Музей колишнього президента Фінляндії Урхо Кекконена у Таммініємі – один із найвідоміших політичних музеїв Гельсінкі. Будинок на морському березі, світлий та просторий. Поруч – знаменита сауна, до якої президент Кекконен допускав лише обраних гостей – і, звичайно ж, він парився тут із радянськими керівниками. Кекконен прожив у цьому будинку три десятиліття. 25 років з цього часу він був головою держави, а коли тяжко захворів, нове керівництво країни вирішило залишити за ним президентську резиденцію для особистого користування. І більше жоден із президентів Фінляндії у Таммініємі не жив.
Зате жили попередники Кекконена. 1940 року знаменитий фінський філантроп і політик Амос Андерсен вирішив подарувати цю прекрасну віллу Фінській державі. Першим її мешканцем став президент Рісто Рюті, який очолював фінський уряд під час зимової війни проти радянських окупантів, а главою держави став уже під час Другої світової війни. Життя Рюті – дивовижний приклад політичної й особистісної самопожертви заради рідної країни. Саме він у 1944 році уклав секретну угоду з рейхсміністром закордонних справ Йоахімом фон Ріббентропом, згідно з якою в обмін на постачання такої необхідної для стримування Червоної армії зброї пообіцяв не виводити країну з війни із антигітлерівською коаліцією. А коли мети було досягнуто і наступ Червоної армії зупинився, Рюті пішов у відставку. Його наступник, другий мешканець Тамманіємі, знаменитий маршал Карл Густав Маннергейм зобов'язань попередника не визнав і вчасно вивів Фінляндію з війни.
Незалежність держави було врятовано. Рюті на вимогу радянського керівництва було оголошено військовим злочинцем – за організацію процесу відповідав тодішній міністр юстиції Урхо Кекконен – і засуджений до 10-річного ув'язнення (через чотири роки його помилували). Великого Маннергейма після відставки фактично змусили виїхати з країни. Плодами збереженої Рюті та Маннергеймом незалежності насолоджувалися нові покоління – і нові політики, які змогли встановити добрі стосунки з Кремлем.
І насамперед, звичайно, Кекконен, третій мешканець Таммініємі. Через 25 років його правління про попередніх мешканців президентської резиденції, здавалося б, і не згадували. Так, звичайно, Кремль використовував Кекконена. Але й він використовував Кремль і зумів довести сучасникам, що у Москві хочуть мати справу тільки з ним, та що незалежність Фінляндії можна зберегти тільки в тому випадку, якщо він залишиться при владі. Протягом десятиліть із цим ніхто й не сперечався. Президента країни тоді обирала колегія виборців. І монотонне зачитування по радіо одного-єдиного прізвища «Кекконен, Кекконен, Кекконен, Кекконен, Кекконен…» стало частиною культури, як зараз би сказали – мемом.
Звичайно, не можна не визнати, що цей високий самовпевнений чоловік, який зверхньо дивився на співвітчизників, був видатним політиком. Все його життя, за великим рахунком, пройшло у клітці з ведмедем, ну добре – у сауні з ведмедем. І він навчився змушувати цього ведмедя час від часу ходити на задніх лапах – навіть якщо для цього треба було влити в огидну пащу стільки фінської горілки, скільки було потрібно для задоволення інтересів. Власних інтересів, звісно. Але й національних, поза сумнівом, теж. Зрештою він, символ ненависної «фінляндизації», залишив нащадкам державу, яка буквально за кілька років після краху Радянського Союзу стала звичайною європейською країною – і при цьому країною успішною і прогресивною. І все ж…
І все ж таки коли вже 2004 року фінське телебачення провело за зразком інших європейських телекомпаній конкурс «Великі фіни», перше місце за підсумками національного голосування зайняв маршал Маннергейм, а друге – Рісто Рюті.
Кекконен, як і у Таммініємі, був тільки третім.