Спільник катів: Пушкін, Бродський і глибоке коріння російського шовінізму

Жодного співчуття історичному становищу українців.

Тридцяте жовтня 1992 року. Вечірні сутінки спадають над півостровом Сан-Франциско, а скромний натовп збирається в Єврейському громадському центрі Пало-Альто, де має розпочатися авторське читання російського поета-емігранта Йосифа Бродського. Такого штибу події є швидкоплинними за своєю природою. Поет прибуває, декламує кілька своїх рядків та насолоджується сатисфакцією того, як його слова висять деякий час у повітрі, на короткий час звільнені з в’язниці друкованої сторінки. Присутні, зі свого боку, розважаються, можливо, навіть застановляються над дійством, і виходять з лекційної зали в ніч, кілька вибраних фраз ще бринять на їхніх устах або ж залишаються в їхніх спогадах. Справді рідко, щоб такі скороминущі оказії набували історичного значення, але ця набуде – і не з добрих причин.

На половині виступу, рівно о 9:35 вечора, Бродський наливає собі склянку води з пластикової пляшки, відпиває ковток і виголошує назву свого наступного вірша, «На независимость Украины» чи «Щодо незалежності України», досить недавній свій твір, який буде озвучений в оригіналі російською. Бродський підходить до катедри, стискаючи вірш у правій руці, з лівою рукою в бік, його підборіддя рішуче виступає вперед. Впродовж наступних двох з половиною хвилин він невпинно тарабанив цей новий вірш, його голос час від часу тремтів, альвеолярні трелі котилися йому з язика. Мова тіла поета самовпевнена, його вираз загалом самовдоволений, і, промовивши останній рядок, він підкреслено перегортає сторінку. Ото було видовище.

Які висновки зробили російськомовні члени центру єврейської громади з реального змісту вірша, можна лише здогадуватись. «Щодо незалежності України» – дуже алюзійний, майже непроникний вірш, наповнений історичними посиланнями, жаргоном та прихованими афоризмами. Будь-яка спроба дослівного перекладу неодмінно призведе до незбагненних нісенітниць. Однак ті учасники, в яких були вуха, аби почути, мали б – на добре чи на зле – отримати основне послання Бродського. Написаний у відповідь на Акт проголошення незалежності України 24-го серпня 1991 року твір, по суті, є зневажливим віршем, дистреком (пасквілем чи наклепом), до того ж особливо грубим і шовіністичним. Щиро обурений самою ідеєю відновленого Україною суверенітету, Бродський неодноразово вдається до етнічної лайки «хохол» щодо українців, а далі задає тон глузливими натяками на Чорнобильську катастрофу, зневагою до родючого чорнозему України як «підзолистого ґрунту» та різними недолугими згадками про соняшник і борщ. Достатньо кількох рядків, щоб вірш «Щодо української незалежності» відкрився як твір наскрізь просочений жовчю, а далі стає тільки гірше.

Вульгарні образи Бродського про зневажливе «плюнути чи як» у Дніпро є просто дитячими: «Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он вспять покатит», – але химерна садистська фантазія про «поганців» українців, які повертаються до своїх «мазанок», щоб їх «ганси» та поляки «поставили навкарачки», починає випробовувати зовнішні межі поганого смаку: «Пусть теперь в мазанке хором гансы с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы».
Місцями Бродський звучить як зневажений коханець, який фарсово коливається між приниженням і зловісними погрозами. «Прощевайте, хохлы, – бурчить він, – пожили вместе – хватит!» – додаючи:

«Ой да Левада-степь, краля, баштан, вареник!

Больше, поди, теряли – больше людей, чем денег.

Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза –

нет на нее указа, ждать до другого раза».

Немає жодного співчуття до історичного становища українців, які зазнали століть політичних і культурних репресій, гинули мільйонами в громадянських війнах, світових війнах, жахливих голодоморах, ГУЛАГах та катівнях таємної поліції, якими керували нібито «братні» росіяни. Абсолютно байдужий до «вікових образ», російський поет просить українців «перестати блеяти про свої права і звинувачувати у всьому нас»:

«Полно качать права, шить нам одно, другое.

