Поневолений розум

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» вийшла друком українською книжка приватної есеїстики визначного британо-американського історика та публічного інтелектуала Тоні Джадта «Шале пам’яті».

«Шале пам'яті» – це мемуари, не схожі на будь-які інші. Кожен есей вносить найменші подробиці особистого досвіду у більші рамки історії. Їжа, поїзди та запахи оживають, коли Джадт веде нас з повоєнного Лондона свого дитинства через Париж, Прагу і потрапляє до Нью-Йорка, де він і знайшов свій дім.

Завдяки моральній чистоті та природній дотепності Джадту вдається поєднати в собі все – від захоплення автоперегонами до радикальної політики і, нарешті, нищівної хвороби, яка, власне, і забрала його життя.

Ця книга створена тоді, коли Джадт вже був паралізований і фізично не міг писати, проте вона постала неначе у затишку старих придорожніх готелів – як останній теплий притулок у темряві останніх років.

Збруч публікує один із есеїв Тоні Джадта про знаменитого польського поета та інтелектуала Чеслава Мілоша.

*****

ПОНЕВОЛЕНИЙ РОЗУМ

Кілька років тому я побував у Красноґруді, відновленому маєтку Чеслава Мілоша, неподалік польсько-литовського кордону. Мене запросив Кшиштоф Чижевський, директор Фонду «Пограниччя», завдання якого – віддати данину суперечливій пам’яті цього реґіону та примирити між собою місцеве населення. Це відбувалося пізньої зими, всюди, куди сягало око, простягалися засніжені поля, серед яких стирчали принагідні групки закрижанілих дерев і пости, що позначали державні кордони.

Мій господар лірично розгулявся щодо культурного обміну, запланованого в батьківському домі Мілоша. Я був поглинутий власними думками: за якихось сімдесят кілометрів на північ у селі Пільвішкяй (Литва) колись мешкали й померли (дехто – від рук нацистів) Авіґейли, родина по батькові. Наш кузен Маєр Лондон 1891 року емігрував до Нью-Йорка із села неподалік; там 1914 року його обрали другим конгресменом від соціалістів, але невдовзі його витіснили спілка безчесних та багатих нью-йоркських євреїв, яких непокоїв його соціалізм, та американські сіоністи, нажахані його широко висвітленою у пресі підозрою щодо їхнього проєкту.

Для Мілоша Красноґруда – «червоний ґрунт» – був «рідною землею» (в оригіналі польською – Rodzinna Europa, що точніше перекладається як «європейська батьківщина» або «європейська родина»). Але для мене, коли я дивився на цей разюче білий ландшафт, він символізував Єдвабне, Катинь та Бабин Яр – усі місця неподалік, уже не кажучи про темні спогади ближче до дому. Моєму господареві, звісно, все це було відомо: справді, він особисто був відповідальним за контроверсійну польську публікацію праці Яна Ґросса про масакру в Єдвабному. Але присутність найвидатнішого польського поета ХХ століття переростала трагедію, що тяжіла над цією землею.

Мілош народився 1911 року на території російської тоді Литви. Як і багато визначних польських літераторів, за географічними мірками він не був строго «польським». Адам Заґаєвський, один із найважливіших поетів країни, народився в Україні; Єжи Ґедройць – важлива постать ХХ століття, яка перебувала в літературному вигнанні, – народився в Білорусі, як і Адам Міцкевич, ікона польського літературного відродження ХІХ століття. Литовське Вільно зокрема становило космополітичну суміш поляків, литовців, німців, росіян і євреїв (Ісая Берлін, як і політична філософиня з Гарварду Джудіт Шкляр, народилися неподалік Риги).

Вихований у міжвоєнній Речі Посполитій, Мілош пережив окупацію і був уже іменитим поетом, коли його скерували до Парижа як культурного аташе нової народної республіки. Але 1951 року він перейшов на Захід і через два роки опублікував свою найвпливовішу працю «Поневолений розум». Ніколи не перестаючи перевидаватися, на цей момент праця стала найбільш проникливим та міцним описом привабливості сталінізму для інтелектуалів і – в загальнішому розумінні – заманливості влади й авторитаризму для інтелігенції.

