У Львові в галереї ХотАртХол палацу культури ім. Гната Хоткевича від 15 червня до 10 липня тривала виставка «Обереги». Експозиція містила 15 плакатів з історіями людей та їхніх речей, які з моменту повномасштабної війни в Україні набули сенсу оберегів для своїх власників. Авторка ідеї та кураторка проєкту – Євсевія Зякіна, студентка Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Візуальне оформлення плакатів виконала Олена Мордик, студентка Харківської державної академії дизайну та мистецтв.
Одночасно із виставкою «Обереги» у просторі палацу оселився соціальний проєкт «Ліпка-здибка». Ініціатор проєкту Олександр Іваницький, кераміст з Херсона, в такий спосіб продовжив волонтерську діяльність у Львові. Учасники проєкту створюють обереги для військовиків, які перебувають в епіцентрі бойових дій.
Окрім спільної теми, авторів двох проєктів об’єднує досвід евакуації в перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну. Історія Євсевії та Олени, це історія студенток з Харкова, які змушені були залишити своє місто та евакуаційними поїздами їхати до Львова. Кочова історія Олександра розпочалась у 2014 році, з часу окупації АР Крим, коли вперше довелось залишити рідне місто Феодосію, далі мігрувати між Києвом та Херсоном, і на початку березня зупинитись у Львові.
У рамках програми Палацу Хоткевича «Україна після 24.02» ми вирішили запросити учасників на спільну розмову.
Речі, що пам’ятають
– Коли і як виникла ідея виставки «Обереги»?
ЄЗ: Ідея виставки зародилась у квітні, коли я вже перебувала у Львові. Я шукала книгу про українські костюми з різних регіонів, хотіла в гуртожитку розмалювати стіни. Стіни я так і не розмалювала, але знайшла книгу про обереги і вирішила зробити виставку. Тоді в інстаграмі опублікувала про свої наміри та розповіла концепцію майбутньої виставки. Залишаючи свої домівки під час війни, люди беруть із собою речі, часто нераціональні, які просто сповнюють їх силою, підтримують в дорозі. Я попросила людей поділитись своїми історіями публічно та надіслати фото їхніх речей.
– З якої речі усе почалося?
ЄЗ: Щоби люди не боялись розповідати, я спочатку опублікувала історію про кульчики своєї бабусі. У дитинстві я мріяла про сережки у вигляді золотих кілець. Лише у двадцять років я їх отримала в подарунок від бабусі. Вона казала: «Це – біжутерія, але вони так блищать, що коли я їх вдягала, всі питали, де я знайшла сережки з коштовним камінням». Під час евакуації я причепила їх до хрестика на шиї.
ОМ: На початку повномасштабної війни в мене була історія про червоний капелюшок, який я постійно губила, а потім знаходила. Я сама себе відчуваю червоним капелюшком під час виття сирен. Але в якийсь момент я зрозуміла, що мені необразливо його загубити як і все що я маю. Тобто, житло яке я маю, воно не моє, речі, які в мене є, я можу втратити в будь-який момент. І мені тепер важко прив’язуватись до якихось матеріальних цінностей.
– Яка історія найбільше зачепила?
ЄЗ: Для мене це історія моєї подруги про батька та квітку едельвейс, яка потрапила на виставку в останню мить. Тут відсутня матеріальна річ, але є асоціативний зв'язок. Батько моєї подруги у минулому був альпіністом. З його розповідей моя подруга дізналась, що едельвейс є оберегом для альпіністів. Після місяця повномасштабної війни її батька не стало. Квітка едельвейс тепер є оберегом для моєї подруги.
Про спільноту взаємодопомоги
– Про що проєкт «Ліпка-здибка»?
ОІ: На початку березня я виїхав з Херсона. Коли потрапив у Львів волонтерив на залізничному вокзалі. Працюючи з іншими волонтерами та вимушеними переселенцями, виникла ідея створити заняття з ліпки. Іншими словами, творчі зустрічі, де люди можуть психологічно розвантажитись, спілкуватись та інтегровуватись у нове середовище. Першу зустріч «Ліпки-здибки» для дітей ми організували в Леотеці з двома керамістками з Сіверодонецька та Львова. Наступного разу провели для дорослих та волонтерів. Усім сподобалось. Це допомагає їм і це потрібно. Далі почав навчати волонтерів і залучати їх як асистентів. В якийсь момент деякі переселенці стали волонтерами проєкту на дитячих подіях.
– Скільки часу проєкт триває у Львові?
ОІ: Вже повних два місяці. Я би сказав 80 кг глини та п’ять випалів.
– За два місяці міграційних потоків, чи зберігається сталість відвідувачів? Що спонукає відвідувачів приходити на «Ліпку-здибку»?