Это земля не дает вам, кавунам, покоя».

Навіть уявляючи Україну в «руїнах» і загадково посилаючись на «мертві кістки з українським запахом»:

«время покажет Кузькину мать», руины,

кость посмертной радости с привкусом Украины».

Цей твір непідробного шовінізму, безсумнівно, має вважатися одним із найвідразливіших віршів, коли-небудь створених лауреатом Нобелівської премії чи поетом-лауреатом Сполучених Штатів.

Бродський, мабуть, відчув, що цей твір – це помилковий крок, літературний аборт. Він ніколи не публікував його і читав уголос публічно лише два рази: у єврейському громадському центрі Пало-Альто в 1992 році та в Квінс коледжі Нью-Йорка два роки по тому.

Лев Лосєф, колега-емігрант, народжений у Ленінграді, і автор книги «Йосиф Бродський: Літературне життя», вважав небажання Бродського розповсюджувати «Щодо незалежності України» за «єдиний акт самоцензури у його житті», при цьому у якості літературного виконавця Бродського, він намагався виключити твір із антологій. Лише у самвидавчій формі вірш зрештою потрапив таки до України, де був опублікований у літературному журналі «Столиця» за 1996 рік, що викликало гнівний протест і поетичні відповіді політика і поета Павла Кислого та письменниці Оксани Забужко, серед інших. Їдкість Бродського стала несподіванкою, беручи до уваги той факт, що, як зауважив воєнний репортер Wall Street Journal Ярослав Трофімов у своєму нарисі від 28 квітня «Довга зневага Росії до української державності», в «Києві радянських часів українські інтелектуали обмінювались бажаними передруками самвидаву віршів Бродського, декламуючи їх на підпільних зібраннях», тільки щоб виявити, що «прихильність не була взаємною».

А тим часом деякі прихильники Бродського були настільки збентежені жалюгідним стилем і змістом вірша, що поставили під сумнів саме авторство Бродського. У статті 2005 року на Polit.ru російський правозахисник Олександр Даніель стверджував, що вірш був занадто «грубим і просто невмілим», щоб бути одним із віршів Бродського, хоча він визнав, що було б важко довести протилежне, що «певний поетичний текст ніколи і ні за яких обставин не може належати Бродському». Ця досить відчайдушна лінія захисту зруйнувалася, коли у 2015 році, майже через два десятиліття після смерті поета, з’явився відеозапис події в Пало-Альто. Саме завдяки оприлюдненню цього зернистого відео, люб'язно опублікованого у Facebook певним Борисом Володимирським, ми можемо засвідчити, як Йосип Бродський – лауреат Нобелівської премії, поет-лауреат Сполучених Штатів, стипендіат МакАртура, професор університету та літературна ікона – стоїть за катедрою в аудиторії Єврейського громадського центру Пало-Альто, декламуючи в характерній для нього різкій манері твір, абсолютно не гідний його спадщини як вільнодумного, волелюбного дисидента, який одного разу найменував погану літературу «формою зради».

Неважко зрозуміти, чому Павло Кислий зробив висновок, що автор такої інвективи має бути «нікчемним імперським шовіністом» або навіть «фейковим дисидентом». І все-таки, заради справедливості, навряд чи Йосиф Бродський є імперіалістом. Він не вірив у політичні рухи, лише «особистісний рух, той рух душі, коли людина, яка дивиться на себе, так соромиться, що намагається змінитися – всередині себе, а не зовні». Він був ніким іншим, як палким індивідуалістом, стверджуючи, що «найнадійніший захист від зла – це крайній індивідуалізм». Він вільно визнав, що був «поганим євреєм, поганим росіянином, поганим всім». І як політичний дисидент він розумів природу тоталітаризму, який, як він знав з особистого досвіду, перетворив Радянський Союз на «порожнє – справді, жахливо змарноване – місце». «Для кожного, чия рідна мова російська, – стверджував Бродський у своїй Нобелівській лекції 1987 року, – говорити про політичне зло так само природно, як травлення». Однак його бундючної дратівливої реакції на проголошення незалежності України було достатньою, щоб цьому не повірити.