Мілош розглядає приклади чотирьох сучасників та самооману, якому вони піддалися на своєму шляху від незалежності до покори, наголошуючи на тому, що він називає потребою інтелектуалів у «відчутті належності». Двоє його героїв – Єжи Анджеєвський і Тадеуш Боровський – можуть бути знайомі читачам: Анджеєвський – як автор роману «Попіл і діамант» (адаптував для кінематографа Анджей Вайда), а Боровський – як автор безжальних спогадів про Аушвіц «Ласкаво просимо до газу, пані та панове».

Однак особливо знаменною книжка є завдяки двом образам. Перший – «пігулка Мурті-Бінґа». Мілош натрапив на неї у глибокому романі Станіслава Іґнація Віткевича «Ненаситність» (1927). За його сюжетом, жителі Центральної Європи, загрожені перспективою захоплення неокресленими азійськими ордами, ковтають маленьку пігулку, яка позбавляє їх страху та тривожності; натхнені її впливом, вони не тільки приймають своїх нових правителів, але по-справжньому радіють з їхньої появи.

Другий образ – «кетман», запозичений із «Релігій та філософій Центральної Азії» Артюра де Ґобіно, у якому французький мандрівник описує перський феномен вибіркових ідентичностей. Люди, які засвоїли підхід із назвою «кетман», здатні жити в суперечностях, говорячи одне й вірячи в інше, вільно адаптуючись до всіх нових вимог своїх правителів і водночас вірячи, що десь усередині себе вони зберегли автономію вільнодумства – або щонайменше мислителя, який здійснив вільний вибір підпорядкувати себе ідеям та диктату інших.

За словами Мілоша, кетман «є добродійством: він плекає мрію. Людина вчиться любити споруджені навколо неї загороди». Писання в шухляду стає ознакою внутрішньої свободи. Принаймні публіка сприйняла би його серйозно, якби могла його прочитати.

Страх байдужості, з якою економічна система Заходу трактує своїх митців та науковців, вельми поширений серед інтелектуалів зі Сходу. Вони кажуть, що краще мати справу з інтелігентним дияволом, ніж із доброзичливим ідіотом.

Між «кетманом» та «пігулкою Мурті-Бінґа» Мілош блискуче препарує стан розуму колеги-попутника, охопленого самооманою ідеаліста та цинічного пристосуванця. Його есей тонший від «Ночі ополудні» Артура Кестлера та не настільки невблаганно логічний, як «Опій інтелектуалів» Реймона Арона. Я говорив про нього протягом багатьох років під час свого улюбленого курсу: огляду есеїв та романів із Центральної та Східної Європи, до яких належали тексти Мілана Кундери, Вацлава Гавела, Іво Андрича, Геди Ковалі, Паула Ґоми та інших.

Але я помітив, що коли романи Кундери й Андрича чи мемуари Ковалі або Євгенії Ґінзбург є для американських студентів доступними, попри віддалений матеріал, «Поневолений розум» вони часто не розуміють. Мілош сприймає як належне інтуїтивне розуміння його читачами стану розуму віруючого: чоловіка або жінки, що ідентифікують себе з Історією та з ентузіазмом приєднуються до системи, яка забороняє їм свободу й самовираження. Року 1951 він міг виправдано вважати, що цей феномен – асоційований із комунізмом, фашизмом чи з будь-якою іншою формою політичних репресій – буде знайомим.

І справді, коли я вперше говорив про книжку в 1970-х роках, більшість часу довелося пояснювати майбутнім радикальним студентам лише те, чому «поневолений розум» – це недобре. Через тридцять років мої молоді слухачі просто-таки зачудовані: навіщо комусь продавати свою душу заради будь-якої ідеї, вже не кажучи про репресивну? На зламі ХХІ століття мало кому з моїх північноамериканських студентів доводилося зустрічати марксиста. Самозречена відданість світському віруванню не вкладалася в їхні уявлення. Коли я лише починав, моїм викликом було пояснити, чому люди розчарувалися в марксизмі; нині нездоланна перепона, з якою стикаюся, – витлумачити саме зачарування.

Сучасні студенти не розуміють сенсу книжки: займатися нею видається їм марним. Репресії, страждання, іронія і навіть релігійні переконання – це вони здатні збагнути. Але ідеологічна самоомана? Ті, що читають Мілоша після його смерті, нагадують людей Заходу та емігрантів, чиє нерозуміння він так влучно описав: «Їм невідомо, чим доводиться розплачуватись, – ті, що за кордоном, не знають. Їм невідомо, що доводиться купувати і якою ціною».

