоречну тут толерантність, можливо – з огляду на російське походження деяких авторів, що належали до того ж типу homo. Прагнення уникнути будь-якої форми відповідальності притаманне представникам людства в цілому – але тільки в імперії "русского мира" ця безвідповідальність зведена до боготворення, пов'язаного з культом вождя, який тяжко несе цю ношу. Однак не ця риса в homo russicus основна. Йому властива суперечлива переконаність у власній значущості, винятковості й недооціненості у світі. У результаті складається цілий ряд комплексів, пов'язаних із самооцінкою та віктимізацією. Це компенсується зарозумілим ставленням до сусідніх народів та зовнішньою агресією як фальшивим способом змусити себе зацінити.

 

Через це в Росії складається специфічна нормальність. Вона інша, ніж у цивілізованого суспільства, що сформувалося на європейських цінностях. Нормальний homo russicus – це путін, який посилає армію планомірно знищувати Україну, це солдат, який вбиває, грабує і ґвалтує мирних жителів, це юрба, яка захоплено вимагає від путіна продовжити нищення українців.

 

Норма – це стереотипи поведінки більшості. Як і в будь-якій системі, тут можуть бути флуктуації, ненормальності. Однак вони ніколи не визначали вектор розвитку Росії та внутрішню атмосферу в країні. Понад те, сама ця ненормальність теж родом із "русского мира". Більшість росіян, що пасивно не сприймають "русскую войну" і "русский мир", доволі комфортно пристосувалися до існуючої системи, показуючи їй фіґу в кишені і намагаючись відсторонитися від нинішніх реалій шляхом внутрішньої еміграції. Характерним показником "російськості" такої соціальної флуктуації служить публічна істерика з приводу можливих візових санкцій проти росіян яко загроз власному комфорту у вигляді туристичних поїздок до Європи. Приводом для істерики називають неприйняття принципу "колективної відповідальності".

 

Ця добровільна відмова від відповідальності, соціальна відчуженість – ми вже знаємо – і є характерною рисою homo russicus. Однак у даному випадку йдеться не про "колективну відповідальність", а про особисту відповідальність як моральну, так і практичну. Життя і доля – не судовий процес. Тут не діє презумпція невинуватості. Головні життєві принципи – презумпція відповідальності за те, що відбувається, й усвідомлення причини та наслідків. Нічого з цього не вчать російська культура й історія. Вимога громадян Росії "виключити" себе з санкцій у той час, коли Росія веде війну на знищення сусідньої країни і народу, – ця частина уявлень homo russicus про власну винятковість і недооціненість лише підкреслює підсвідому приналежність цих людей до "русского мира".

 

Ще однією ознакою цієї приналежності є традиційна помилка в побудові причинно-наслідкових зв'язків. У втраті життєвого комфорту звинувачують "колективний Захід", а не власну державу. Саме ця неприязнь до Європи й Америки і є характерною ознакою homo russicus. Замість цього вартувало би задуматися про власну міру відповідальності за те, що відбувається, та прийняти її неминучі наслідки – зокрема і необхідність розриву з "русским миром". Зрештою, головним об'єднувачем людей, основою конструювання суспільства є не ідентичності, а цінності, яким сучасна політика і наука, на відміну від ідентичностей, приділяє недостатньо уваги.

 

Російські спроби виключити себе з того, що відбувається, запитуючи "а нас же за що?" і роблячи вигляд, що "нічого не сталося", як і надія, що скоро "все буде як раніше", – нездійсненні і ставлять під сумніви всі принципи, на яких сформувалася і продовжує існувати російська суспільна культура. Все це дозволяє оцінити те, що сталося в Росії до початку XXI століття, як антропологічну катастрофу, певну "невдачу Бога".