Візьміть до уваги, що самохарактеристика Бродського як «поганого росіянина» була дещо оманливою. У жовтні 1972 року в есею «Нью-Йорк Таймс» поет згадав про свій арешт за «соціальний паразитизм» і 18 місяців у каторжному таборі під Архангельськом, після чого:

«Вони запропонували мені поїхати, і я прийняв це запрошення. У Росії, якщо такі запрошення роблять, вони означають лише одне. Я сумніваюся, що хтось був би дуже радий, якщо б його вигнали з дому. Навіть тих, хто йде за власним бажанням. За яких обставин ви б не покинули його, дім не перестає бути домом. Неважливо, як ти там жив – добре чи погано. І я просто не можу зрозуміти, чому одні очікують, а інші навіть вимагають, щоб я вимазав його ворота дьогтем. Росія – мій дім; прожив там усе життя, і всім, що маю в душі, я завдячую Росії та її народу. І – це є головне – зобов’язаний її мові».

Це почуття обов’язку перед Росією, її народом і, перш за все, її мовою було тим, що виходило за межі «порожньої» і «жахливо змарнованої» природи фактичного радянського режиму і являло собою fons et origo (джерело та походження) ксенофобії Бродського. Дерусифікація України, її драматичне неприйняття російського суверенітету, російської мови, російської культури та членства в «русском мире», російському світі, спровокувало в ньому протидію, яку він не міг контролювати, яка вибухнула у вигляді «Щодо незалежності України».

Саме в останній строфі вірша Бродського 1992 року ми знаходимо ключ до розуміння цієї непристойної літературної справи і, можливо, навіть ключ до розуміння поточного перетворення Росії на фашистську божевільню:

С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!

Только когда придет и вам помирать, бугаи,

будете вы хрипеть, царапая край матраса,

строчки из Александра, а не брехню Тараса.

Для Бродського все зводиться до цього епічного міряння силою між національними поетами – з одного боку російським Олександром Пушкіним та українським Тарасом Шевченком з іншого. У більшості країн Центральної та Східної Європи є шанований літературний герой епохи романтизму – словенський Франце Прешерен, польський Адам Міцкевич, угорський Шандор Петефі, латвійський Райніс та ін. – але такий вид захоплення сягає лихоманки в Росії та Україні. Для освічених росіян Пушкін – це «наше всьо», а Шевченко відіграв навіть центральнішу роль у формуванні української нації, репрезентуючи поєднання Шекспіра та пророка Єремії. І різниця між ними двома справді є повчальною – хоча зовсім не такою, як задумав Бродський.

Зважте на кардинально різне ставлення двох поетів до російських завойовницьких кампаній і репресій на Кавказі та в Польщі. Пушкін у своєму «Кавказькому бранці» («Кавказский пленник») 1822 року вшановував той «славний час», коли:

И воспою тот славный час,

Когда, почуя бой кровавый,

На негодующий Кавказ

Подъялся наш орел двуглавый; [...]*

Інколи риторика Пушкіна межувала з геноцидною, передвіщаючи мозкового черв’яка «Z», який знайшов собі шлях в щораз більш некрофільський режим Путіна (і, це досить тривожно, знаючи спільників і бездумних йолопів у решті світу).