Можливо, і так. Однак є більш ніж єдиний вид неволі. Пригадайте кетманський транс тих інтелектуалів, які піддалися істеричному запалу до війни Джорджа В. Буша лише кілька років тому. Мало хто з них зізнався б у своїй любові до президента, ще менше поділяють його світогляд. Тож вони у своїй більшості приєднались до нього, водночас зберігаючи власні сумніви. Згодом, коли стало очевидно, що вони помилились, ці люди звинуватили у всьому некомпетентність адміністрації. Володіючи кетманськими якостями, вони гордо заявили, що, по суті, «ми мали рацію, коли помилялись» – вияв несвідомого відлуння plaidoyer (виступ в інтересі захисту) їхніх колег-попутників: «краще помилятися з Сартром, ніж мати рацію з Ароном».

І нині ми чуємо відлуння нахрапистих голосів у спробі відродити холодну війну навколо хрестового походу проти «ісламофашизму». Але істинне розумове поневолення нашого часу криється деінде. Наша сучасна віра в «ринок» неухильно рухається слідами свого радикального двійника з ХІХ століття – абсолютною вірою в неминучість, прогрес та Історію. Як невдатний канцлер британської скарбниці від лейбористів у 1929–1931 роках Філіп Сноуден визнав власну поразку перед Депресією і ствердив безсенсовність протистояння невідворотним законам капіталізму, так і нинішні європейські лідери вдаються до бюджетної суворості, щоб задобрити «ринки».

Але «ринки» – як і «діалектичний матеріалізм» – це лише абстракція: негайно ультрараціональна (аргументи на її користь переважують геть усе), водночас вона сягає найвищої точки нерозумності (є закритою до запитань). Ринки мають своїх істинних вірян – посередніх мислителів, що контрастують із батьками-засновниками, але мають вплив; своїх попутників – які на приватному рівні можуть сумніватися у твердженнях догми, не вбачаючи, однак, альтернативи її проповідуванню; і своїх жертв, безліч яких, особливо у США, слухняно проковтнули пігулку й гордо проголосили принади доктрини, чиїх плодів вони ніколи не побачать.

Рабство, у якому ідеологія утримує людей, найкраще вимірюється їхньою колективною неспроможністю уявляти альтернативу. Нам досконало відомо, що безперешкодна віра в нерегульований ринок убиває: жорстке застосування того, що донедавна було «вашингтонським консенсусом» щодо вразливих країн, які розвиваються – з його акцентом на скупій бюджетній політиці, приватизації, низьких тарифах та дерегуляції, зруйнувала мільйони джерел заробітку. Тим часом обов’язкові «комерційні умови», згідно з якими виробляють життєво важливі ліки, кардинально знизили ймовірну тривалість життя в багатьох місцях. Але, послуговуючись безсмертною фразою Марґарет Тетчер, «альтернативи немає».

Саме на таких умовах комунізм представили його бенефіціарам після Другої світової війни; і саме тому, що Історія не надала явної альтернативи комуністичному майбутньому, стільки іноземних прихильників Сталіна опинилися в інтелектуальному ув’язненні. Однак коли Мілош опублікував «Поневолений розум», західні інтелектуали все ще сперечалися про по-справжньому конкурентні соціальні моделі й обирали між соціал-демократичними, соціально-ринковими або регульованими ринковими варіантами ліберального капіталізму. Нині, попри принагідний кейнсіанський протест тих, хто посідає скромне становище в суспільстві, панує консенсус.

Для Мілоша «людина зі Сходу не може серйозно сприймати американців, оскільки ті не пережили досвідів, що вчать людину, наскільки відносними є її судження та звички мислення». Безсумнівно, так воно і є – та пояснює повсякчасний скепсис східних європейців щодо західної невинності. Але в добровільній залежності від нового загального догматизму західних оглядачів (як і оглядачів східних) немає нічого невинного. Багато з них, немов керуючись кетманом, знають своє, але воліють не випинатися. Принаймні у цьому сенсі вони мають дещо спільне з інтелектуалами комуністичної епохи. Сто років після народження Мілоша, п’ятдесят сім років після публікації його доленосного есею – звинувачення поневоленого інтелектуала звучить правдивіше, ніж будь-коли: «Його основною характеристикою є страх думати самостійно».

*****

Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії.

Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором.

Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції.

Українською мовою опубліковано декілька книг Тоні Джадта, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тімоті Снайдером), «Після війни. Історія Європи від 1945 року», «Коли змінюються факти. Есеї, 1995–2010».

Переклала з англійської Софія Андрухович, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.