 

Ця катастрофа має дві причини: загальну людську і приватну російську. Homo sapiens за сорок тисяч років біологічно абсолютно не змінився. Єдине, що його утримує від первісної жорстокості, – це культура і право. Коли культурні та правові бар'єри спадають або цілеспрямовано знищуються державою, людина повертається в печерний стан. Приклади – війна, армія, в'язниця, фашизм, де, як у первісному племені, процвітають культи вождя і насильства. Це може статися з кожним народом. Свого часу влада в Німеччині, апелюючи до ницих людських емоцій і випустивши їх на волю, звільнила німців від "химери совісті", створивши фашистське суспільство. Нині таке суспільство створила Росія, звільнивши від "химери совісті" своїх громадян.

 

Однак німці, пройшовши болісний процес денацифікації та усвідомлення жахів власної історії, швидко повернулися в цивілізацію, бо мали відповідні культурні традиції. Традиції Росії ускладнюють її входження у світ нормальних людей. Не скажу, що унеможливлюють (homo sapiens теоретично вишколюваний), але ускладнюють, бо мова йде про homo russicus. Для успіху такої еволюції необхідно трансформувати власну культуру на основі переосмислення, переоцінки й усвідомлення власної національної історії як низки злочинів і справедливого покарання.

 

Причини російської антропологічної катастрофи не тільки і не стільки в пропаганді останніх років. Іноді кажуть, що війни виграє шкільний учитель. Цю фразу варто переінакшити: шкільний учитель починає війни. Пропагандисти безсумнівно відповідальні за те, що відбувається, і приречені на спокуту – але вони лиш пропонують суспільству додаткову мотивацію і сучасну мову ненависті.

 

Відхилімося від академічного стилю. Ще до всяких путіних, у 1980-ті роки, під час строкової служби в радянській армії нами командував старший прапорщик. Він сформулював "російську ідею" значно краще і чіткіше, ніж усі сучасні політики та пропагандисти. Як би це сказати, щоби можна було опублікувати? Ну, скажімо так: "Ми всіх мали і будемо мати, тому що ми – російські люди". Він, до речі, був татарином. А також, природно, вжив інше дієслово. Щоби протягом стількох років сповідувати цю людожерську ідеологію, треба мати за плечима довгу історію.

 

Є таке поняття в економічних і соціальних науках – path dependence, залежність суспільства від попереднього шляху розвитку, від своєї культурної траєкторії. Так віз застряє в розбитій колії сільської дороги. Залишається зрозуміти, як Росія наїздила собі таку колію, в якій народився і виріс homo russicus?

 

Образно кажучи, історія Росії починається в Києві. Нині Київ має право сказати Росії словами Тараса Бульби: "Я тебе породив, я тебе і вб'ю". Починається вона з брехні та насильства. У VIII столітті банди вікінгів почали проникати в Східну Європу задля грабежу і торгівлі з арабським Сходом. У ці загони поступово вливалися представники місцевого населення – слов'яни і фінно-угри. У процесі взаємної акультурації виникла нова, відмінна і від скандинавів, і від слов'ян етносоціальна група "русь", ім'я якої походило від скандинавського слова drots – дружина веслярів.

 

Повірмо "Повісті минулих літ". Наприкінці IX ст. ватага русі підійшла до Києва, їхній князь Олег представився купцем, а не загарбником. Йому повірили і прихистили. Після цього він убив господарів, місцевих князів Аскольда та Діра, і захопив місто. Так Київ став центром русі в середньому Подніпров'ї – землі Руської, і почав поширювати свою владу на інші землі Східної Європи як на свої колонії. Тут збирали данину, сюди посилали київських чиновників, на ці території спрямовували міграційні потоки з Руської землі. Як наслідок виникла химерна горизонтальна конфедерація земель, зовсім не схожа на вертикальну унітарну державу. Жителі цих земель безумовно рахувалися з Києвом, але очевидно не вважали його своєю столицею. Більше того, вони не вважали себе руссю. У Новгороді жили мужі новгородські, у Галичі – мужі галицькі, у Володимирі – мужі володимирські. Мужі руські жили в Києві. Це не заважало західним сусідам України – Угорщині, Польщі, Литві – називати мешканців Галичини та Волині русинами. Юридичні зв'язки місцевого населення з руським Києвом виглядали для них важливішими, ніж цінності локальних спільнот. Так вихідців із Росії й СССР називали "росіянами" незалежно від їхнього етнічного походження.

