Якось Наталя Яковенко зауважила, що історія — це така дама, з якою шлюб з розрахунку неможливий — обов’язково вилізе боком. А тепер, після історії з санкціями Росії, можна сказати, що історія — дама ще й дуже пам’ятлива на спроби її систематично використовувати.
Олеся Ісаюк
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Мабуть, чимало з нас дивується просто-таки шквалу санкцій проти Росії. У цьому разі навіть не стільки власне санкцій з боку держави — зрештою, там почав працювати ефект наростання, своєрідний стадний інстинкт, а після блокади резервів російського Центробанку ще й звичайний страх втратити гроші. Ідеться про санкції, які складно пояснити державним втручанням. Наприклад, дивує одностайність міжнародного хакерського співтовариства. Дивує започатковане президентом Франції полювання на нерухомість російських товстосумів у країнах Європи. Дивує солідарність у відмові росіянам на відвідування ресторанів та загалом ще багатьох пристойних місць. І так далі. Це все державою не регулюється — навіть в умовах тоталітаризму складно організувати таку одностайність.
Ефект, який відбувся в результаті, добре схопив один з інтернетних філософів: “Європа весь час боялася Росії. І коли з’явився хтось, хто дав їй по зубах, усі злякалися не встигнути на забаву”. Але ж звідки це взялося?
А звідти. З міфу непереможної перемоги над нацизмом. Той факт, що Росія на максимум експлуатувала міф перемоги над нацизмом, знає кожен. А тут такий момент — на відміну від Східної Європи, для Західної Гітлер був найстрашнішим досвідом і найбільшим злом. Логічно, що той, хто зборов Гітлера, є ще сильнішим.
І ось Росія (точніше, спершу СРСР), прикриваючись темою перемоги над Гітлером, пів століття тримала Європу у страху перед своєю ядерною потугою. Пізніше, починаючи з 1990-х, а надто з 2000-х, почалася ера російських скоробагатьків з їхніми яхтами-замками-виноградниками і так далі. При цьому поводилися вони так, ніби за свої гроші могли робити все. Ще у 1990-х німецька поліція нотувала, що після появи в їхній країні російської організованої злочинності значно зріс відсоток злочинів, вчинених з особливою жорстокістю. Років із десять тому дружина Мєдвєдєва, тодішнього формального російського президента, влаштувала скандал у бельгійському готелі, вередуючи на тему посуду й облаштування. А всі ще не забули, як Путін на кожну зустріч із Меркель, яка боїться собак, тягнув свого пса? А “файні слова” від Лаврова на адресу арабських шейхів пам’ятають усі?
Що мали при цьому всьому відчувати європейці — питання риторичне. Причім Росія, як відомо, абсолютно не стримувалася: усіх, хто йшов упоперек їй, називала приспішниками Гітлера та подібним. Чим на Заході надійно закривали роти багатьом. А люди не люблять, коли їм закривають рот. Особливо, коли право на свободу слова вони вибороли. Нагадаю, що для росіян концепт свободи загалом досі малозрозумілий.
І насаджувала страх. Загалом тут проситься на язик мудре зауваження: якщо вони намагалися всіх залякати — отже, знають силу страху, отже, боягузи.
Втім, цим страхом надійно перекривалася можливість проговорити купу травм. Для Німеччини це масові зґвалтування німкень взимку-навесні 1945 року. Оксана Забужко неодноразово зауважувала, що саме цей досі повністю не проговорений досвід став не менш потужним, ніж російська корупція, двигуном відверто угодової політики Німеччини щодо Росії за минулі років двадцять.
Подібна картинка і з Францією — ця країна досі бореться з відчуттям моральної неправоти у зв’язку з “дивною війною” 1940 року та режимом Віші у 1940–1944 роках. До того ж Францію догнало те саме відчуття, яке зараз мучить певну кількість галичан, — “нам ще добре, гріх скаржитися, яке ми маємо право щось хотіти і чогось вимагати на тлі Харкова чи Чернігова”. Це найзвичайнісінька травма безсилля, яка формується певним чином на прошитому на рівні підсвідомості (завдяки спадщині, зокрема, лицарської культури) уявленню про правильну поведінку в ситуації війни чи якогось іншого катаклізму.