ОІ: Приходять і переселенці, і львів’яни. Хтось залишився без домівки, в когось чоловік не виходить на зв'язок з фронту – де він є, що з ним буде, або в дитини батька не має. Спочатку думав лише переселенців збирати, але фон війни усіх торкається. Починали проєкт для дитячої аудиторії. Перший раз, коли ми залучали дітей з переселенців, вони були дуже злякані. Проте повертаються на другий, третій раз. Дорослі спілкуються, вирішують побутові питання, наприклад, з пошуку житла. У ситуації, коли не має своєї домівки, на заняттях здебільшого відбудовують побут, але завжди є розмови, що робити далі. Хтось не хоче комунікувати. Кожен приходить за своїм.
Про те, що оберігає
– Як у проєкті з’явилась тема оберегів?
ОІ: Мене завжди цікавили обереги як мнемонічні формули. В них дуже багато записано, що нагадує людині про те, що її береже. В цьому сенсі сила оберега вкорінена в історію, певну традицію. Інша справа, коли оберег створює дитина та виписує своїми руками «повернись живим». У проєкті «Ліпка-здибка» постало питання, що для дитини є оберегом. Тоді виникла ідея зробити штамп у формі тризуба. Коли діти набавились зі штампами, почали ліпити щось від себе, що на їхню думку може бути оберегом: квіточка, рибка, бантик, прапор. Діти знали, що вони створюють обереги для військовиків на фронт і почали щось вигадувати, штампувати під спів "Червоної калини". Хлопчику з Маріуполя, в якого батько загинув ще у 2014 році, я запропонував зробити щит і намалювати все, що може вберегти нашого воїна. Спочатку він намалював сонце, далі воду, вітер, дерева, будинок, де чекають захисника. Цей проєкт не про війну, а скоріше про мир. Цей оберег – шматочок миру, який ми відправляємо на фронт, щоби нагадати, заради чого вони там.
ЄЗ: Два проєкти – це тема з двох боків. У нашій виставці «Обереги», ми говоримо з боку людей, які отримали оберег, «Ліпка-здибка» – - їх створює. Тут ніби перший пункт на шляху оберега і кінцевий.
ОМ: Це про сучасність і про минуле. Речі, які стали для людей оберегами тут і зараз – це щось з побуту, що вони взяли з дому в останній момент. «Ліпка-здибка» – це нематеріальний пласт символів і досвід, який передавався через покоління. І цікаво те, як вони зараз зіштовхнулись.
Статус «у мене не має дому»
– Що для вас війна?
ОІ: З одного боку, це – втрата домівки, кінцева сепарація від домівки. Раніше, я ще міг туди повернутись, а тепер, коли у Феодосії їздять авто з літерою Z, не уявляю, як це зробити. Справді, кочова історія відбувається вже 8 років. І тепер, наче, в цьому світі для мене знайшлося місце. Війна списала багато перешкод. Я запитую себе, чи за мирних часів я міг би перебратись на інший край країни і розпочати громадську ініціативу.
ЄЗ: Останній раз я була в місці, яке вважаю домом, 24 лютого. Я туди більше не поверталась. Залишила там усі свої речі. Коли я виходила в той день з дому, зустріла знайомого. На прощання ми обійнялись. Ці обійми були такі теплі та всеохопні, ніби мене обійняв мій дім. Вікна мого дому виходять в ліс. І я відчула, що весь світ, який був, мене обіймає. Після того ми розійшлися в різні боки. Для мене важливість цього моменту в тому, що я встигла попрощатись зі своїм домом.
ОМ: В мене в принципі було відчуття, що я не маю дому. І я з тим відчуттям дуже довго жила. Була впевненим кочівником. З початком війни, це відчуття набуло нового сенсу. І до того ж воно з’явилось майже в кожного з мого оточення. Не знаю чи можна так говорити, для мене війна – це єдність. Єдність з людьми, які відчувають теж саме, що і я. Ще в мене була якась тривожність, я ніби чекала, що відбудеться щось жахливе. І коли це відбулось (війна). Мені якось стало легше.
ОІ: Війна – це втрати і можливості водночас. Нагода замислитись над тим, а як ми жили до цього, що війна відкриває нам можливості.
ЄЗ: Мені теж відгукується теза про можливості. Коли ти живеш в місті, де з вікна видно вибухи, тоді розумієш, що жити – це дуже цінно. Я не хочу нічого втратити в жодному моменті. Якщо до війни в мене була якась депресія, нехіть жити, зараз – мені це все дуже потрібно, не хочу втрачати жодної секунди.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'ю та текст: Тетяна Продан
Фото: Надія Гащук, Олександр Іваницький
Менеджерка галереї ХотАртХол: Анастасія Гуменецька
Комунікаційниця проєкту: Олеся Левицька
22.07.2022