 

Київську Русь як єдину і могутню державу "давньоруської народності" зі спільною системою влади, судом, податками та кордонами від Білого моря до Чорного і від Бугу до Волги придумали під чуйним керівництвом комуністичної партії радянські академіки тільки в 1930-ті роки. Це була лише концепція "єдиного і могутнього" СССР, перенесена в середньовіччя. СССР отримував тисячолітню легітимацію, а Київ – ефемерний статус першої столиці російської (радянської) імперії.

 

Але повернімось до давніших часів. Київ і Руська земля ставали у Східній Європі об'єктом престижу та наслідування. У XIIІ ст., ще до монгольського погрому, починається боротьба за київську спадщину – насамперед між Галицько-Волинською державою і Володимиро-Суздальською землею, майбутньою Московією. Галичина невдовзі відійшла до Польської корони династії П'ястів і Яґеллонів, Волинь і Київщина – до Великого князівства Литовського, керованого династією Ґедиміновичів. Можливості самостійного політичного розвитку було втрачено на багато століть. У московських Рюриковичів не залишилося конкурентів. Правителі Московії вже давно прагнули використовувати династичний і церковний титул "всея Русі", але наприкінці XV ст. ця риторика отримала ідеологічне обґрунтування: Московія проголосила себе "новою Руською землею". Ті, хто потрапляв під московську владу, виявлялися не просто підданими з набором обов'язків перед новим володарем. Їх поступово асимілювали в створюване імперське московське суспільство, і вони були змушені приймати нову ідентичність. Тому новгородці, тверичі і рязанці ставали московитами, тобто "новими руськими". Концепція "Русі" дозволяла московським правителям провадити "етнічну чистку" ландшафту на окраїнах. В основу нової аксіології було покладено реінтерпретацію origo gentis, стверджуючи спільне походження різних груп населення Східної Європи (горезвісна "давньоруська народність" майбутніх часів). Московські князі оголосили себе спадкоємцями не тільки Києва, а й міст, які ні Києву, ні Москві ніколи не належали: Галича, Львова, Володимира, Мінська, Бреста – і почали вимагати їхнього повернення у Польщі та Литви. Можна стверджувати, що для Москви важливіше було стати "новим Києвом", ніж "третім Римом". Династична ідея підмінялася імперською. Основою цієї експансії стала соціальна психологія антилитовського та постординського ресентименту – суміші помилкового почуття історичної образи та потреби в мстивому реванші й зовнішній експансії. Національний міф про втрачену велич, створений московськими літописцями XV–XVI століть, збігався з планами політичної експансії московських князів і царів. Можна стверджувати, що не російська держава створювала для себе націю, а російська пізньосередньовічна нація, що формувалася з кінця XV століття, створювала для себе імперію. Так ще задовго до взяття Казані й Астрахані народився російський імперіалізм, головною метою якого відразу стала Україна. Цей ресентимент досі залишається основою суспільного життя і державної політики Росії й відрізняє "русский мир" від решти народів, які якщо і мали такі комплекси, то зуміли їх подолати.

 

Російський імперіалізм має певну особливість. Європейські колоніальні імперії завжди підкреслювали відмінність між метрополією та колонією. Їхня культурна й освітня політика призводила до створення місцевих еліт, які у ХХ ст. очолили національно-визвольну боротьбу й стали на чолі нових держав. Росія, підпорядковуючи собі нові землі, нав'язувала їм свою культуру і перетворювала їхніх жителів на росіян, стираючи національні та культурні особливості. Етнічна ідентичність могла існувати тут лише у вигляді фольклору й етнографічних пережитків. Таку національну політику правильно назвати геноцидом. Знищується один народ – продукується новий за образом і подобою російського народу.