Для Пушкіна царські війська, які воювали на Кавказі, були «чорною чумою», яка «винищила, знівечила племена», і це мало бути компліментом. Петро Вяземський, сам російський поет Золотого віку, а також князь роду Рюриковичів, з неприхованою огидою відреагував на войовничий тон пушкінської поеми «Кавказький бранець». «Шкода, – писав Вяземський Івану Тургенєву, – що Пушкін закровавив останні рядки своєї поеми». Зрештою:

«Що за герої Котляревський, Єрмолов? Що тут хорошого, що він, як чорна зараза, "губив, нищив племена"? Від такої слави кров холоне в жилах і волосся дибки стає. Якщо б ми просвіщали племена, то було б що оспівати. Поезія – не союзниця катів; вони можуть бути необхідними в політиці, і тоді хай вирішує історичний суд, було це виправдано чи ні; але гімни поета ніколи не повинні бути славослів'ям різанини. Мене роздратував Пушкін, такий ентузіазм – справжній анахронізм».

Але кровоспраглість «Кавказького бранця» не була анахронізмом. Це цілком демонструє минуле Росії, її сьогодення та майбутнє.

Коли неросіяни думають про Олександра Пушкіна, вони схильні думати про обдарованого поета, який написав хвилюючу «Оду свободі» у 18-річному віці, який симпатизував реформаторам декабристам і створив віртуозні поеми як «Євгеній Онєгін» і такі несценічні драми, що провокують до роздумів, як «Борис Годунов». Пушкін, якому поклоняються росіяни, є темнішим і складнішим – поет, якого карав цар та його цензура, поет, здатний вигадувати жартівливу пропаганду на кшталт «Наклепникам Росії», написану в 1831 році у відповідь на героїчну революційну ставку Польщі на незалежність. Це був вірш, який жахнув представників російської прозахідної інтелігенції, а також польського колегу Пушкіна Адама Міцкевича, який не міг повірити, що його колишній друг може писати рядки на зразок:

Так высылайте ж к нам, витии,

Своих озлобленных сынов:

Есть место им в полях России,

Среди нечуждых им гробов.

Пушкін, дуже схожий на сучасного дописувача «РИА Новости» чи якогось іншого одіозного державного новинного каналу, десь скаржився, що «поляків треба задушити, але наша повільність болюча», водночас дійшов висновку, що «нам залишається лише пожаліти поляків», бо «ми занадто сильні, щоб ненавидіти їх, і ця війна буде війною на знищення, або, принаймні, має такою бути». Міцкевич у своїй відповіді «До приятелів Москалів» влучно порівняв позицію Пушкіна з «гавкотом собаки, що звик так довго і терпляче носити свій нашийник, що готовий вкусити руку, яка розриває його»:

Kto z was podniesie skargę, dla mnie jego skarga

Będzie jak psa szczekanie, który tak się wdroży

Do cierpliwie i długo noszonéj obroży,

Że w końcu gotów kąsać – rękę, co ją targa.

І все ж таки Пушкін упивався становищем «раба Царя Всесвіту» і хвилювався, що статус-кво колись порушиться, вголос дивуючись: «Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? вот вопрос». Саме тому російське панування над поневоленими слов’янськими народами було справою екзистенційною. Або народи Центральної та Східної Європи продовжують плинути (геополітично, культурно та психологічно) на схід, або Росія висохне, як зморщене, забруднене, гниле, вмираюче Аральське море.

Тарас Шевченко як представник одного з цих поневолених народів бачив світ зовсім інакше. Для нього Мюридські війни на Кавказі були жахливою втратою людськості, і у своїй поемі 1845 року «Кавказ», яка спричинилася до його тривалого вигнання, він зворушливо спостерігав, як:

«Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх.»

Як і Пушкін, Шевченко був поетом величезних здібностей і глибокої чуйності, але, на відміну від Пушкіна, він був здатний на відкрите співчуття, що робило його справжнім поетом свободи. Пушкін ніколи не міг би написати таких рядків співчуття про Кавказ, і, тому, він так мало може навчити нас у цю епоху фінансованого державою насильства, тиранії та тотальної війни. Шевченко, навпаки, як ніколи актуальний. У своєму, мабуть, найвидатнішому вірші «Заповіт», написаному також у 1845 році, Шевченко просив, щоб його поховали на «на могилі серед степу широкого», прохання було задоволено в 1861 році, коли його поховали на Тарасовій горі, на берегах Дніпра. Далі він додав ще одне, більш наполегливе прохання:

«Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.»

