Де цей нацизм

Єжи Чех

Постійно мною читане ОКО.PRESS помістило 16 березня текст Мілади Єндрисік «Полк “Азов” – неонацисти, фани чи захисники України», що починається словами: «Путін звинувачує Україну, що нею правлять нацисти. Весь світ бачить, кому на даний момент цей епітет пасує найбільше, але завжди можна витикнути Україні полком (колись батальйоном) “Азов”. Пояснюємо, звідки він взявся і яке на даний момент його значення на українській сцені».

Хвиля шовінізму

Текст супроводжується великою репродукцією першої емблеми «Азова» та розмовою з д-ром Каспером Ренкавеком. Для інформації це добре, але для мене висновок очевидний: ми продовжуємо танцювати під дудку злочинця Путіна. Путін звинувачує, а п. Єндрисік і п. Ренкавек пояснюють: ну так, є «Азов», але це не зовсім так, а до того ж їх не так багато, тільки один підрозділ і т. д. Мене не обходить, що саме народовбивця витикає Україні – будь-які звинувачення Росії слід ігнорувати. Росія нині є останньою країною, яка може когось звинуватити в нацизмі! Навіть якщо не згадувати (хоча, власне, чому?) масштаби злочинів Сталіна, культ якого поширює російський президент, і злочинну організацію КҐБ, функціонером якої він був, не було би особливим перебільшенням назвати фашистською державою перш за все Росію.

Субкультури фанатів присутні у всій Європі, і вони використовують подібну символіку, а нордичну чи слов’янську – це річ другорядна. Україна – не виняток. Однак у Росії вони є суттєвою складовою хвилі шовінізму, що охопила країну під владою Путіна. У статті про «Азов» читаємо про расистські гасла – в Росії такі люди не задовольняються гаслами, а дійсно б'ють расово чужих, переважно гастарбайтерів із Середньої Азії. Можна безкарно вбити таджика або зґвалтувати узбечку, влада це не тільки ігнорує, але навіть тихо підтримує – так з ними і треба, забагато у Москві тих «нацменів». Я відсилаю до книжки Світлани Алексієвич «Часи секондгенду». Чому в нас замість полку «Азов» ніхто не займеться цими явищами?

Історичне минуле

Чому? Бо з огляду на історичне минуле будь-яке звинувачення українців у нацизмі чи фашизмі завжди викличе в нас якийсь резонанс. Росіян натомість захищає від цього щит «перемоги над фашизмом». Росіяни нас звільнили, українці нас мордували – адже це в нас сидить у голові, правда ж? Очевидно, офіційно цього ніхто не говорив, але така схема непомітно зафіксувалася. Про солдатів Червоної армії назагал говорять «росіяни», а водночас про українців весь час чулося, що по-звірячому мордували поляків. Це був неофіційний народний наратив – але був і такий, що йшов згори. Щоправда, про Волинь не говорили, але її вдало замінили Бещади – заграви, сержант Калень, вовча луна та банди УПА, які нам вбили новопризначеного національного героя, «що не вклонявся кулям».

Про українців я чув з дитинства, але ніколи нічого позитивного. Оскільки я цікавився історією, то рано дізнався про російського капітана Потебню, який у Січневому повстанні, уособлюючи гасло «За нашу і вашу свободу», воював на нашому боці і загинув у битві під Скалою. Значно пізніше я дізнався, що Андрій Потебня був корінним українцем, братом видатного філолога. Останній теж не пасував до схеми – українці були примітивними «різунами», вони не мали вчених.

Пам’ятаємо, який зчинився крик, коли міністр Схетина оголосив, що концтабір Аушвіц «визволили українці». Звісно, це не могло сподобатися в Росії, але й у нас назагал ця заява була визнана провальною. Якби замість цього він сказав «визволили росіяни», ніхто би навіть слова не буркнув. Ну, бо радянські солдати – це завше «росіяни», ніколи не українці. І все ж Ґжеґож Схетина мав рацію – дивізія, яка визволяла табір, брала добір з території України, і тамтешні мешканці мусіли становити більшість її особового складу. Мало того, в розгром гітлерівської Німеччини українці вклали свою велику частку, і загалом втрати Української РСР у цій війні відсотково були вищими, ніж втрати російської радянської республіки.

Пам’ятаю, як у четвертому класі вчителька запитала: «Кому ми завдячуємо визволенням з-під окупації?» – й одна із коліжанок відповіла щиро, хоча й всупереч тогочасній політкоректності: «Русскім». Хтось скаже: ну власне, люди у нас не дуже розрізняють ці національності й так їх колективно називають – русскі, росіяни. Згоден, але не у всіх ситуаціях. Якби ми запитали: «Хто помагав німцям вбивати поляків під час Варшавського повстання?» – то, впевнений, ніхто би не звинуватив у цьому «русскіх» – але міг би закластися, що в 95 випадках зі ста відповідь була би «українці». Натомість же правильною є радше перша відповідь, бо тою допоміжною силою була насамперед Російська визвольна армія (РОА) – тобто власовці, і Російська народно-визвольна армія (РОНА) – ославлена бригада Камінського. Туди потрапляли військовополонені – переважно росіяни, але й представники різних національностей СРСР, а тому поточний термін «русскі» якраз пасує. Тільки що ніхто ніколи так не скаже.

Сучасні реалії

У Польщі, де керувала Польська об’єднана робітнича партія, вищенаведена схема залишалася незмінною і без особливих зусиль з боку влади чи її радянських вірителів. Поляки не спілкувалися з місцевими українцями, які становили розпорошену та переслідувану меншість. З тими ж, що жили в СРСР, можна було порозумітися тільки через Москву, що виключало порозуміння.

Все почало змінюватися після 4 червня 1989 року. Нині, після 30 років існування незалежної української держави, краще дивитися на реальність, ніж на символи. А реальність є такою, що Україна – демократична держава, яка не переслідує меншин. Часто підкреслюється, що президент Зеленський походить з українсько-єврейської родини – але це не є жодною сенсацією. Після окупації Криму українські друзі казали мені, що на посаді президента охоче би бачили лідера тамтешніх татар вірного Україні Мустафу Джемільова. Такі речі були би неможливі в Росії – тувинця Шойґу ніколи би не вибрали на президента. (А у нас це можливо? Я ще пам’ятаю своє місто, вкрите написами «Мазовецький не для поляків»). Російськомовний Дмитро Гордон, провідний український журналіст, народжений від обох єврейських батьків.

Сіллю в очі Путіну є не нацизм, а тільки прагнення українців жити у власній незалежній державі, не в колонії під назвою Малоросії, керованій московськими призначенцями. Успіх такої України просто означав би кінець правління кремлівської кліки. Якщо щось таке називається нацизмом, то всі нормальні люди є нацистами.

Єжи Чех — перекладач, журналіст і поет. Перекладає переважно сучасну російську літературу, переклав кілька десятків книг і театральних творів. Живе в Познані