 

У результаті можливість створення національно відповідальних еліт у Сибіру, в Азії, на Кавказі була практично знищена. Місцевій владі й населенню комфортно жити в такій колоніальній системі. Не треба нести відповідальність за те, що відбувається, – за них усе вирішує "білий цар", який надсилає гроші з Москви і дозволяє користуватися власними доходами. У результаті підкорені Росією народи ставали більш російськими, ніж самі росіяни. Розпад Російської Федерації, як і розпад кожної колоніальної імперії, неминучий. Але це буде тривалий і болісний шлях пошуку власної національної відповідальності та набуття навичок цією відповідальністю користуватися.

 

Залежність Росії від сформованої в Московії колії історії, від середньовічних комплексів і міфів сповна проявилася у спробі Петра I європеїзувати Росію. Спроба була невдалою – як невдалою була і спроба російських реформ 1990-х років, оскільки вони не зачіпали фундаментальних основ функціонування homo russicus і його світу. Під маскою цих реформ, якій так охоче повірила Європа, ховалася вся та ж допетровська Росія із застарілими комплексами і ненавистю до всіх, хто не такий, як росіяни, – передусім до європейців і українців, які вже тоді були частиною Європи. Як тільки з'явилася можливість скинути з себе маску європейської культури, Росія відразу це зробила. Жовтень 1917 року – це справжня велика російська антиєвропейська революція, запізніла реакція російського народу на європейські реформи царя Петра. Всі розмови про марксизм і комунізм у СССР – це словесна ширма для "русского мира". Згадаймо, що слово "революція" дослівно означає повернення назад. Гарантом цього повернення виявилися селянські маси з гвинтівками в руках, носії традиційних російських комплексів, одягнені в шинелі Першої світової війни. Гвинтівка породжує владу. У результаті в Росії взяли гору вічно невмирущі тут стереотипи і суспільні відносини, що зневажають людську особистість і прагнуть відродження імперії. "Громадянська війна" і похід на Польщу – це не "експорт революції", це відновлення кордонів імперії, путінської "історичної Росії", яка почала називатися СССР.

 

У новій антиєвропейській революції і в нападі Росії на Україну путін – ніхто. Це тільки ім'я-символ, яке втілює в життя мрію мільйонів росіян, що становлять "русский мир". Цей "русский мир" стоїть на трьох китах – православ'я, більшовизм і надзвичайщина, "чекізм". Можна спостерегти втілення цих "китів" у трьох політичних інститутах – Церкві, партії влади і спецслужбах, незважаючи на їхні іпостасі: ВЧК-КҐБ-ФСБ. Однак, на рівні національної ідеології вони перетворюються на серію гасел: ми правильні і ми праві, ми славні (слава нам!), багато нас, нас більшість, ми особливі, ми надзвичайні. Тому ми, "русские люди", всіх мали і будемо мати. Ми не будемо будувати нормальне впорядковане життя, наша стихія – надзвичайні ситуації, в яких ми можемо перемогти, бо сусіди, які живуть за законом і порядком, до цих ситуацій не готові. Все це далеке від європейських цінностей. Війни Росії починає шкільний учитель і сімейне виховання, які транслюють багатовікову традицію зверхності "русского мира". Пропаганда лише завершує цей процес.

 

Цей світ створив міф про свою велику культуру. Це дуже по-російськи: ділити культури на "вищу-нижчу", "малу-велику". Жодної ієрархії культур нема. У кожної культури – своя функція. Думати інакше – культурний расизм. Міф "великої російської культури" – лише проєкція міфу про "велику Росію". Не буде цього міфу – всі побачать реальне місце російської культури у світі.

 

Проте російська література і культура при правильному прочитанні здатні стати головними викривачами "русского мира". Вони виникли яко виключно європейське явище. Не було би реформ Петра Великого, не було би і російської літератури. Але навіть європейськість не позбавила цю літературу родимих плям "русского мира". Російська література – як хамелеон. Змінює кольори, залишаючись собою.

