Внаслідок обстрілів під час захоплення російською армією Маріуполя зруйновано шедеври української художниці-шістдесятниці Алли Горської мозаїки "Дерево життя" та "Боривітер". Панно "Дерево життя" занесено до списку культурних надбань ЮНЕСКО.
"Боривітер"
"Дерево життя"
Про втрату повідомив журналіст і фотограф із Маріуполя Іван Станіславський (Станіслав Іванов), співавтор (разом із мистецтвознавцем Олександровим Черновим) книги "Усі відтінки маріупольських мозаїк".
Алла Горська народилася в Ялті 18 вересня 1929 року. Виростала в російськомовній родині, з трьох років жила в Москві, потім у Ленінграді, де її застала війна і блокада. Наприкінці 1943 року з сім'єю переїхала до Києва, вчилася тут у художній школі, а потім у художньому інституті. Влітку 1952 року одружилася зі студентом цього ж ВНЗ Віктором Зарецьким. Твори Горської експонувалися на виставках, з 1959 року вона член Спілки художників.
У 1961–1965 роках разом із Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним стала однією з організаторів Клубу творчої молоді "Сучасник", центру українського національного життя у Києві. У цей же час свідомо перейшла на українську мову.
Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят, 22 травня 1963 року була присутня на викличному для влади "націоналістичному" покладанні квітів до пам'ятника Шевченка. Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком вона відкрила місця поховання розстріляних в НКВС у Биківні, на Лук'янівському і Васильківському кладовищах (1962–1963), про що було публічно заявлено.
У 1964 р. у співавторстві з Панасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж "Шевченко. Мати". За вказівкою партійного керівництва вітраж було знищено як ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму. Горську і Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.
У 1965 році публічно виступила проти хвилі арештів дисидентів в Україні.
І от з такою біографією навесні 1967 року Алла Горська разом з чоловіком і бригадою монументалістів прибула в Маріуполь і 23 травня о 07:40 (завдяки її щоденнику про роботу над мозаїкою відомо мало не погодинно) почала з чоловіком роботу над мозаїкою, через годину до них приєдналися Галина Зубченко та маріупольський художник Григорій Пришедько, 12 червня – Борис Плахтій (на якого, зрештою, авторка нарікала: "зіпсував птаха, мусив жовтий, став світлий, стовбур – хаос, яйця – бруд...") та Василь Парахін, а 24 червня – Надія Світлична.
На той час, починаючи з 1963 року, в Маріуполі вже було створено кілька монументальних мозаїк, причому з 1965 року тут працювали не тільки маріупольські художники, а й київські метри. Загалом з 1963 до 1987 року автори книги "Усі відтінки маріупольських мозаїк" зафіксували 19 монументальних мозаїчних панно та барельєфів. Виявилось, що у Маріуполі зосереджено одне з найбільших в Україні зібрань мозаїчної монументалістики. Було зосереджено, як виявилося вже тепер...
Менш ніж за два місяці (роботу завершили 12 липня) митці оздобили інтер’єр найпрестижнішого маріупольського ресторану "Україна" (поруч із міськкомом КПУ) двома мозаїками: "Дерево життя" та "Боривітер".
"Дерево життя" символізує всесвітній лад, єдність світу. Корені його знаходяться під землею, гілки – в космічному світі, а стовбур – між землею й небом. У кроні дерева заховане гніздо.
"Боривітер" мусив був бути програмним соцреалістичним зображенням. Але на свій страх і ризик митці змінили концепцію. Замість птиці-борця з’явилася легка, стрімка композиція із соколом. За задумом авторів, графічна і колірна концепції панно були покликані емоційно відобразити сутність Приазов'я як місця, де степові вітри стикаються з водами Азовського моря.
Сміливі фактурні сполучення матеріалів, чергування рельєфів та контррельєфів надали зображенням ефект руху, який помічали сучасники. Валентин Константінов, який був тоді головою худради виробничих майстерень, зазначав, що художня цінність цих робіт надзвичайно висока. Сюжетно позачасові, досконалі естетично та позбавлені будь-яких соцреалістичних концепцій ці дві роботи бригади Алли Горської є перлинами маріупольського зібрання монументалістики".
"Усі відтінки маріупольських мозаїк".
Того ж року тим самим авторським складом (але без Пришедька) художники створили ще одну мозаїку на Донеччині – “Птах сонця” у приміщенні донецької СШ №5. А рік перед тим Алла Горська разом з чоловіком та Григорієм Синицею виконала мозаїчне панно "Жінка-птах" ("Берегиня") в ювелірному магазині "Рубін"; 2002 року при переплануванні будинку під McDonald's його мало не знищили, але завдяки розголосу вдалося відстояти і включити до нового інтер'єру. Натомість не вдалося зберегти іншу роботу Алли Горської в Донецьку – "Українка", знищену при будівництві магазину "Марина".
А наприкінці 1967 року за ескізом Алли Горської Галина Зубченко разом із Григорієм Пришедьком виконали на першому поверсі того ж самого будинку в Маріуполі панно "Квітуча Україна" площею 60 квадратних метрів, що прикрасило всю тильну стіну приміщення гастроному "Київ".
Подальша доля відомої художниці-правозахисниці Алли Горської була трагічна. Через три роки, 28 листопада 1970-го, її зарубали сокирою співробітники держбезпеки у Василькові під Києвом у домі батька Віктора Зарецького. У її загибелі звинуватили свекра, а також Надію Світличну і літературознавця Євгена Сверстюка, які першими знайшли вже холодне тіло Горської.
Після смерті Горської "Дерево життя" хотіли знищити, але завдяки головному архітектору міста Бочарову та голові худради Костянтинову панно вдалося вберегти, замурувавши цегляною кладкою, утворивши простінок. Наступного разу мозаїка побачила світло денне тільки у 2008 році, але вже не в "Україні": ресторан нові власники перейменували на "Аристократъ". У процесі демонтажу перегородки з’ясувалося, що кладка трималася на арматурній сітці, вбитій безпосередньо в тіло мозаїки.
За розповідями працівників ресторану, що їх переказував потім історик-журналіст Вадим Джувага, невеличкий зал на п’ятому поверсі, де розташована мозаїка, користувався поганою славою – вночі протягом майже сорока років там бачили привида. Бачили і шабашники, які працювали ночами, і працівники ресторану. Привид був у вигляді високої жінки з довгим білим волоссям. Коли їм показали портрети Алли Горської, ті, хто бачив привида, вказали, що це саме вона – безтілесна Алла Горська, яка знаходилась поруч зі своїм творінням. Коли мозаїку “Дерево життя” відкрили, привид з п’ятого поверху зник...
Опанас Заливаха "Пам'яті Алли Горської"
23.07.2022