Париж і Берлін стурбовані тим, що вступ України в ЄС може призвести до створення конкуруючої осі Варшава-Київ
Міністр закордонних справ Наполеона Шарль-Моріс де Талейран-Перігор якось сказав, що дипломат каже "так", маючи на увазі "можливо"; каже "можливо", маючи на увазі "ні"; а дипломат, який каже "ні", дипломатом не є.
Талейран помер у 1838 році, але плин часу не зменшив правдивості його слів. Обговорюючи енергетичне ембарго проти Росії чи перспективи членства України в Європейському Союзі, європейські дипломати вправляються в мистецтві дипломатичного "можливо". Високопосадовці ЄС регулярно відвідують Київ і обіцяють Президенту Володимиру Зеленському величезну військову, економічну та дипломатичну допомогу. А при зіткненні з холодними реаліями європейської політики та національними інтересами країн-членів ЄС виникають проблеми з їхнім виконанням.
Переговори про введення до кінця року ембарго ЄС на російську нафту загрузли, і незрозуміло, коли ж очікувати припинення величезних потоків нафти з Росії до Європи. Навіть якщо спільний план буде узгоджено, нинішня пропозиція ЄС рясніє винятками, дозволяючи Чеській Республіці, Угорщині та Словаччині продовжувати імпорт російської нафти до 2024 року, що створить численні можливості для обходу ембарго. Щось подібне відбувається і з природним газом: Європейська комісія випустила нові рекомендації щодо санкцій, фактично дозволяючи європейським державам платити за російський газ рублями, як того вимагає Путін. Найголовніше – до кінця 2022 року ще далеко. На той час ембарго може виявитися застарілим.
Останніми місяцями стало очевидно, що багато європейських держав більше дбають про припинення війни, ніж про те, хто переможе. Особливо, здається, зацікавлена у збереженні можливості повернути довоєнний статус-кво Німеччина. Але Берлін у цьому не самотній. Після свого успішного переобрання президент Франції Емманюель Макрон загеджував свої ставки, заявивши, що майбутній мир у Східній Європі не мусить включати непотрібне приниження Росії й може враховувати територіальні поступки Москві.
Порівняно з реакцією США та Великої Британії, континентальна підтримка України була слабшою з початку війни. За даними Кільського інституту світової економіки, лише за перший місяць США виділили 4,4 мільярда доларів на обладнання й іншу допомогу Україні – вдвічі більше, ніж ЄС та його країни-члени. Якщо Україна виживе в цій війні, то насамперед завдяки підтримці Вашингтона та Лондона, а також деяких східноєвропейських держав, особливо Польщі. І все ж навіть такі країни-яструби, як Польща, хочуть отримати гарантії США щодо поповнення своїх запасів озброєння, перш ніж вони проявлять готовність відправити в Україну сучасну зброю.
На позір виглядає, що прагнення Німеччини надати краще обладнання зростає, але кожна обіцянка, як бачимо, відразу наштовхується на бюрократичні чи логістичні перешкоди, на вирішення яких йдуть тижні або місяці. Останній приклад – постачання зенітного танка "Гепард", для якого забракло необхідних боєприпасів.
Враховуючи такий розвиток ситуації, було би надто оптимістично очікувати на швидкий вступ України до ЄС. Президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн і міністр закордонних справ Німеччини Анналена Бербок дали зрозуміти, що підтримають такий крок, але вони знають, що принаймні одна з 27 країн-членів ЄС накладе вето на повноправне членство Києва. Неясно, хто саме – Угорщина, Австрія, Франція чи навіть сама Німеччина, але Макрон дуже ясно вказав, чого очікувати. Нещодавно він запропонував на додаток до ЄС створити "європейську політичну спільноту" – свого роду чистилище для держав, які хотіли би набути повноправне членство, але, мабуть, ніколи його не отримають.
Незважаючи на понаднаціональні амбіції ЄС та його найпалкіших прихильників, у політичних розрахунках країн-членів, як і раніше, домінують національні інтереси. Для Парижа та Берліна українська криза – це не тільки питання безпеки, ця криза також може визначити майбутній розподіл влади в ЄС.
Найпрестижніші посади в ЄС обіймають західноєвропейські політики, що відображає дисбаланс сил між Східною та Західною Європою: від фон дер Ляєн (Німеччина) і президентки Європейського центрального банку Крістін Лаґард (Франція) до високого представника ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки Жозепа Борреля (Іспанія) та президента Європейської Ради Шарля Мішеля (Бельгія). Східноєвропейські уряди чітко дають зрозуміти, що такий статус-кво стає для них дедалі неприйнятнішим, а війна в Україні надала їм додаткову впевненість у необхідності його змінити.
ЄС побудований навколо Німеччини та Франції, й обидві держави ревно оберігають свою позицію остаточних децидентів в Європі. Політики обох країн усвідомлюють, що Україна в ЄС може призвести до створення конкуруючої осі Варшава-Київ, чого не хочуть ні Франція, ні Німеччина. Україна політично та культурно ближча до Польщі, ніж до Німеччини, а це означає, що вага Німеччини в ЄС може значно зменшитися за рахунок зростання східноєвропейського впливу.
Ці думки можуть видатися цинічними у світлі героїчної боротьби України та її народу, але було би помилкою вважати, що на зміну політиці сили прийшли загальновизнані ідеали. Як зазначив Талейран, давати обіцянки є частиною дипломатії, але в кінцевому підсумку дії важливіші за слова.
Ральф Ґерт Шельгаммер є доцентом політичних наук та економіки у Віденському приватному університеті Вебстера.
Ralph Gert Schöllhammer
Why Europe Hedges Its Support for Ukraine
The Wall Street Journal, 3.05.2022
23.05.2022