 

Кажуть, що "ворог не Пушкін, а путін". Варто уважно прочитати Олександра Пушкіна. Наприклад, його вірш "Клеветникам России", написаний 1831 року на придушення польського визвольного повстання. Вірш суперталановитий з погляду поетики: розмір, строфа, алітерації й асонанси витончено відтіняють сенс написаного. Тільки ось у чому сенс? Прочитаймо разом:

 

"О чем шумите вы, народные витии?

Зачем анафемой грозите вы России?

Что возмутило вас? волнения Литвы?

Оставьте: это спор славян между собою,

Домашний, старый спор, уж взвешенный судьбою,

Вопрос, которого не разрешите вы".

 

Неначе сьогодні написав у Москві й адресував світовій спільноті. Тут повний набір штампів російської пропаганди: і присвоєння спільної перемоги, в даному випадку – над Наполеоном (....на развалинах пылающей Москвы / Мы не признали наглой воли / Того, под кем дрожали вы), і погроза "можем повторить" (Так высылайте ж к нам, витии, / Своих озлобленных сынов: / Есть место им в полях России, / Среди нечуждых им гробов), і класичне "и ненавидите вы нас…", породжене комплексом неповноцінності. Таке враження, що Пушкін підробляє спічрайтером у путіна і лаврова. Продовження цієї теми – в абсолютно бездарному вірші Йосифа Бродського "На независимость Украины" 1991 року з ламаними строфою, римою і совістю: "Скажем им, звонкой матерью паузы метя, строго: / скатертью вам, хохлы, рушником дорога. / Ступайте от нас в жупане, не говоря в мундире, / по адресу на три буквы на все четыре / стороны.....". Ця ламана строфа – ломка імперського наркомана, що втратив свій дурман. Зрештою "на три букви" пішов власне російський військовий корабель.

 

Кажуть, російська культура навчає співчуття, показує крихкість людської особистості перед державною машиною. Тільки навчає вона цього лише людину європейської культури. Людину російської культури вона навчає зовсім іншого. У російської літератури є два головні герої – Хлестаков з "Ревизора" Гоголя і Раскольников з "Преступления и наказания" Достоєвського. Цікаво, що перший написаний українцем з походження, другий – поляком. Один брехун – не хвалько, як нас вчили, а саме брехун, що бреше для своєї матеріальної вигоди. (У нього, до речі, є двійник у владі – Городничий, який стверджує, що унтер-офіцерська вдова "сама себя высекла". Його спадкоємцями є російські пропагандисти і генерали, які стверджують, що українці самі себе вбивають і руйнують свої міста.) Другий герой – вбивця, хоч він і покаявся.

 

Для європейця, вихованого на принципах християнської цивілізації, обидва ці літературні герої – антигерої, приклад того, як чинити не треба. Для росіянина – приклад для наслідування. Брехня в Росії є нормою, а "російські хлопчики", які у Достоєвського ще сумнівалися "тварь я дрожащая или право имею" і "билет Богу почтительно возвращали" через сльозинку зацькованої псами дитини, зробили з російської літератури свої висновки. Вони вбивають українських дітей, бо "право имеют". Покаяння і сумніву вони не потребують. Це ті "униженные и оскорбленные", що про них писав Достоєвський (знову Достоєвський!), тільки своє приниження вони переживають інакше. Принижені російською владою, для якої вони ніщо, вони у всьому шукають ознаки приниження – і бачать принизливість у тому, що хтось поруч живе інакше, краще, вільніше. Будучи неспроможними помститися державі, бо є її частиною, вони готові мстити іншим, зриваючи на них своє зло, зриваючи на них своє зло в прагненні перетворити їх на таких же, як вони, росіян, а якщо це не вдається – знищити. Поведінка російського солдата в Україні – типовий ресентимент яко розпізнавча риса homo russicus.