Не оминуло це повністю і Британію. Ідеться про участь у “Ялтинській змові” — до якої, до речі, Сталін змусив союзників, маніпулюючи жертвами СРСР у Другій світовій війні (зрозуміло, замовчуючи факт, що сам же СРСР і був серед зачинателів Другої світової). Якоюсь мірою Британія стала першою жертвою. Але вона ж і найменше потерпіла — як-не-як, саме Британія у роки Другої світової всіляко сприяла тим же полякам з чехами, і саме Черчилль першим сформулював у словах дійсність Холодної війни проти недавнього вимушеного обставинами псевдосоюзника.
По суті, те, що зараз відбувається, — це щось дуже подібне на логіку травматичного перенесення, коли сила удару дорівнює глибині травми. Росія фактично сформувала щось схоже до травми — яка не стала травмою переважно тому, що у випадку Європи Москва не мала можливості влаштувати відвертий терор на кшталт того, який пережили українці чи білоруси у міжвоєнний період.
Втім, описане досі було ефектами експорту радянського міфу про “переможців над нацизмом” за кордон. Було б великою помилкою вважати, що в Україні, де цей міф насаджувався стократ відвертіше й інтенсивніше, не відбулося цього руйнування. Навпаки, тут радше можна говорити про продовження і прискорення руйнування цього міфу, яке почалося у 2014 році.
У цьому плані виявилися вельми показовими події на Чернігівщині та Сумщині. Саме звідтіля родом партизанські ватажки, у тому числі Сидір Ковпак, на тему яких у СРСР формувався міф про "партизанську славу" і решту складових. Чи не найважливіше місце у цьому міфі займала тема доблесних радянських партизанів — вочевидь, на противагу партизанській армії УПА.
Судячи з усього, тамтешні жителі чудово засвоїли цей міф і поведінкові патерни, насаджені ще у радянський час. Згідно з радянською міфологічною картинкою, відповіддю умовного “народу” на агресію з боку сильнішого сусіда став тотальний опір усіма методами — убивства нацистських солдатів та урядовців окупаційної адміністрації, підпал майна, нищення військової техніки, дезорієнтація противника на місцевості, отруювання їжі та води... Судячи з повідомлень, це приблизно те ж саме, з чим насправді зіткнулися росіяни на Сіверщині. І тригером такої поведінки став сам факт несподіваного наступу, який актуалізував знану зі шкільних років схему.
Чи не першим, хто напіввипадково зафіксував цю тенденцію, став письменник Антон Санченко, написавши у контексті легендарного "Привида Києва" — мовляв, от що буває, коли Кожедуб воює не за Росію, а проти неї. Пізніше вільних і невільних алюзій додалося. Так, народний депутат Олексій Гончаренко зауважив, що коли у країну під час війни повертається близько ста тисяч молодих чоловіків, які раніше виїхали на заробітки, то така ситуація є кращим свідченням, що йдеться про “Велику вітчизняну війну”. До цього близький вчинок іншого народного депутата Романа Костенка, який у Миколаєві привів групу російських солдатів на допит до пам’ятника жертвам Другої світової війни. Натяк прозорий — йдеться про апеляцію до теми війни проти нацизму і демонстрацію того, що якраз росіяни у цій ситуації не мають ні найменшого морального права прикриватися темою протистояння нацизму.
На цьому не закінчилося, навпаки — швидко перекинулося поза сюжети, замкнені суто на протистоянні радянців та нацистів, обіграні в контексті есхатології, котра назагал дуже властива російській ментальності, і яка у цьому разі персоніфікувалася у протиставленні радянської “сили добра”, що визволяє — нацистській “силі зла”, що нищить і поневолює. Зокрема, західну допомогу українці інколи популярно називають ленд-лізом — за аналогією до програми допомоги СРСР у ході радянсько-німецької війни. А після обстрілу російськими ракетами Бабиного Яру, де поховані більше як сто тисяч євреїв, убитих нацистами у перші два дні після окупації Києва у 1941 році, серед українців поширилася тема “Розстріляні двічі”, графічно втілена художником Нікітою Тітовим. Цей ефект ще підсилився погрозами обстріляти священну для хасидів могилу цадика Нахмана в Умані. Варто нагадати — обов’язковим елементом діяльності “айнзатцгруп” на території України було знищення матеріальної спадщини єврейства: так Львів позбувся практично всіх синагог, а єврейська культура — моря пам’яток.
Річ у тому, що міф — така річ, якій треба відповідати. Якщо ти граєш роль лицаря-визволителя, треба хоч трохи ним бути. Інакше дисонанс породжуватиме все більшу і більшу нехіть до самозванця, яка буде вибухати спротивом. Що і відбувається.
10.03.2022