Саме завдяки таким рядкам Шевченко зберігає своє центральне місце в серцях і свідомості українського народу. Саме через такі рядки захисники Харкова нагромаджують мішки з піском навколо чорної чавунної статуї поета, що стоїть на постаменті з пісковику на головній площі міста, захищаючи цю статую від російських снарядів у той час, як розбирають пам’ятники Пушкіну та Горькому. Саме через такі рядки статуя Шевченка в Бородянці, пробита кулею, нахилена, але незламна, стала визначальним образом війни з Росією. І такі рядки, мусимо зробити висновок, були причиною, чому Бродський відчув потребу поглумитися над «брехнею Тараса».

Йосиф Бродський розпочав свою Нобелівську лекцію 1987 року з характерного для себе «скромного» визнання, що він скоріше буде «повним провалом у демократії, ніж мучеником чи вершками тиранії». Звичайно, це була вдавана скромність. Бродський не був невдахою, як це, мабуть, понадміру чітко засвідчила його Нобелівська медаль від Шведської академії, але беручи до уваги час, в який Бродський виконував примусові каторжні роботи в радянському радгоспі, і його природне небажання вимастити ворота Росії дьогтем, як він сам висловився, ми можемо зрозуміти, чому він міг так відчувати. Було чимало поетів царських і радянських часів, які прийняли мученицьку смерть, однак саме таких, як Тарас Шевченко, Євген Плужник, Володимир Свідзінський та Василь Симоненко, і незліченна кількість інших письменників, співців та інтелектуалів, усі вони заплатили найвищу ціну за те, що чинили опір деспотизму. Олександр Пушкін, маючи той самий вибір, вирішив бути crème de la crème у російській тиранії. Йосиф Бродський, незважаючи на свій власний досвід, був готовий покластися на останнє, щиро вірячи, що українці колись забудуть про Шевченка та саму ідею української незалежності й повернуться до російського лона, найкращим прикладом якого є поезія Пушкіна.

Тепер ми бачимо, наскільки помилявся Бродський, але ці помилки мають дуже реальні наслідки. Зрештою, поети – це «невизнані законодавці світу», як сказав Персі Біші Шеллі у своєму «Захисті поезії» 1821 року. Небажання Бродського вимастити дьогтем Росію може бути пов’язане із загальним небажанням росіян боротися зі своєю жахливою історією, що, у свою чергу, може призвести до таких абсурдів, як відновлення пам’ятників Леніну та вивішування радянських прапорів у тимчасово окупованих українських містах. Повну зневагу Бродського до українського народу можна пов’язати з недавнім описом українців російським філософом Олександром Дугіним як «раси виродків, що вийшли з каналізаційних колодязів», чий «геноцид» є «на часі і неминучим». І Бродський не єдиний кривдник. Ми також можемо пов'язати домагання письменника радянських часів Михаїла Булгакова, що українська – це «нікчемна мова, якої не існує у світі», зі справді несусвітним твердженням російського політолога Сергія Міхєєва, озвученим наприкінці квітня 2022 року на державному телеканалі «Россия 1», що української мови «не існує» і що нею буквально ніхто не розмовляє. І ми можемо прослідкувати зв’язок між одержимістю дисидента радянських часів Олександра Солженіцина російсько-білорусько-українсько-казахською панслов’янською наддержавою і його твердженнями про те, що український погляд на сталінський терор, Голодомор був заснований на «затхлих, шовіністичних умах», які прагнули створити «наготовані байки» для західної аудиторії, – та між сучасними імперіалістичними й антиісторичними поглядами Росії на свого сусіда.