 

Важливо пам'ятати і те, що не буває культури, спорту і науки "поза політикою". Той, хто стверджує подібне, або займається найбруднішою політикою, або переслідує власні інтереси, одночасно стаючи для брудних політиків "корисним ідіотом". Російська культура поширюється разом з її носіями, яких іноді краще назвати переносниками. Їм та розповсюджуваній ними культурі не місце в публічному просторі з усіма його шоу, фестивалями і конкурсами, де вони стають знаряддям пропаганди і засобом реабілітації людиноненависницького "русского мира". Російська література, російська історична наука, російська археологія повною мірою несуть відповідальність за сьогоднішню агресію Росії проти України.

 

Натомість російську культуру можна і треба читати та перечитувати, дивитися та переосмислювати самостійно. Місце їй в музеї, бібліотеці, кабінеті. Якщо хочете – на операційному столі, де хірург повинен провести вівісекцію російської культури, щоби зрозуміти, як функціонує цей загадковий організм і що за ракова пухлина його роз'їдає. Нове прочитання історії та культури Росії, передусім українськими очима, відкриває світові справжній образ Росії – звіриний оскал "русского мира".

 

Традиційність Росії робить її напрочуд передбачуваною. Якщо Росія вас дивує, то ви не знаєте Росію. Це буде правило № 1. А ось і решта " інструкції застосування", свого роду декалог.

 

Правило № 2. Якщо Росія обіцяє зробити щось добре, то вона цього ніколи не зробить. Наслідок: договір із Росією не варт паперу, на якому підписаний.

 

Правило № 3. Якщо Росія обіцяє не робити чогось поганого, то вона його обов'язково зробить. Наслідок: Росія це зробить у той момент, коли ви вирішите, що вона цього не зробить.

 

Правило № 4. Якщо Росія обіцяє зробити щось погане, то вона його обов'язково зробить. Наслідок: Росія це зробить у найбільш невідповідний для себе момент.

 

Правило № 5. Якщо Росія звинувачує когось у підлості або злочині, то вона їх уже скоїла.

 

Правило № 6. Якщо Росія стверджує, що хтось готує підлість або злочин, то готує їх саме вона.

 

Правило № 7. Якщо Росія робить офіційну заяву, то це брехня.

 

Правило № 8. Росія не розуміє мову сили, вона розуміє тільки силу. Наслідок: ультиматуми і переговори з Росією марні, бо вона сприймає їх як ознаку слабкості.

 

Правило № 9. Якщо ви боїтеся "спровокувати Росію на ескалацію", то ви помиляєтеся. Ескалація запланована Росією вже давно і не потребує додаткового приводу, претексту чи провокації.

 

Правило № 10. Якщо ви все ще боїтеся Росії, то даремно це робите. Просто ви її не знаєте.

 

Застосування цих нескладних правил убереже від складних проблем. Немає жодної "русофобії". Це лише один із засобів маніпуляції, винайдений російською пропагандою, розрахований на європейського й американського споживача з їхніми уявленнями про толерантність і неприпустимість будь-якої дискримінації. Є лиш реакція здорового організму на випромінювані з Росії злочини і підлості: це прояв культурної гігієни та соціальної дистанції. Як під час епідемії. Немає жодної впевненості, що після поразки Росії у війні з Україною і подальшої політичної катастрофи російське суспільство зможе переформатуватися, подолавши в собі "русский мир" і перевиховавши homo russicus. Неминуча нова спроба європеїзації Росії і сапієнтації homo russicus, як уже не раз бувало в історії, знову матиме декоративний і короткочасний характер. Тому варто навчитися жити, відгородившись від Росії, але не боячись її, але постійно маючи в руках надійні засоби захисту. Як у ГУЛАГу: "не вір, не бійся, не проси".

 

У цих умовах вічну європейську тугу за "загадковою слов'янською душею" цілком здатна задовольнити Україна, замінивши тут Росію. Як і в багатьох інших речах. Нинішня стійкість українців у захисті своїх і європейських цінностей свідчить про силу України в подоланні екзистенційних страхів, перетворюючи її на символ Східної Європи. Сьогодні Україна відчитує і пояснює світу російську культуру й історію, і це пояснення є єдино можливим і адекватним.

 

 

Російська версія статті тут

 

16.08.2022