Якщо отрута російського шовінізму може так глибоко проникнути в мозок таких чутливих письменників, як Пушкін, Булгаков, Солженіцин і Бродський, якщо вона змушує їх писати «славослів'я різанині» і робити поезію «союзницею катів», як попереджав Вяземський, тоді уявіть, що вона може зробити з мізками менш освічених або більш цинічних представників російської нації. Насправді не треба уявляти, ми можемо просто оглянути місця злочинів, які залишилися після вторгнення російських солдатів і найманців на Бородянку, Чернігів, Волноваху, Маріуполь та інші міста. Побачте братські могили в Бучі, зруйнований район Салтівки, знищений вщент музей філософа і поета XVIII століття Григорія Сковороди у Сковородинівці.

Зверніть увагу на хвору помпезність, продемонстровану на «Россия 1», де показано режисера Карена Шахназарова, який з піною з рота попереджає, що «противників літери Z» чекають «концтабори, перевиховання, стерилізація», і де ведучий Владімір Соловйов смакує ідею ядерної війни з огляду на те, що «ми потрапимо в рай, а вони просто здохнуть». Цей моральний кретинізм був би майже кумедним, якби не безліч військових злочинів і злочинів проти людства, загроза міжнародному миру і безпеці, а також глобальна нестача продовольства, яка сталася після безсовісного вторгнення Росії на українську землю.

Цікаво, які висновки зробив би з усього цього Йосиф Бродський, якби він не помер у віці 55 років і якби дожив, щоб побачити жалюгідний стан путінської Росії. Невже він все одно відмовився б обмастити дьогтем ворота російського світу? Чи відмовився б він від своїх «зобов’язань» перед Росією та її народом? Чи, може, він сказав би прилюдно правильні речі, а потім похмуро пробурмотів собі під ніс про хохлів, козаків і плювки в Дніпро? Ми ніколи не дізнаємося, і на даний момент це не має значення. Незважаючи на спроби Бродського приховати вірш «Щодо незалежності України», він став одним із найвідоміших творів поета – що немало зашкодило його посмертній репутації. Ми точно знаємо, що спадщина Тараса Шевченка, на якого Бродський горезвісно нагромадив купу безчестя, залишається бездоганною.

У своїй поемі 1857 року «Юродивий» Шевченко писав так, як ніколи б не змогли Пушкін і Бродський, оплакуючи «безбожні злодіяння», вчинені проти його народу, і те, як «натовп невольників святих» був загнаний в «замерзлі пустки Сибіру». Переслідувачів України, як він палко сподівався, будуть «переслідувати ці кайдани», а він:

«А я полину на Сибір,

Аж за Байкал; загляну в гори,

В вертепи темнії і в нори,

Без дна глибокії, і вас –

Споборники святої волі –

Із тьми, із смрада, із неволі

Царям і людям напоказ

На світ вас виведу надалі

Рядами довгими в кайданах…»

Пишу ці слова 9 травня, коли гротескний спектакль параду перемоги в розпалі, і я вважаю за краще думати про зовсім іншу Шевченківську ідею ходи – строю, який вшановує не розпалювачів війни і не геноцидних монстрів, а справжніх героїв, які, натхнені значною мірою Шевченком та його побратимами-мучениками, підтримують справу свободи всупереч абсурду.

In memoriam

Олександра Кислюка (1962–2022)

Історика, знавця класичних мов, поліглота, викладача мови Київської духовної академії та семінарії, професора права Національного педагогічного університету імені Драгоманова, який переклав українською мовою Тацита, Ксенофонта, Тому Аквінського, Карла Ясперса, Норберта Еліаса та Йоахіма Ріттера.

Вбитий у Бучі 5 березня 2022 року

Vita enim mortuorum in memoria vivorum est posita

(Бо життя мертвих покладено в пам'ять живих)

13 травня, 2022

Метью Омолеський – юрист з прав людини та дослідник у галузі збереження культурної спадщини, права та антропології. Член Королівського антропологічного інституту, він з 2006 року бере участь у The American Spectator, а також у публікаціях, зокрема Quadrant, Lehrhaus, Europe 2020, European Journal of Archaeology та Democratiya.